2.8. Мерянські релікти в російській культурі

Угро-фіни, розчинившись в масі росіян, зберегли свій антропологічний тип, який тепер сприймається як типово російський.

В.Даль (автор «Толкового словаря великорусского наречия русского языка») зазначав: «Более половины земляковъ нашихъ – обрусевшая чудь... Посмотрите… на Мордву, Чувашь – они обрусели въ глазахъ нашихъ, и нынешнее поколеніе не знаетъ более своего языка ... Это потому, что на юге сидели славяне, а во-всей Великоруссіи чухны разныхъ поколеній» [6].

М.Ломоносов у роботі «Древняя Российская история» (1754-1758 рр.) писав: «Саамы, вепсы, марийцы, чудь заволочская, кострома и меря смешались со словенами и кривичами и образовали великорусский этнос» [4].

Пережитки фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: святі камені і гаї, жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, "лапти" (личаки), стиль народної архітектури («шатер», «крыльцо»), баня, ведмідь як священна тварина, відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність культу берези, а не дуба.

Археологічні матеріали мерянських територій Верхньої Волги говорять про те, що жінки меря на голові носили кокошники, які ми знаємо у пізній російській культурі XVIII–XX ст. Це високі головні убори на жорсткій основі. Назва кокошник має фінське походження: «кекко» – курка, «кокош» – півень.

Курка була у фінських народів особливо шанованою птицею за її плодючість, і така асоціативна прив'язка повинна була сприяти виконанню жінкою в суспільстві її головної (репродуктивної) ролі. На голові вона несла кокошник, символ родючості.

Найвідомішими спадкоємцями мерян виступають кацкарі. Так називає себе субетнос російського народу у Ярославській області. У мові сучасних кацкарів збереглися десятки живих мерянських слів. Кацкарі – єдина в Росії сформована локальна ідентичність, що усвідомлює своє мерянське коріння [16].

Висновки

Численні наукові дослідження (з антропології, етнографії, археології тощо) доводять, що прямими нащадками літописних меря є сучасні росіяни, а якщо бути точним – мешканці сучасної Московської області і прилеглих до неї територій.

Російська народність формувалася в процесі контактів нечисельних слов'янських племен, балтійських і фіномовних етнічних груп за активної участі державної влади. Аборигенна меря втягувалася в єдиний етногенетичний процес, який вів до формування населення Ростово-Суздальської землі. Місцеве фінно-угорське населення поступово переймало слов'янську мову як мову міжнаціонального спілкування. Процес слов'янської колонізації перейшов у нову фазу християнізації і культурної колонізації місцевого населення при збереженні генофонду дослов’янського населення.

Поступово етноси перемішувалися, російська мова витіснила інші, і меряни стали росіянами. Але, розчинившись у масі росіян, фіно-угри зберегли свій антропологічний тип, який тепер сприймається як типово російський.

В історії дуже багато прикладів «нав'язування» сильною правлячою меншістю своєї культури малоправній більшості. Оскільки вся адміністрація розмовляла слов'янськими мовами, то "низи" просто були змушені освоювати «правлячу» мову і приймати частину культури прибульців. Меря не вимерли, а просто живуть у росіянах, втративши більшу частину культури.

Нині довести існування «чистокровних» меря навряд чи можливо. Водночас у сучасній Росії в останні роки з'явився етнокультурний рух, який пропагує серед населення Верхнього Поволжя відродження цього народу.

Меряни не розчинилися у віках, вони склали субстрат (підоснову) північної великоруської народності, перейшли на російську мову, і їхні нащадки називають себе росіянами.

Історія народу меря — це, по суті, історія Московського князівства. Місце проживання цього етносу стало центром Російської держави, а сучасні росіяни є прямими нащадками мері. Її традиції і зараз відчутні в матеріальній культурі і похоронній обрядовості жителів Центральної Росії; спадщина меря виявилася і у фізичному вигляді сучасного населення цієї країни.

Початковою для росіян є Мерянська Русь, а не Київська або Новгородська. Адже перші столичні міста найдавніших тамтешніх князівств: Сар, Сужбал (майбутній Суздаль), Ростов Великий та Володимир розташовувалися на мерянських землях і зароджувалися на мерянському етнічному субстраті.

Усвідомлення своїх фіно-угорських коренів поряд зі слов'янськими дозволить російському народу відчути себе не прибульцями зі степового Півдня, але споконвічними господарями своєї землі. Без фіно-угорського завзяття і працьовитості, притаманного цим народностям, росіяни не змогли б освоїти неосяжні простори сучасної Росії.

Комплексне вивчення джерел дозволяє робити висновок, що зросійщене фіно-угорське угруповання мері як важлива складова частина російського населення Волго-Окського межиріччя багато в чому визначило своєрідність його мови та етнічного типу.

У цьому зв'язку вивчення мері є, по суті, дослідженням етногенезу російського народу.

Слов'яни не асимілювали фінські племена. Це фінно-угри адаптувалися під нову мову і прийняли частину візантійської духовної культури. Тому у росіян є можливість вибору: усвідомити свою вкоріненість на цій землі, розгледіти в предках не тільки і не стільки слов'ян, відчути, що культура російського народу базується на фінно-угорській основі.

Звичайно, у даній роботі неможливо охопити весь спектр фактів, що стосується мерянського чинника в етногенезі росіян. Однак дослідження у цьому напрямі здатні відкрити багато пластів історії, що приховані від суспільства шаром забуття або свідомого замовчування чи фальсифікації.