2.6. Генетика

Процес ослов'янення був чисто культурною колонізацією місцевого населення при збереженні генофонду дослов’янським населенням.

Згідно з дослідженнями меряніста О.Ткаченка, «у російського народу, по материнській лінії зв'язаного із слов'янською прабатьківщиною, батьком був фін. По батьківській лінії росіяни походять від фіно-угрів» [21, с.55]. Згідно з сучасними дослідженнями галотипів Y-хромосоми насправді ситуація була зворотньою – чоловіки-слов'яни одружувалися з жінками місцевого фіно-угорського населення.

Генографія доводить, що у Волго-Окському межиріччі слов’ян було менше, ніж місцевого населення. Становлення російської етнічної самосвідомості відбувалося на місцевій, неслов'янської антропологічній основі.

Меряни політично стали росіянами, етнічно залишившись фіно-уграми, що було доведено в дослідженні генофонду російського народу в 2005 р. Генетична відстань між росіянами та фінно-уграми виявилася 2–3 одиниці, тобто фактично це один величезний народ [1].

2.7. Мова

Угро-фінські народи сприймали російську мову в міру своєї фізичної здатності її осягнути. Цілком закономірним було її спотворення. Помилки з часом закріплювалися як норма і входили у мову самих колонізаторів. Зауважимо, що спотворення стосуються тільки вимови. На письмі ж утримується старе правило.

Російський історик В.Ключевський відзначав, що московський говір значно відійшов від того, як говорили в Київській Русі [12, с.62].

У російській мові, на відміну від усіх слов'янських, відсутній кличний відмінок. Він вживається тільки в церковних термінах, запозичених із болгарської та української («Боже», «Господи», «Отче наш»).

Після XVIII ст. мерянська мова перестала існувати і вживатися в побуті, однак її численні сліди зберігалися як на рівні окремих слів, так і звучання слов'янської мови на колишній території мері.

Під впливом угро-фінського мовного середовища відбулися формування фонетичної системи росіян (акання, ґекання, цокання). Вважають, що і частка «-то» («а рыба-то жареная») аналогічного походження.

Конструкції «я маю» в індоєвропейських і слов'янських мовах відповідає російська конструкція "у мене є" («у меня есть»). Ця форма теж властива фіно-угорським мовам.

У словотворенні мерянський субстрат виражений наявністю складних взаємопідсилювальних слів: «пити-їсти», «живий-здоровий», «неждано-негадано», «такий-сякий» – типових для фіно-угорських мов. Навіть старовинний казковий зачин «жили-були» спочатку був поширений на колишній мерянській території. Ці дієслова на початку казок або історій широко представлені у всіх фіно-угорських мовах і зовсім відсутні в будь-яких слов'янських, за винятком російської. Казки ж являють собою найдавніший і консервативний шар фольклору. Тобто, мерянська мовна формула починає російські казки [19].

Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови до двох складових: це народна мова Росії (слов'яно-фінський койне з великим тюркським і монгольським впливом) і болгарська (давньоболгарська), вона ж «церковнослов'янська».

У Росії корінних слов'ян не було, тому вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти.

Мова Московії була мізерною на слов'янську лексику. У «Паризькому словнику московитів» (1586) знаходимо лише два слов’янські слова – «владика» і «злат». У книзі «Граматика мови московитів» німецького ученого В.Лудольфа (1696) їх аж 41. Решта усної лексики московитів в цих розмовниках – фінська і тюркська [23, с.22–24].

Той факт, що Московська церква говорила болгарською мовою (на якій писалися і державні папери Московії), нічого не означав, оскільки вся Європа тоді використовувала в діловодстві латинську мову, і це ніяк не було пов'язано з тим, які народи тут проживають.

Мелетій Смотрицький, автор «Граматікі словенскія правильное синтагма» (1619), писав: «Словенськи переводімъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лети. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовять здрады». Ясно, що руською мовою автор вважає нинішню українську. «Нехай», «мовять», «здради» – це чисто білорусько-українські слова, які Смотрицький називає «перекладом на руську мову» [13].

Переклади, які робить М.Смотрицький з болгарської на руську – це фактично переклади з російської (московської) на руську (українську). 

Наприкінці XVIII століття Росія відмовилася від слідування болгарській мові, визнаючи своєю народну мову слов'янізованих фінів.

Таким чином, наука показала: нинішня російська мова народилася при переході місцевих фіно-угрів на болгарську основу 200–300 років тому.

У підсумку виникла парадоксальна ситуація: російська мова використовувала болгарську лексику, опиралася на граматику української мови і поширювалася серед фіно-угорських племен.