Дiагностика

Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згаданi вище форми алогiчної поведiнки; але їх слiд розглядати лише як орiєнтовнi, бо вони можуть бути викликанi й зовсiм iншими причинами. Значно надiйнiшим симптомом є глибинна вiдраза до освiти («Вiк живи, вiк учись – i дураком умрешь»), особливо коли вона спостерiгається на тлi нормальної або й пiдвищеної загальної бiологiчної активностi. У кожному разi остаточний дiагноз можна поставити лише по ретельному аналiзу взаємодiї свiдомого й пiдсвiдомого у психiцi iндивiда.

Дiагностика та лiкування яничарства, як і бiльшостi масових психiчних хвороб, не тiльки не розробленi, але навiть не усвiдомлюються як суспiльна проблема. Може, це було б i не страшно, якби не тяжкi соцiальнi наслiдки яничарства.

Тут доречно зауважити, що сила-силенна фiзичних хвороб не пiддаються лiкуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслiдками хвороб психiчних, особливо масових i тому не визнаних. Виявити, якi саме фiзичнi хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.

Якщо в очах українця сексуальнi збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характернi й протиприроднi, то для окремих дуже вже цивiлiзованих народiв це нiякi не збочення й не хвороби, а спосiб життя так званих сексуальних меншин, що їх цi народи не тiльки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.

Так самiсiнько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рiдкiсною й огидною

душевною патологiєю, то для гомо совєтiкуса це нормальна форма iснування, освячена вiками, прикладами пращурiв i прекрасно розбудованими iнституцiями. У нас нiкому й у голову не прийде, що Соломiя Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужiй європейськiй культурi!), а Миколу Гоголя згадують скорiш вiд заздростi на велич росiйської лiтератури i малюють як сирiтку безборонного, що його переманили й переiнакшили клятi москалi.

Яничарство рiдко набуває чiтких однозначних форм.

Ускладнюється дiагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвiдомий перехiд на бiк ворога, а то й узагалi просто бiологiчне походження. Пушкiн не був яничаром, бо в його пiдсвiдомостi не було жодних залишкiв жодної семiтської чи ефiопської культури. Це був чистий, стовiдсотковий, дуже гармонiйний росiянин – наскiльки взагалi може бути гармонiйною росiйська душа, – i загинув вiн аж нiяк не вiд яничарських комплексiв; скорiш там можна запiдозрити патологiю мiжрасового покруча, але то зовсiм iнша проблема.

Не можна вважати яничаром i українця, який вирiс, наприклад, у росiйському культурному середовищi, – навiть якщо вiн усвiдомлює своє українське походження i думає, що щось знає про українську культуру. Нiчого він про неї не знає, державна система освiти забезпечила йому глибоку темряву в цьому питаннi, ба навiть спокiйне наївне переконання, що такої культури не iснує. Такий «українець» – цiлком здорова iстота i, до речi, завдяки своєму душевному здоров’ю, не переживає звiрячої ненавистi до української культури, коли раптом виявляє її iснування. Він не мучиться, це нормальна людина iншої нацiї, хоча й українського походження. Вiн, правда, може тимчасово захворiти яничарством – якщо йому почнуть розказувати, хто вiн такий, збудять цiкавiсть до власного походження, примусять справдi вивчити, взяти до душi вагому частину української iсторiї, релiгiї, мистецтва, звичаїв – словом, культури. Тодi зiткнення двох культур у його душi неминуче, i клiнiчно це еквiвалентно яничарству, тiльки з протилежним знаком. Таке явище зараз спостерiгається часто, але це не справжня хронiчна хвороба, бо проходить на свiдомому рiвнi, а отже закiнчується свiдомим i вільним вибором – тобто видужанням.

Найчисленнiший, найскладнiший для дiагностики i найтяжчий для лiкування контингент становлять мiжкультурнi покручi (не плутати з бiологiчними, мiжрасовими покручами). В їхнiх душах є i яничарство, i здоровий, усвiдомлений компонент кожної з культур, i, звичайно ж, дуже мало бажання розбиратися в цьому складному калейдоскопi. Та й навiщо. Розбиратися важко й боляче. Нехай уже так якось. Так якось цi люди й живуть – як тi жаби в пiдiгрiтiй водi, в’ялi, безпомiчнi й культурно безплiднi. Справжнього схрещення культур не буває, i душа яничара завжди схожа на посудину, в якiй перебовтанi двi субстанцiї різної природи. Навiть при наявностi потужного iнтелекту, здатного вмiстити та впорядкувати дві рiзнi культури (ой, яке ж це рiдкiсне явище…), перед яничаром постають нерозв’язнi проблеми самоiдентифiкацiї, виховання власних дiтей та багато iнших.

Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва. Пiдкреслюю, мiжкультурнi покручi – це не тiльки i не стiльки дiти змiшаних шлюбiв; це передусiм дiти штучно змiшаних, загнаних в один хлiв етнiчних культур.