2.3. Археологія

До ХІІ ст. на землях навколо Москви проживали тільки фінські племена. Це підтверджують здійснені у ХІХ ст. О.Уваровим археологічні розкопки 7729 курганів у Московській, Владимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях [22]. Установлено, що ті кургани належали виключно мерянському етносу VІІ–ХІІ ст., при цьому не виявлено жодного слов’янського поховання.

У подальших розкопках О.Уваров встановив, що у курганах ХІ-ХVІ ст. не знайдено жодної київської монети. Тобто, мерянська земля та її народ практично не мали господарських і торговельних зв’язків ні з Київським, ні з Великим Литовським князівствами.

Археологічно колонізація майже ніде не простежується: слідом за мерянськими культурними шарами лежать давньоруські. Не слов'янські, а саме давньоруські, коли матеріальна і духовна культура Північної Русі більш-менш уніфікувалась. Та й як було можливо слов’янізувати величезну територію, розміром більшу від Франції, за 100–200 років?

Археолог М.Фехнер називає наступне процентне співвідношення етнічно визначених похоронних комплексів для Тімеревського могильника (Х в.): 13% скандинавських комплексів, 75% фінських, 12% слов'янських, а на початку XI в. – 3, 5% скандинавських, 72,5% фінських, 24% слов'янських [7, с.15–27].

Навіть у безперечно слов'янських курганних могильниках, досліджених археологами на тих територіях, де літописи поміщають племена в'ятичів, кривичів і інших літописних слов'ян, антропологічними методами виявляються лише дослов’янські риси стародавнього населення.

Тобто, масової слов'янської колонізації російських земель не було.

2.4. Топоніми і гідроніми

Топоніми мерянсько-ерзянського походження в областях Центральної Росії становлять 70-80%. Всі древні топоніми Московії – фінські: Москва (народ мокша + Va («вода» по-фінськи)), Рязань (столиця народу ерзя), Муром (столиця народу мурома) та тисячі інших. Для мері є характерні топоніми, що містять форманти -бол або -скол, такі як Шурскол, Пужбол, Яхробол, Іскробол та інші.

Розглядаючи географічну карту Росії, можна помітити, що в басейнах Середньої Волги і Ками поширені назви річок, що закінчуються на «ва» і «га»: Сосьва, Ізьва, Кокшага, Ветлуга і т. д. У перекладі з фіно-угорських мов «ва» і «га» означають «річка», «волога», «мокре місце», «вода».

2.5. Ономастика і антроологія

У справі вивчення мерянської спадщини корисною виявляється і ономастика (наука про імена і прізвища). Наприклад, мерянськими прізвищами Ростова Великого є: Вакшеєв (Вакш – «млин»), Єрикова (єр – «озеро»), Тумаєв (тумо – «дуб»), Чуварова (Чувар – «строкатий»), Шабликов (шаби – «кислий»), Таригін (тар - «винагорода», «прибуток»), Тулаєв (тул – «вогонь») та ін.

Антропологія підтверджує, що основним в сучасному російському населенні є «фіно-угорський субстратний пласт», тобто антропологічний тип дослов’янського населення, яке говорило фіно-угорськими мовами.

Ще у 80-х рр. XIX ст. професор Московського університету Н.Зограф першим показав, що «класичні великороси» у Владимирській, Ярославській, Костромській губерніях несуть у своєму фізичному вигляді виразні риси фіно-угорського походження [8].

У 1950-х рр. була проведена масштабна антропологічна експедиція, яка досліджувала тогочасне російське населення. «У міру просування на схід у слов'янському населенні виявляється все більше рис, притаманних фіно-угорському населенню, і все менше – західноєвропейському. Коли я вперше побачила краніологічні серії (колекції черепів) в'ятичів, відразу кинулося в очі, що вони по суті не відрізняються від фіно-угорського населення, скажімо, з давньомордовських могильників», – свідчить академік-антрополог РАН Т.Алексєєва [16].

Завдяки антропологічній реконструкції за методом М.Герасимова сьогодні можна побачити, як виглядало населення московського регіону в ті часи. У в'ятичів з московських курганів плескатий ніс, а також вузьке і плоске обличчя. Антропологічно вони дуже схожі на мордву-ерзю, що відноситься до угро-фінської групи народів [18].

Важливі антропологічні та краніологічні дослідження, що підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів, були виконані А.Богдановим [2] і Ф.Вовком [3]. Вони віднесли людські черепи до трьох типів: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія – за т.зв. поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється за формулою: [(поперечний діаметр/поздовжній діаметр)*100]. Доліхоцефалія – довгоголовість; індекс коливається між 55–74,9. Брахіцефалія – короткоголовість; характеризується індексом 81,0 і вище. Мезоцефалія – проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією, характеризується величиною головного показника 76–80,9 у чоловіків і 77–81,9 у жінок.

А.Богданов встанов, що середній антропологічний показник в повітах Московської губернії становив: 72,1 – 75,0. Середній антропологічний показник українського етносу по місцях їхнього концентрованого проживання, згідно з дослідженнями Ф.Вовка, становить 82,1 – 85,1.

Загальновідомо, що слов’яни є брахіцефалами, а угро-фіни – доліхоцефалами. Тобто, антропологічна наука підтверджує належність населення Центральної Росії до фінського субстрату.