30

Управління освіти і науки Волинської облдержадміністрації

Волинське відділення МАН України

Нововолинський ліцей-інтернат Волинської обласної ради

Відділення: історія

Секція: історія України

Дослідження російсько-мерянських взаємовпливів у світлі проблеми історичної спадщини Київської Русі

Роботу виконала:

Качула Анастасія

Учениця 11-А класу

Нововолинського ліцею-інтернату

Волинської обласної ради

Науковий керівник:

Нагірний Микола Зіновійович,

доцент кафедри загальноекономічних

і гуманітарних дисциплін

Нововолинського факультету

Тернопільського національного

економічного університету

кандидат історичних наук, доцент

Нововолинськ — 2014

ТЕЗИ

Дослідження російсько-мерянських взаємовпливів

у світлі проблеми історичної спадщини Київської Русі

Роботу виконала: Качула Анастасія Волинське відділення МАН України Нововолинський ліцей-інтернат Волинської обласної ради, 11-А клас

Науковий керівник: Нагірний Микола Зіновійович, доцент кафедри ЗЕГД Нововолинського факультету Тернопільського національного економічного університету кандидат історичних наук, доцент

Мета - всебічне вивчення особливостей формування російського етносу, спираючись на дані літописів, археології, топоніміки, гідрономіки, антропології, генетики та мови

Актуальність теми зумовлена дискусійними питаннями історичної спадщини Київської Русі, чималою кількістю політико-ідеологічних інсинуацій та маніпуляцій на цю тему, спробою пролити світло на порівняно малодосліджені сторінки взаємодії слов’ян та їх сусідів у контексті так званої «боротьби за київську спадщину».

Завдання наукової роботи:

• визначити стан вивчення проблеми правонаступника Київської Русі;

• розглянути аргументи російської та української історіографії із даного питання;

• дослідити особливості формування російського етносу;

• показати близькість росіян з фіно-угорськими народами та їхньою батьківщиною;

• довести, що українці мають найбільше прав на історичну спадщину Русі.

Для вирішення питання правонаступника Русі нами проаналізовано етнічні процеси на території Волго-Окського межиріччя (прабатьківщина сучасних росіян). Робота по-новому осмислює історію формування російського народу.

До сьогодні тривають дискусії, хто може називати себе нащадками руського народу і є справжніми спадкоємцями могутньої Київської Русі.

Росіяни монополізували та історію Давньоруської держави IX-XIII століть. Однак все стародавнє населення Росії – це фіно-угри (меря). Меряни виявилися сприйнятливими до ідеї державного будівництва на основі слов'янської мови і візантійської релігії. Але при цьому залишившись етнічно фіно-уграми.

Асиміляція мері носила характер інтеграції в російську народність, тобто росіяни на мерянських землях – це і є колишні меряни. На користь цього твердження свідчать дані археології, гідроніміки, мови, антропології, топоніміки, генетики та ономастики.

Комплексне вивчення джерел дозволяє робити висновок, що зросійщене фіно-угорське угруповання мері як важлива складова частина російського населення Волго-Окського межиріччя багато в чому визначило своєрідність його мови та етнічного типу.

У цьому зв'язку вивчення мері є, по суті, дослідженням етногенезу російського народу.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….........4

Розділ 1. Суть суперечок щодо національної належності Київської Русі...….......7

Розділ 2. Мерянський (угро-фінський) вплив на формування російської

народності……………………………..…………………………………………...10

2.1. Загальні відомості про географію та історію мері……………….………….10

2.2. Слов’янська колонізація мерянської землі. Проблема масштабу і наслідки цієї колонізації…………………………………………………………...................11

2.3. Археологія……………………….……………………………………………..13

2.4. Топоніми і гідроніми……………….………………………………….............14

2.5. Ономастика і антропологія…...…………..…………………………………...14

2.6. Генетика………………………………..……………………………………….16

2.7. Мова……………………….…………………………………………….…..….16

2.8. Мерянські релікти в російській культурі…………...…………………………..……18

Висновки……..…………………………………………………………………..…20

Список використаних джерел………………………………………………….…..22

Додатки……………..………………………………………………………………24

ВСТУП

Кожна нація має свої особливості. Науковці виділяють такі головні ознаки нації: мова, територія, культура, звичаї та традиції, історична пам’ять і самоусвідомлення.

Історична пам'ять допомагає тій чи іншій нації усвідомлювати свою єдність, відчувати гордість за минулі події і за те, наскільки віків вглиб сягає історія власного народу. Це дуже важливий аспект, і представники різних націй час від часу вдавалися й вдаються до маніпуляцій, які дозволили би ствердити древність і велич того чи іншого народу.

Так, наприкінці XVIII століття у Чехії було створено кілька фальшивих літописів (зокрема, Краледворський), які походили нібито з минулих віків і змальовували величне минуле Чеського королівства. У XIX столітті Валахія та Молдова об’єдналися у спільну державу, яку вирішили назвати Румунією (Romania). Цим буцім-то підкреслювалась спадковість новоствореної держави з Римською імперією, хочa все, що залишили по собі римляни – це романізували місцеві племена даків. Подібних прикладів можна назвати чимало.

Одним із різновидів таких історичних парадоксів є міграція етнонімів. Так, Франція отримала свою назву від германомовного племені франків, Болгарія – від тюркського племені булгар, слов’янська Македонія – від однойменної історичної грецької землі.

Не оминула ця ситуація і Україну. Так склалося, що історично первісні позначення нашої держави та її похідних назв – «Русь», «руський» – перейшли з XVIII століття у використання Московською державою. Тому виник парадокс, що ніби українці з’явилися не раніше XIII століття, коли монголо-татарська навала, а також польсько-литовська експансія зруйнували єдність Русі.

Тож відновлення історичної пам’яті, повернення до витоків українського народу та його держави є надзвичайними актуальними завданнями.

У цьому контексті необхідно досліджувати й минуле російського народу, щоб висвітлити його загублені та замовчувані сторінки, адже він має свою історію та державу, які витоками сягають фіно-угорської та слов’янської взаємодії в мерянській землі.

Тобто актуальність теми зумовлена дискусійними питаннями історичної спадщини Київської Русі, чималою кількістю політико-ідеологічних інсинуацій та маніпуляцій на цю тему, спробою пролити світло на порівняно малодосліджені сторінки взаємодії східних слов’ян та їх сусідів у контексті так званої «боротьби за київську спадщину».

Тема нашого дослідження – дослідження російсько-мерянських взаємовпливів у світлі проблеми історичної спадщини Київської Русі.

Мета - всебічне вивчення особливостей формування російського етносу, спираючись на дані літописів, археології, топоніміки, гідрономіки, антропології, генетики та мови.

Об’єкт – фіно-угорський та слов’янський субстрати мерянської землі.

Предмет – взаємодія фіно-угорського та слов’янського населення Волго-Окського межиріччя, етногенез росіян.

Ми ставили перед собою наступні завдання:

• визначити стан вивчення проблеми правонаступника Київської Русі;

• розглянути аргументи російської та української історіографії із даного питання;

• дослідити особливості формування російського етносу;

• показати близькість росіян з фіно-угорськими народами та їхньою батьківщиною;

• довести, що українці мають найбільше прав на історичну спадщину Русі.

У процесі даного дослідження використовувалися методи емпіричного та теоретичного рівнів: опис, узагальнення, дедукція, індукція, порівняння, аналіз, аналогія тощо.

Для вирішення питання правонаступника Русі нами проаналізовано етнічні процеси на території Волго-Окського межиріччя (прабатьківщина сучасних росіян). Дана тема була у полі зору у певної кількості науковців (Ткаченко, Богданов, Лизлов, Ключевський), однак у комплексному, синтезованому вигляді вона не розглядалася. У цьому і полягає новизна нашого дослідження.

Робота має як теоретичний, так і прикладний характер. Вона по-новому осмислює історію формування російського народу. Результати досліджень пропонуємо використовувати у підготовці підручників, посібників, енциклопедичних видань та довідників, ознайомлювати з ними у школах, ВНЗ, Збройних Силах України з пізнавальною, виховною та патріотичною метою. Вважаємо, що започаткування такого аспекту розгляду києво-московської ідеологічної боротьби за спадщину Русі має майбутнє і в подальшому може викристалізуватися в окрему наукову школу.

РОЗДІЛ 1

СУТЬ СУПЕРЕЧОК ЩОДО НАЦІОНАЛЬНОЇ НАЛЕЖНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

До сьогоднішнього дня тривають дискусії щодо того, кому належить право називати себе нащадками руського народу, і хто є справжніми спадкоємцями могутньої Київської Русі. Історично сталося так, що росіяни монополізували «славу Києва» та історію Давньоруської держави IX-XIII століть.

Російські історики доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу, то зв'язок Московії із Київською Руссю був найбільш важливим і послідовним. Про це пишуть у своїй працях, зокрема С.Соловйов і В.Ключевський. Вони переконують у тому, що Росія і власне російський народ є логічним продовженням Русі. Через набіги степових племен населення південно-західної Русі переселилося у Суздальський край. У 1169 р. Київ завоював владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Однак він вирішив залишитись на своїх рідних землях – у Владимирі-на-Клязьмі. А невдовзі «західна Росія» (а це українські й білоруські землі) відійшла під чужу владу і втратила будь-який зв'язок зі «східною Росією» (серцевина сучасної Росії). Московська Русь прагнула об’єднати землі й повернути цілісність Давньоруської держави. Тобто російські історики показують, що саме Росії належить право носити титул нащадка землі Руської [11; 20].

У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, як росіяни трактують минуле українських земель. Так, М.Грушевський вважав, що приписувати Київській добі центральне місце в російському минулому значило б обтяжувати російську історію штучним додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Подібно до того як Галлія (колись провінція Риму, сучасна Франція) запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, подібне вчинила Москва стосовно Києва. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові [5, с.4–7].

Загалом українські історики не можуть погодитися з російськими. Скажімо, росіяни не звертають увагу на таку деталь, що галицько-волинського князя Романа Мстиславича почали називати "самодержцем усієї Русі", у той час як про Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі» [14, с.20].

Слід уникати політико-ідеологічних нашарувань та намагатися безпристрасно вивчати першоджерела. Звернемося до "Повісті минулих літ". При переліченні слов'ян та інших народів Нестор-Літописець зазначав: "Се бо токмо СловЂнескъ языкъ въ Руси: Поляне, Деревляне, Ноугородьци, Полочане, Дреговичи, СЂверъ, Бужане... А се суть инии языци, иже дань дають Руси: Чюдь, Меря, Весь, Мурома, Черемись, Моръдва, Пермь, Печера..." [14, с.6].

Тобто, східні слов’яни того часу жили на території сучасної України та Білорусі, а інші неслов’янські народи – переважно на землях сучасної центральної Росії.

Раніше поняття «Русь» включало територію розселення слов'янських племен полян, сіверян, уличів, деревлян, волинян тощо. На факт саме такого поширення топоніма "Русь" вказують численні літописні джерела.

Так, у літописному зводі під 1146 р. зазначено: «І Святослав ... послав до Юрія в Суздаль, сказав: «Піди-но в Руську землю, до Києва». Про похід Юрія Довгорукого на Київ літопис під 1154 р. повідомляє: "У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь" [14, с.198, 260].

Тобто, Суздаль (і загалом північно-східні землі як серцевина Росії) були поза межами Русі.

Московська еліта, розбудовуючи Російську імперію, розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Фальсифікація російської історії набула значних масштабів під час правління Катерини II наприкінці XVIII ст. Імператриця видала указ, яким забороняла жителям Московського князівства називатися себе "москвитяне", залишивши за ними назву "русские". Вона особисто редагувала російську історію, правлячи при цьому історичні документи, даючи розпорядження зі знищення матеріалів і написання фальшивок. Слід було провести масову ревізію всіх літописів і історичних документів на захоплених територіях з метою їх виправлення або знищення [9].

Наприклад, літописні зводи, нібито знайдені російським істориком М.Карамзіним, дивним чином зникли. Тільки він міг підтвердити їх достовірність, зате дані документи включені в базис історії Росії. Сам Карамзін не соромився зізнатися в тому, що багато чого в написаному своєю рукою він просто вигадав [10, с.18].

За сто років до Катерини ІІ А.Лизлов написав «Скіфську історію» (1692). Автор вивчив першоджерела і писав, що жителі Московщини – це окремий народ, який нічого спільного не має з русичами Київської Русі: «Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій... москва [московити], росіяни [українці], литва [білоруси], волохи і татари європейські…» У Лизлова «москва» – це зовсім не слов'яни [15].

Н.Новіков, який встиг видати книгу «Скіфська історія» до катерининської цензури, згодом був заарештований і надовго посаджений у в'язницю.

Український історик Є.Наконечний влучно підтвердив вищесказане: «Московщина вкрала, а по суті - загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом… цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва… була свідомо перенесена… на невелику частину цієї ж цілості й це дало Московщині… підроблений… блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією…

Російська історична наука XIX-XX ст. взялася за опрацювання ненаукових міфів…Так виникли… звичайна схема російської історії, яка виводить минуле Московщини безпосередньо з Русі та Києва; твердження про масову міграцію руського населення з середньої Наддніпрянщини на північний схід…; переконання про єдину давньоруську народність…» [17, с.2].

РОЗДІЛ 2

МЕРЯНСЬКИЙ (УГРО-ФІНСЬКИЙ) ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

2.1. Загальні відомості про географію та історію мері

Якщо ж росіяни не є «Руссю» в первісному значенні, то хто ж вони? Звернемося до історії земель, які становлять серцевину російського етносу – територій навколо Москви.

Російський народ в історичному розвитку утворився у значній мірі шляхом ослов'янення угро-фінських племен. Такої думки дотримуються російські історики часів імперського періоду: К.Валишевський, М.Карамзін, В.Ключевський, С.Соловйов. Останній визнав: «Так, Русь в давнину була, але великороси як народ з'явилися лише в XV-XVII століттях» [20].

Те, що угро-фінські племена було етнічним субстратом російського народу, не заперечує і радянська наука (зокрема, школа М.Покровського).

Все стародавнє населення Росії – це фіно-угри. В.Ключевський писав: «Великоросійське плем'я... було справою нових різноманітних впливів... притому в краю, який лежав поза старою корінною Руссю, і в XII ст. був більше іншонародним, аніж російським краєм... На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неросійських назв міст, сіл, річок і урочищ. Колись на цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, ... вона – рідня тим..., на яких говорять... фінські інородці середнього Поволжя, мордва» [11, с.41].

Основою місцевого населення були фінські племена (меря, мурома, ерзя, мокша та ін.). Центральне положення серед них займала меря.

Цей давній фіно-угорський народ жив на території сучасних Ярославської, Івановської, частини Костромської, Владимирської, Московської і Тверскої областей. Саме тут відбувалося формування етнічного ядра великоруського народу. Найдавніші північноруські князівства (Ярославське, Московське, Володимиро-Суздальське) практично повністю збігаються з кордонами розселення мері.

Коли саме меря облаштувалися в цих краях, поки залишається невідомим. Творцями неолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (V–III тис. до н.е.) історики вбачають саме місцевих фіно-угрів.

Вперше народ меря згаданий в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. У IV–V ст. меря увійшла до складу Готського племінного союзу, в ІХ ст. до 859 року (дата «Повісті минулих літ») була данниками варягів [14, c.10]. Наприкінці Х ст. меря приєдналася до коаліції північних племен, створеної Олегом для походу на Київ

Меря – плем'я з високою культурою, про що свідчать археологічні розкопки. Ця була одна з найбільш численних фінських народностей до початку слов'янської колонізації Нечорнозем'я.

У VIII–X століттях меряни були багатими завдяки хутровому промислу і землеробству. Часті знахідки арабських монет VII–X століть говорять про їхні торгові зв'язки з арабським Сходом. Меряни постачали арабам північну екзотику (соболів, бобрів) і свою одвічну продукцію – мед і віск.

2.2. Слов’янська колонізація мерянської землі. Проблема масштабу і наслідки цієї колонізації

Початок контактів мері зі східними слов'янами відноситься до IX–XI ст. Ніхто не може сказати, наскільки масовим було переселення слов’ян. Зміна мови і релігії не означає зміни населення. Мову і культуру можна поміняти, гени – ні.

Меряни виявилися сприйнятливими до ідеї державного будівництва на основі слов'янської мови і візантійської релігії. Але при цьому залишившись етнічно фіно-уграми.

Мерянський народ переходив на давньоруську мову як мову єдинобожжя – потужної інтеграційної ідеї, мову міжрегіональної торгівлі, мову адміністративних установ. Мерянська мова, де було багато діалектів, на цю роль не підходила. Точно так само ірландці 300-400 років тому перейшли на англійську мову, але етнічно залишилися кельтами.

Процес асиміляції розтягнувся на кілька століть. Еволюція культури, побуту та економіки при переростанні мерянської культури в російську була поступальною, без різкого зламу.

Слов'янські поселенці того часу були вкрай нечисленні, а їхній культурний ареал локальний. Мерянська земля розглядалася як край княжих погостів і не вважалася власне слов'янською. Слов'яни спільно з мерянами проживали переважно в містах і управляли за допомогою віча. Паралельно з ними у краї мешкала сільська мерянська більшість.

Не маси слов'янських переселенців, а військово-політична верхівка Русі встановлювала контроль над територією, де вже жило фінське населення.

З часом хрещення, писемність, міська культура, принесені слов'янами, стали витісняти місцеві мови і вірування. Таким чином, формування великоруського етносу тісно пов'язане з християнізацією угро-фінських етносів.

До середини XVIII ст. на колишній етнічній території меря фіксувалися так звані «мерські» стани – невеликі адміністративно-територіальні одиниці. Вони являли собою федерацію напівнезалежних васальних утворень із певними феодальними привілеями.

Поступова слов'янізація мері розтягнулася на століття і проходила трьома способами: економічним – залученням у товарно-грошові відносини, соціальним – розподілом за ступенями станової драбини держави, духовним – християнізацією і знищенням колишньої системи язичницького культу, що і було фундаментом колишнього мерянського світу.

Цілком можливо, що сучасні марійці є прямими нащадками мері, які не забули своєї мови і залишилися язичниками. Це вкотре доводить, що злиття численних слов'янських і угро-фінських етносів у російський етнос відбувалося на хвилі християнізації.

Коли ж меря розчинилася остаточно? Цією межею, ймовірно, були перші десятиліття XVIII століття. Асиміляція мері носила характер інтеграції в російську народність, тобто росіяни на мерянських землях – це і є колишні меряни.

Це – не голослівне твердження, на його користь свідчать дані археології, гідроніміки, мови, антропології, топоніміки, генетики та ономастики.