1.2.2. Відкритий лист в системі жанрів епістолярної публіцистики

ВЛ є одним з найбільш своєрідних і найменш досліджених жанрів у теоретичній журналістиці та лінгвістиці. Про це свідчить майже повна відсутність наукових розвідок, у яких би аналізувався цей жанр, та абсолютна невизначеність щодо дефініції «відкритий лист». У більшості досліджень епістолярних текстів, публіцистичного дискурсу та газетної комунікації ВЛ або не розглядався взагалі, або згадувався лише принагідно, що призвело до неупорядкованості термінології та хибного розуміння природи відкритого листа. Будь-які публікації у пресі, оформлені як епістолярне мовлення, автоматично зараховували до ВЛ. Домінувальним критерієм, що детермінує природу ВЛ і визначає його як явище, прихильники цієї точки зору вважають публічність, можливість ознайомлення з листом широкої читацької аудиторії [24], [43], [192]. Однак за такого тлумачення відкритими листами слід визнавати тексти будь-якої тематики, стилю та концептуального наповнення, що включають пряме звертання до адресата і призначені (навіть випадково) для публічного прочитання (листи читачів до редакції, чисельні поради, запити, відповіді на питання експертів, привітання у газеті, статті, що мають форму листів, оголошення, заяви, відозви тощо). У даному дисертаційному дослідженні акцентуємо увагу на тому, що неправомірним є об’єднання подібних текстів під назвою «відкритий лист», оскільки такий підхід веде до повної безсистемності. На наш погляд, критерій публічності не можна вважати жанроутворювальним фактором, оскільки він об’єднує тексти різного інтенціонального спрямування, тематики та комунікативної організації. Слідом за теоретиками журналістики А.А. Тертичним, Є.П. Прохоровим, А.І. Акоповим, П.С. Карасьовим та лінгвістами Н.В. Павлик, В.І. Кузьменко, відкритий лист розуміємо як жанр епістолярної публіцистики, у якому через звернення однієї людини до іншої (здебільшого, до відомого політика, громадського діяча, а інколи певної групи населення, інституції) ставляться в гострій, відверто-особистій високоемоційній формі важливі соціально-політичні, економічні та моральні проблеми, що мають широке суспільне значення, невирішеність яких, на переконання адресанта, може призвести до небезпечних наслідків. Привернути увагу читацької аудиторії до цих проблем, переконати її у правильності авторської позиції, апелювати до можливостей, якими наділений позначений адресат, сформувати у масового реципієнта певну думку про адресата та його поведінку і таким чином спонукати до активних дій на підтримку чи осуд позиції адресата – багатоаспектна мета відкритого листа.

Автор ВЛ, звертаючись до точно названого адресата – особи, групи, організації, установи, – призначаючи заздалегідь лист для публікації, ставить читачів видання у позицію, коли вони є не лише свідками листування, але й прямими учасниками у справі, про яку йдеться. ВЛ, таким чином, має подвійну адресацію, по-перше, це названий вербалізований адресат, до якого звернений лист, по-друге, це масовий читач, якому фактично пропонується стати суддею у суперечці, громадська думка.

Пряме звертання до певної особи чи осіб притаманне й іншим жанрам публіцистики. Проте в них «можна обійтися і без цього прийому, тоді як у відкритому листі він є обов’язковим і таким, що визначає композицію, спосіб викладу, тон та стиль твору» [81: 47]. Тільки у ВЛ можна безпосередньо звернутися до винуватця певних несприятливих подій та звернути увагу аудиторії на особисті мотиви та стимули поведінки адресата. Те саме слід сказати і про авторське «я». Публіцист може вести оповідь від першої особи й у статті, і в нарисі, і в рецензії. Однак саме у ВЛ мовлення від першої особи є його невід’ємною складовою. Думки та емоції автора представлені у листі як власне пряма мова. Відкритий лист має особливе навантаження, призначення і своєрідні функції, які виділяють його з-поміж інших подібних жанрів ЗМІ. Саме цей жанр неявно потребує відповіді від адресата, на відміну від інших жанрів ЗМІ, які дозволяють обмежитися прочитанням і прийняттям інформації до уваги. Інформація у ВЛ неявно спонукає читача до розмірковувань, обговорення, до дії. А.А. Тертичний особливістю, що найбільш яскраво характеризує можливості даного жанру, вважає ситуацію, коли ВЛ стає публічним викликом адресату, запрошенням на відкриту «арену», де він повинен на очах у всіх продемонструвати не лише свої професійні якості або владу, але й особисту мужність, інтелект. Подібні виклики, переважно, не подобаються, внаслідок чого між автором листа і адресатом може виникати прихована, але чітко усвідомлювана аудиторією, ситуація конфлікту. Це приваблює читачів, тримає їх у стані напруженого очікування, спонукає стежити за кожним наступним номером газети чи журналу, в яких може з’явитися відповідь на лист, що, звичайно, примножує можливість впливу публікації на читачів [172: 89].

Підвищена емоційність, індивідуально-особистісні риси відрізняють ВЛ від листів без адреси – послань, звернених до «колективної особистості». Стосунки між автором і адресатом у цих листах втрачають характер безпосередньо особистих, домінувальними стають соціально-політичні аспекти. Колективний адресат важливий для автора швидше як духовний співрозмовник, ніж як реальна особа, до якої звернений лист. Епістолярна публіцистика у такій формі є близькою до різного роду прокламацій та відозв. Зауважимо, що «листи без адреси» були ознакою публіцистики радянської доби, на сучасному ж етапі ця форма практично витіснена відкритим листом.

Специфіка адресації жанрів епістолярної публіцистики, звернених до широких мас (відозви, прокламації тощо), полягає у тому, що читач, відчуваючи свою належність до певного класу або суспільства в цілому, сприймає такий лист як мовлення, звернене до нього особисто та до тих, хто знаходиться поряд з ним. Ступінь емоційності у таких текстах дещо нижчий, ніж у ВЛ. Це пояснюється тим, що, зазвичай, вирішення проблеми, з якою звертається адресант, не залежить напряму від читачів видання. Успіх такої публікації буде залежати, передусім, від того, наскільки автор яскраво та глибоко зможе сформулювати ідеї, до сприйняття яких готова масова аудиторія, і, по-друге, наскільки кожен з цієї аудиторії відчуває себе відповідальним за те, про що йдеться у такому листі.

Відкритий лист співвідноситься з документальним, публіцистичним різновидом нарису – жанром, «в якому описово-розповідне зображення складається в основному із спостережень оповідача, які утворюють композиційний центр твору» [102: 516]. У ВЛ автор завжди висловлює свої враження, роздуми, асоціації, народжені в нього в результаті певних подій; автор виражає своє зацікавлене ставлення до описуваного, пропонує власну оцінку ситуації та/чи дій адресата.

Зацікавлена авторська позиція та власні роздуми адресанта частково зближують ВЛ з публіцистичним есе – «прозаїчним твором невеликого об’єму та вільної композиції, який виражає індивідуальні враження та думки щодо певного питання та наперед не претендує на вичерпне трактування предмету» [111: 516]. Компонент есе у відкритому листі, здебільшого, вирізняється своєрідним стилем: автор максимально наближується до розмовної інтонації та лексики, що надає мові ВЛ особливої образності.

Значного впливу зазнав жанр ВЛ через посередництво прокламацій, листівок, відозв, які розповсюджувалися серед населення в періоди гострих потрясінь та з часом стали публікуватися і в газетах, що мало відповідні наслідки для публіцистики. Ми розглядаємо ВЛ як жанр, що увібрав риси цих суміжних риторичних жанрів.

Провідна інтенція епістолярної публіцистики як гіпержанру публіцистичного дискурсу – переконати масового реципієнта в авторській позиції, вплинути на адресата та громадськість і спонукати їх до активних дій – визначає місце окремого жанру публіцистичного листа у польовій структурі жанрового простору. Прототиповими, з цієї точки зору, є відкритий лист, лист без адреси, відозва. Периферійні жанри – звернення, послання, заява – характеризуються синкретизмом функції впливу та функцій інших типів дискурсу.

На відміну від суміжних жанрів епістолярної публіцистики, ВЛ є завжди своєрідною реакцією на певну конфліктну ситуацію, яка надихає адресанта до написання ВЛ. Ця особливість обумовлює тематичну обмеженість ВЛ, які у своїй більшості є критикою, нападом, протестом проти позиції адресата або осіб чи ситуації, що певним чином пов’язані з адресатом листа. Обираючи саме форму листа для своєї критики чи протесту, автор прагне наголосити, що справа, про яку йдеться, навіть за умови її суспільного значення, включена в особистісну сферу адресанта, завдає йому моральної шкоди, викликає несприйняття. Адресант звертається у формі ВЛ, тому що він найкращим чином дозволяє викрити конкретних винуватців зла, чітко донести до масового реципієнта думку, що жодна людина не може залишатися байдужою до несправедливості.

Як тип тексту ВЛ найбільше зближений з відозвою – зверненням уряду, організації або окремої особи до широких мас населення, що містить у собі заклик до дієвого виступу. Основним засобом впливу у відозві є власне текст, у якому використовуються зображальні засоби, що містять різноманітні шрифтові та пунктуаційні модифікації, композиційні особливості розміщення тексту; інколи використовується політична символіка. Крім зазначених, у кожному відкритому листі присутніми є такі елементи відозви, як: підвищена емоційність, повтори, завдяки яким підтримується емоційна напруга теми мовлення, велика кількість звернень, окличних речень тощо. ВЛ, як і відозва, містить заклик до конкретних дій; як звернення, заява, послання доносить до читачів основні положення програм певних організацій, партій, політичних та громадських діячів. Проте зазначені жанри більшою мірою, ніж ВЛ, орієнтовані на вираження позиції групового суб’єкта: партії, групи, колективу; вони пропагують цінності конкретного політичного табору, в той час як ВЛ зосереджений навколо конкретної особистості адресанта.

У низці словникових дефініцій [22], [246], [256], [265], [273] поняття ВЛ тлумачиться з використанням лексем звернення, заклик, протест, критика, скарга. Згадані лексеми у свідомості носіїв мови зближуються з поняттям ВЛ і відображають його найсуттєвіші ознаки: проблемний характер, спрямованість на осуд чи підтримку адресата, апеляція до можливостей, якими наділений адресат та до громадської думки тощо. Аналіз словникових дефініцій та зіставлення ВЛ із суміжними жанрами епістолярної публіцистики – відозвою, заявою, посланням, зверненням, листом без адреси – дозволяє зробити висновок про те, що МЖ ВЛ, з одного боку, об’єднує усі вищеназвані форми мовленнєвого спілкування, з іншого – не є тотожним жодній з них. Він лише частково перетинається з ними, утворюючи самостійне явище, у межах якого вищеназвані жанри використовуються як можливі варіанти мовленнєвої реалізації.

Отже, ВЛ як жанр містить актуальні фрагменти, представлені в інших жанрах публіцистичного листа лише частково. Проте межі мовленнєвих жанрів епістолярної публіцистики нечіткі, рухомі; мовні засоби, що їх формують, спільні й інтерпретуються залежно від ситуації, комунікативних намірів учасників спілкування та інших чинників. Таким чином, жанри епістолярної публіцистики відрізняються взаємопроникністю, а традиційна система жанрів газетної публіцистики сьогодні не лише трансформується, але й розширюється, уточнюється.

У найбільш загальному вигляді місце ВЛ у системі публіцистичних жанрів продемонстровано у схемі 1.1 (див. додаток Б).