3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель)

Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений діяльністю софістів — «вчителів мудрості», які стали популярними

• часи піднесення Афін після закінчення персидських війн. Полісна

— 38 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

демократія вимагала від учасників політичного процесу широких знань у політичній, господарчій, судовій справах, в риториці, психо-логії тощо. Софісти надавали платні послуги в освітній сфері, стиму-люючи при цьому розвиток філософського мислення.

Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гіппій, Фразімах та ін.), торкалося співвідношення реального світу і людських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдоскона-лення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні відтінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний еле-мент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототож-нювалися (з грецької «логос» — одночасно і розум, і мова, і значен-ня). У результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а «аналіз» мови підмінюється формаль-ним аналізом.

У формальній логіці існує поняття «софізм», під яким розумієть-ся мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушен-ня законів і правил мислення. У софізмах складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворювалися у пред-мет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто суперечками суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для «іншого» як мовно оформ-лене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивіду-ального переживання, суто одиничного, неповторного стану «індиві-дуальної» душі.

Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід назвати агностицизм та релятивізм. Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його неможна передати і пояснити іншому словами.

Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469–399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його жит-тя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Більшість свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діало-гах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шукати першоначало світу («Мене цікавлять не дерева у лісі, а люди

— 39 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

• містах»), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного релітивізму софістів, з якими розійшовся.

Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправ-ної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до виз-нання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо протилежних висловлювань було не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза («Я знаю, що нічого не знаю, але давайте поміркуємо разом...»). Такий діалогічний метод Сократ називав ду-ховною майєвтикою (з грецького — «повивальне мистецтво»). Його принциповим моментом було щире прагнення до самопізнання («Пізнай самого себе») через усвідомлення позиції співрозмовника.

Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять — благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи мо-ральність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цінностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подо-лання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються лю-диною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно-політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.

Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афінські громадяни. Ця обставина, а також занадто вільні висловлю-вання самого філософа призвели до того, що Сократа звинуватили у «відкиданні старих богів і шануванні нового божества». Притянутий до суду, він був приречений на страту, але відмовився втекти, як того вимогали його учні і друзі, і свідомо пійшов з життя, випивши чашу з отрутою. Такий вчинок вплинув на афінян не менше, ніж зміст його філософських висловлювань (Сократ нічого не писав).

Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед,

• переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на розкриття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдоско-налення. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.

Платон (427–347 рр. до н.е.) — афінський громадянин, фундатор власної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), зас-новник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив знач-ну філософську спадщину.

— 40 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Зміст платонівського вчення еволюціонував упродовж життя фі-лософа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окресле-ні онтологічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.

Онтологія Платона — це вчення про світ ідей. На його думку, оточуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істинним. Предмети, що чуттєво сприймаються — лише тіні, копії вищих сутностей і смислів — ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої концепції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати конкретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, ство-рює умоглядний образ, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує прак-тичному.

Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретич-не) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та пе-реносить ідеальну складову в особливий світ — світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжне буття, у той час як мате-рія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все перебувають ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас — і повноцінного життя особистістю.

Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціо-нального знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише розум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа людини сама є ейдосом, то справжне пізнання — це «спогади» душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходи-лася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у «чистому вигляді». Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше удається душі і свідомості абстрагуватися від тілесності.

Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у сві-ті ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. У цьому Платон солідаризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою душі можуть бути трьох типів. По-перше, це «логістікон» — душі, в яких панує розум; по-друге, «тімотей» — приоритет афектів і страстей; по-третє, «філохрематон» — душі, в яких переважають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі притаманні свої чесноти: для перших — мудрість, для других — хоробрість, для третіх — помірність.

— 41 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Із психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Пла-тон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього ґрунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класи: 1) пра-вителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правителів переважав розум над почуттями (логістікон), — це часті-ше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все підходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, виробничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і по-мірність. Приналежність індивіда до того чи іншого класа визначаєть-ся за народженням, перехід з одного класа в інший, за рідкими винят-ками, неможливий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер. Окрім трьох названих вище чеснот, існує ще одна, четверта — справедливість, яка не стосується окремих класів, а є загальносуспільною і відповідає за суспільний порядок.

Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон бу-дує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизилася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія

(влада честолюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада де-мосу) і тиранія (влада диктатора).

Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його пра-ці «Держава», у який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховаль-ному процесі Платон відводить спортивним вправам, читанню, пись-му. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики, а для правителів — діалектики.

Такі основні положення філософії Платона, який став заснов-ником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) народився у фракійському міс-ті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної («перипатос» — прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філосо-фії. Арістотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток фі-лософського знання, класифікувати науки і виокремити предмети

— 42 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами фі-лософську систему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками, він виглядає як професор серед студентів.

Філософія, на думку Арістотеля, поділяється на три складових:

1. теоретичну, 2) практичну, 3) поетичну. «Перша філософія» — ме-тафізика — розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Арістотель піддав критиці платонівське вчення про ідеї («Платон мені друг, але істина дорож-ча»). Він звертає увагу на відверті протиріччя у концепції Платона, з приводу чого В. І. Ленін зазначить: «коли один ідеаліст критикує іншого, виграє матеріалізм». На підставі такої критики Арістотель робить висновок, що матеріальний світ існував і буде існувати, не ви-магаючи надуманого Платоном світу ідей. Тому дослідження цього світу як такого полягає не у «спогадах душі», а у науковому пізнанні природних феноменів.

Арістотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займа-ла Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі — Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Місяца до Землі космос був наповнений матерією, яка склада-лася з чотирьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок — одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському при-родознавстві до часів Коперніка.

Основою буття Арістотель вважав матерію. При цьму слід розріз-няти першу і другу матерію. Перша матерія — це аморфний субстрат, ре-човина. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під формою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а прита-манній самій речі «вид». Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.

Звертаючись до проблеми руху, Арістотель відходить до його ви-ключно механістичного трактування і визначає рух як перехід будь-чого у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (зміни),

2. кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (перемі-щення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими аспектами руху, за Арістотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи

— 43 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він — першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за влас-ними законами.

Таким чином, Арістотель обґрунтовує реальність існування бут-тя, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи причин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можливість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) кінечні (мета). Єдність цих причин, а також її кінцевий результат познача-ється поняттям ентелехії.

Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох при-чин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можли-вість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.

Арістотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхід-ності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював «сходинки піз-нання»: відчуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З відчуттів людина починає пізнавати світ («той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє»). Багатство відчуттів є результатом впливу різних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттє-ве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилко-вим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.

Тому Арістотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчення про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав підґрунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Арістотелем були виокремлені основ-ні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), введені логіч-ні змінні, сформульовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та виключеного третього), розроблено вчення про сіло-гізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.

З арістотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що «працюють» не лише на рівні буття, а й на рівні сутності. Категорії Арістотеля (сутність,

— 44 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страждання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди бут-тя) і як гносеологічні (роди пізнання).

Розробка «Органона» науки дозволила Арістотелю застосувати методологію до конкретних проблем природознавства. Так, напри-клад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді «сходинок природи» за генетичною ознакою, заклав основи ембріо-логії; у соціально-політичному знанні ним було проаналізовано особ-ливості державного устрою у 158 полісах та виявлені певні законо-мірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Арістотеля в класичній античній філософії.