3.Державне регулювання міграції.

Вже протягом ХIХ ст. деякі країни ввели заборони на в’їзд іно­земних робітників. З кінця ХIХ ст. окремі країни почали укладати двосто­ронні конвенції з регулювання в’їзду та виїзду працівників, згодом такі угоди укладались і між багатьма країнами.

Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського догово­ру про утворення ЄС став принцип “вільного переміщення осіб”.

Шенгенською угодою, укладеною в березні 1995 р. Бельгією, Ні­меччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Фран­цією, до яких приєднались Італія, Греція, Австрія, з 1 липня 1995 р. пов­ністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багато­сторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій.Хоча жодна з міжнародних організацій не має мандата на безпосереднє регулювання міграції робочої сили.

МОП - це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження - Женева. Нараховує понад 170 держав-членів.

МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо. Такі стандарти країнами-членами впроваджуються самостійно, про що вони щорічно звітуються в МОП. У випадку недотримання міжнародних стандартів по праці країною-членом МОП, остання, після засідання створеної з цього питання тристоронньої комісії, може винести це питання на розгляд Міжнародного Суду.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами право­вого ре­гулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну мігра­ційну ситуацію в світі визначають передусім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни-члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Iзраїль та Південно-Африканська Республіка. В цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації - національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.

4.Україна у світових міграційних процесах.

На даний час Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що чисельність останніх приблизно в 10 разів менша, ніж чисельність українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.

Серед країн, куди спрямовані потоки трудової міграції з України - це Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до робітників-емігрантів. Введення візових режимів у окремих країнах (зокрема- Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном - у промисловості, будівництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий їх відсоток має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згідні на будь-яку роботу і низьку платню без всяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може накласти негативний відбиток на темпах відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти у організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідна система заходів, яка на думку фахівців повинна мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки - створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи повинні забезпечити цивілізовані форми виїзду робітників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввзення валюти, гарантії нашим співвітчизникам захисту їх трудових прав за кордоном.