2. Докласичний період античної філософії

Перші філосфські вчення з’явилися не в самій Греції, а у іонійсь-ких містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, на теріторії сучасної Туреч-чини. Починаючи з кінця VII ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Вони вважали, що філософія по-

— 30 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

винна надати відповідь на питання про першоначало всього сущого: з чого все виникло?

Представники мілетської школи були досить обдарованими особистостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астро-номічних питань. Наприклад, Фалес Мілетський (приблизно 640– 562 рр. до н.е.) заробляв на життя торгівлею, чимало подорожував, навчався у єгипетських і фінікійських жреців математиці, став відо-мим у Греції завдяки вдалим проногнозам на урожай. У геометрії і сьогодні існує теорема Фалеса. Вивчаючи циклічність астрономічних явищ, Фалес передбачив сонячне затемнення 25 травня 585 року до н.е. Небесну сферу він поділяв на декілька зон: арктичну (постійно видиму), літню тропічну, рівнодення, зимову тропічну та антарктич-ну (постійно невидиму). Фалесу приписують авторство календаря, у якому рік складався з 12 місяцев. Намагаючись встановити порядок небесних тіл, він помилково вважав, що найближче всього до Землі знаходяться зірки, а найдалі — Сонце. Сама Земля, за Фалесом, мала форму диска, що плаває у нескінченому Океані. Наприклад, земле-труси він пояснював як коливання Землі на хвилях Океану.

У якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода — не лише особлива речовина, з якої шляхом згущен-ня або розріження виникають всі речі; це — життєдайна сила Всесвіту, а також думка, мисленнєвий потік.

Орієнтація на той чи інший першоелемент — воду, землю, повіт-ря чи вогонь — взагалі була дуже поширеною серед античних натур-філософів. Ще один представник мілетської школи — Анаксімандр (приблизно 610–546 рр. до н.е.) навіть запропонував для позначення першооснови спеціальний термін — апейрон. Будучи прикметником, апейрон тлумачився як щось невизначене, нескінчене, безкрайне не лише у просторовому, але й у часовому контексті. Отже, апейрон завж-ди існував в якості «наповнювача» космоса. При «світоутворенні» із апейрона поступово виникали над Землею гідросфера, атмосфера та вища оболонка з вогня. За Анаксімандром, вогонь, утворюючи сушу, знищив частку гідросфери, тобто до цього часу зберіглася лише част-ка першооснови.

Перші тварини зародилися у гідросфері і були покрити шипами, але коли вони виростали, виходили на сушу, їхній покрив ламався, тому жили вони недовго. Здібність життя Анаксімандр розглядав як

— 31 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має наз-ву гілозоїзма.

Усе, що виходить з апейрона, рано чи пізно повинно до нього ж і повернутися. Анаксімандр вважає, що за своє «самостійне» існуван-ня речі будуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.

Анаксімен (585–524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса, ані апейрон Анаксімандра не можуть задовільнити філософа, який шукає відповіді на питання «з чого все?», оскільки необхідно розгля-дати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні були виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першоначалом може бути лише повітря. Унаслідок розріження по-вітря перетворюється на вогонь, внаслідок сгущення — у воду, зем-лю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. «Безмежне» повіт-ря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримуєть-ся повітрям як тіло стримується душею.

Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх мір-кувань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досок-ратовської філософії. Стихійно-матеріалістичні уявлення мілетців знайшли своє продовження у інших античних полісах, до яких слід віднести малоазійський Ефес.

Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540–480 рр. до н.е.). Походячи з царського роду, він свідомо від-мовився від влади на користь свого брата, пішов до храму Артеміди Ефеської, пізніше став самітником. Продовжуючи традиції Фалеса і Анаксімандра, Геракліт обрав за першоджерело вогонь. «Цей світ, — писав він, — ніким не створений ні з людей, ні з богів. Він є, був і буде вічним вогнем, який розгортається згідно з мірою і згасає згід-но з мірою». Вибір вогню в якості першоджерела пояснюється його мінливістю. За Гераклітом, єдиним началом сущого може бути лише закон світового процесу, закон одвічного переходу одного стану в інше. Будь-які знання, що не даються завдяки чуттєвому досвіду, позбавлені єдності, постійності. Тому постійна тільки непостійність. Космос, який утворюються з Хаоса за допомогою Логоса, може бути символічно виражений як вогонь. Взагалі, у цьому світі кінець одного є початком іншого: «Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогня, вода живе смертю повітря, земля — смертю води».

— 32 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта «батьком діалектики». Саме йому нале-жить відомий вислів «все тече» (panta rei): «У ту ж саму річку вступає-мо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо».

Діалектика Геракліта знайшла свій прояв у тому, що боротьба протилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього джерела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: «Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, мо-лоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге — у першому». Усі якості світу завжди відносні, релятивні. За Гераклітом, «найчудо-віша з мавп потворна, якщо порівняти з людиною».

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. У ро-зумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умос-поглядання думка підпорядковується загальному принципу супереч-ності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону — Логоса допомогає на-близитися до істини. «Багатознання розумності не навчає», — про-тиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософії пере-міщується на захід — у Велику Елладу (грецькі колонії Південної Італії і Сіцілії), де існували піфагорейський союз та елейська школа.

Засновником піфагорейського союзу — таємного аристократич-ного товариства з культом сакрального знання на кшалт масонської ложі із складним відбором його членів, тривалим випробуванням і своєрідним ритуалом прийняття — вважається Піфагор з Самоса (приблизно 580–500 рр. до н.е.). Вважається, що саме Піфагор впер-ше застосував термін «філософ» у значенні «любитель мудрості». Достовірних відомостей про його життя майже не залишилося, дея-кі автори навіть вважають, що ім’ям «Піфагор» (тобто «народжений Піфією»), підписували свої праці члени піфагорейского союзу, тому відома теорема Піфагора навряд чи була доведена ним особисто.

Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Архіт) визнавали пересе-лення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров’я, їжі і взагалі — способу життя, сприяли приведенню до влади чле-нів союзу в містах Великої Еллади. Релігійно-філософські погляди

— 33 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

«молодших» піфагорейців (Гіппіас, Філолай, Євдокс) були пов’язані з їхньою політичною орієнтацією та їхнім розумінням моралі, яка була обґрунтуванням «соціальної гармонії», що спиралася на принципі підкорення аристократії демосу.

Відповідаючи на питання «з чого все?», вони наводили такі мір-кування: «Початок всього — одиниця, одиниці як причині підпорядко-вана як речовина невизначена двійця, з одиниці та невизначеної двійці виходять числа, з чисел — точки, з точок — лінії, з них — плоскаті фігу-ри, з них — тіла, що чуттєво сприймаються, в яких чотири основи — во-гонь, вода, земля, повітря; перемішуючись і перетворюючись цілком, вони породжують світ — живий, розумний, кулевидний, в середині якого — Земля; і Земля також кулевидна і населена з усіх боків».

Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, у той час як власне матеріальним першоелементам відводилося друго-рядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причиною матеріального існування, де всяке походження постає як дублювання, копіювання з подібного зразка. У якості останнього ро-зумілася одиниця-монада, універсальна потенція числа, що є всере-дині себе безкінечною. Більш того, число як «ідеальне тіло» виявля-ється межею перетворень зовнішньої видимості в чисту зрозумілість існуючого в бутті. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.

Піфагорійці чимало зробили для розвитку математичного знан-ня. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гар-монію — у музиці, архітектурі, медицині. Разом з тим, абсолютиза-ція цього кількісного підходу обернулася у піфагорейців містичним вченням про магічні якості чисел (сімка, дев’ятка — ідеальні, гарні, добрі числа, тринадцять — нещасливе і т.ін.).

Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутнос-ті, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо закла-ли підстави ідеалістичної та метафізичної філософії.

Своєрідний синтез натурфілософських уявлень багатьох дав-ньогрецьких шкіл знаходимо у сицілійського мислителя Емпедокла (приблизно 490–430 рр. до н.е.). Учень Піфагора, Емпедокл розумів-ся на деталях іонійської та елейської філософії, чимало уваги при-діляв мовознавству, біології, медицині, навіть врятував мешканців міста Селінунта від чуми. Емпедокл вважав, що світ походить від

— 34 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

чотирьох стихій — вогню, землі, води, повітря. Їх він називав елемен-тами (від сусідніх букв алфавіту «ель-ем-ен», що повинно було сим-волізувати — як з букв складаються слова, так з стихій складаються речі). Але стихії-елементи самі по собі є пасивними. Їхня взаємодія стає можливою лише при втручанні двох світових сил — любові та ворожнечі (ненависті). При цьому любов, за Емпедоклом, породжує з елементів ідеальну сферу, а ворожнеча — ідеальний хаос. З’єднанням і роз’єднанням елементів під дією любові і ворожнечі Емпедокл по-яснював всі природні феномени і процеси, у тому числі і походжен-ня життя. У реальному світі ані любов, ані ворожнеча не існують у чистому вигляді, тому ми маємо безліч проявів чуттєво даного бут-тя. Емпедокл визнавав роль чуттєвого досвіду, аргументуючи його принципом пізнання подібного подібним, тобто сам процес пізнання стає можливим завдяки тому, що його суб’єкт (людина) і об’єкт (світ) складаються з одних і тих самих елементів.

Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570–478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб’єктивної точки зору та об’єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.

Парменід (приблизно 540–470 рр. до н.е.) розглядає в якості першоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмінного, нерухомого, самототожнього. «Цілісне все, без кінця, — писав він в своїй поемі «Про природу», — не рухається і однорідне, / Не існувало в минулому воно, і існувати не буде, все — нині, / Без перерви, єдине». Вибір Парменіда на користь категорії буття свід-чить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне.

За своєю суттю онтологічна концепція Парменіда метафізична і протистоїть діалектиці Геракліта. Буття не знає пустоти, отже, за Парменідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принци-пово неможливі. Світ єдиний, в ньому немає часток. Всіляка множи-на — лише омана наших почуттів, рух — лише «думки смертних», які далекі від істини.

Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцін-кою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення,

— 35 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

логічне міркування наближає до істини, на почуттях ґрунтуються су-перечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вчен-ням про «чисту» істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.

Учень Парменіда Зенон (приблизно 490–430 рр. до н.е.), захища-ючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осяг-нення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих «апорій» — логічних парадоксів, спрямованих на доказ не-можливості руху.

Наприклад, в апорії «дихотомія» стверджується, що тіло не змо-же зрушити з місця, оскільки воно, рухаючись до мети, повинно спо-чатку пройти половину шляху, а у половини існує своя половина і так — до безкінечності. «Дихотомія» (поділ наполовину) доводить, що за кінечний час тіло не може пройти безкінечну множину точок.

• аналогічній апорії «Ахіллес» розповідається, що навіть швид-кий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він пови-нен спочатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безкінечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безкінечне число відрізків.

Апорія «Стріла»: стріла, що летить в повітрі, не рухається, бо в один конкретний момент вона перебуває в конкретній точці просто-ру, тобто є нерухомою.

• наведених апоріях йдеться не стільки про реальність руху, скільки про можливість його пояснення у логіці понять, що неможли-во без розуміння діалектичної сутності протиріч конечного і безкінеч-ного, перервного і неперервного, руху і спокою. Осмислення Зеноном процесу руху вступало у протиріччя з чуттєвим досвідом, який елеати, як пам’ятаємо, не вважали за істинне джерело пізнання. Знаходячись на позиціях крайнього раціоналізму, Зенон демонстрував обмеже-ність чуттєвого пізнання, намагаючись виявити дійсні протиріччя об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення.

Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжу-ють представники атомістичної школи, предтечею якої вважається Анаксагор (приблизно 500–428 рр. до н.е.). На відміну від мілетців та елеатів, які шукали першооснову сущого в підведенні багатома-ніття світу під конкретний вид матерії, Анаксагор вважав, що світ складається з нескінченої множини матеріальних частинок, які від-

— 36 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

різняються між собою. Ці частинки він називав насінням речей (або гомеомерії). Вони рухаються, складаючи речі, підпорядковуючись космічному розуму — Нусу, що існує незалежно від них.

Левкіпп (500–440 рр. до н.е.) — напівлегендарна постать в дав-ньогрецькій філософії, про яку відомо дуже мало. Вважається, що саме він розвив інтуїтивні догадки Анаксагора в більш-менш закінче-не атомістичне світорозуміння. За Левкіппом, першоначалом сущого є атоми (з грецького «неподільні») — найдрібніші, невидимі, різно-манітні частинки, що рухаються у просторі і утворюють тіла.

Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт (460– 370 рр. до н.е.) з міста Абдери. Учень Анаксагора і Левкіппа, друг ви-датного лікаря Гіпократа, Демокріт був автором понад 70 праць з ма-тематики, астрономії, фізики, риторики, етики, з яких до нас дійшли лише незначні фрагменти.

Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкри-ти не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналізу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною межею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різноманітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт ро-бить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.

Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Переміщення атомів у просторі стає можливим завдяки порожнечі, котра не має ані верху, ані низу, ані середини. Одвічний рух — це іманентна природа атомів, тобто вони не потре-бують на особливі рушійні сили чи зовнішні джерела. Все, що відбу-вається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість.

Свій механістичний детермінізм філософ поширював на весь Космос, в якому існує, на його думку, безліч світів. Наш світ — лише один з них. Демокріт вважав, що Земля має форму диска із заглиб-ленням «згори»; раніше вона була менших розмірів, вологою та му-лоподібною, але приплив атомів з Всесвіту збільшив її; під впливом Сонця виникли рослини, тварини і люди. За Демокрітом, живе похо-дить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається

— 37 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.

Демокріт полемізував з Парменідом і Зеноном з приводу співвід-ношення чуттєвого і раціонального пізнання. Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність — ато-ми і порожнеча — може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є підставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основи існування, походження окремих речей і процесів.

Таким чином, у докласичний період свого розвитку антична фі-лософія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціо-нальних, власне філософських пояснень світобудови. Але, як зазна-чає український філософ Г. І. Волинка, «розкріпачення теоретичної думки від антропорфізму обернулося в старогрецькій філософії до-сократиків закріпаченим натуралізмом, згідно з яким, коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші давньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насам-перед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ». Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Геракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеаль-них сутностей (число у піфагорейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомеомерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла роз-крити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки власне людської діяльності, в усві-домленні сутності духовного в його єдності і протиставленні до при-родного. Загальний поворот у міркуваннях стародавніх елінів від он-тологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов’язаний з ім’ям Сократа і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.