Лiкування й прогноз

Сама собою яничарська хвороба не така вже й страшна: якщо вона не дiйшла найвищої, незворотної стадiї (що трапляється досить рiдко), то покруча можна вилiкувати освiтою, апелюючи при цьому до автентичних глибин його душi. Тiльки повне й несилуване усвiдомлення тих глибин вiдкриває йому дорогу до вiльного вибору, а значить i до одужання.

Потужний i яскравий ефект дає шокова терапiя (наприклад, переляк), але результати її нетривкi й ненадiйнi, а рецидиви хвороби тяжкi. Переконливий приклад – еволюцiя нашої полiтичної номенклатури за останнi пiвтора десятка рокiв.

Зрозумiло, що серйозне лiкування не може бути нi швидким, нi простим, навiть у тому разi, коли освiта забезпечена. Але фактично освiта не забезпечена, а масовий характер покруцтва породжує пiдсвiдому впевненiсть, що вона й не потрiбна. Неосвiченi, неграмотнi й незлiченнi яничари-покручi створюють дику антисанiтарiю в культурi, тобто всi передумови для ще серйознiших психiчних епiдемiй, що роз’їдають духовну структуру суспiльства.

Чим далi заходить цей процес, тим стiйкiшим i незворотнiшим вiн стає, бо опiр покруча освiтi прямо пропорцiйний його заяничаренню. Разом iз тим, послiдовне i все глибше заяничарення нiколи не веде до видужання, бо первiсний багаж пiдсвiдомостi не пiдлягає вилученню. Небажання вчитися, небажання знати – закономiрна психiчна реакцiя на непримиренний внутрiшнiй конфлiкт.

Цей показник – опiр освiтi – може бути критерiєм доцiльностi лiкування. Сильний опiр не означає невилiковностi, але вказує на нерентабельнiсть масового лiкування. І якщо йдеться про суспiльний ресурс освiтянських сил, то краще спрямувати його на перспективнiший людський матерiал, який потiм мiг би утворити лiкувальне середовище для тяжко хворих.

Таким перспективнiшим матерiалом є дiти. Свiдоме й розумне виховання дитини забезпечує достатнiй iмунiтет проти яничарства, але до такого виховання суспiльство сьогоднi не здатне. Якщо й трапляється розумне виховання дiтей, то не стiльки завдяки свiдомостi вихователiв, скiльки силою iнерцiї давньої, традицiйної, налагодженої до автоматизму етнічної педагогiки. Втрата, точнiше, невжиток народом своєї культури спричинює, серед інших деградацiй, i байдужiсть до виховання та освiти дiтей. Безпритульних дiтей сьогоднi значно бiльше, нiж ми бачимо; мiльйони батькiв, вдягнувши й нагодувавши дитину, виганяють її з хати – здають у тюрму пiд назвою «школа»; а багатьом цього не досить, i вони ту дитину ще засилають у рiзнi гуртки, секцiї, студiї, курси – куди завгодно, аби воно на головi не сидiло. А там – у школi, гуртку i т. д. – на дитину вже чекають не дочекаються професiонали, якi люблять її ще палкiше, нiж батьки... Дітям справдi немає куди притулитися. Безпритульнi. Неосвiченi, привченi до брехнi й не привченi до роботи, хiба ж не пiдуть вони в яничари?

Нашi старшокласники у величезнiй масi своїй на диво страшнi: вiд них фактично немає жодної користi, жодного продукту, якщо не рахувати слину, жуйку й недопалки по всьому шкiльному подвiр’ї та матюки, вiд яких повітря гiркне; вони нiколи нiчого путнього не зроблять за власним бажанням – тiльки з-пiд палицi; вони нi на що не годяться, крiм як на гарматне м’ясо та на гареми для передових арабських країн. Чому нiхто не кричить, не плаче, не шукає порятунку?

Звикли.

Усвiдомлення масштабiв руїни виховної та освiтньої культури має стати першочерговим духовним подвигом українцiв, бо без цього – найважчого – кроку не буде дороги нагору.