Клiнiчна картина
Конфлiкт, боротьба мiж двома культурами, тобто мiж свiдомою й несвiдомою частинами душi яничара, викликає в ньому специфiчну муку, «ломку», тим страшнiшу, чим сильнiшi цi два «противники». Ломка, в свою чергу, породжує позiрно алогiчнi форми поведiнки – жорстокiсть, агресивнiсть, авантюризм, саморуйнування, цинiзм, фаталiзм або й просто втечу в якесь традицiйне божевiлля.
Немає з чим порiвняти пекло в душi справжнього яничара, свiдомо, iнтелектуально переконаного в своєму виборi: вiн має скiльки завгодно аргументiв на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, i пече тим страшнiше, чим бiльше первинного українського залишилося в його душi. Якщо вiн не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витiснити з свiдомостi всi тi «атавiзми». Для цього, чи через це, вiн мусить зненавидiти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрiшня вiйна, часто на все життя. Звiсно, вона вихлюпується на зовнiшнiй свiт, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носiїв його первинної, рiдної культури; вiн шукає способiв навернути їх на свiй шлях; вiн знаходить однодумцiв, знаходить «сенс життя», вiн може отримати безлiч перемог (наприклад, розстрiляти сотнi бандерiвцiв i знедолити тисячi їхнiх нащадкiв), але не може видужати, бо внутрiшнiй конфлiкт залишається й загострюється.
Деякi яничари присвячують усе життя iнтелектуальному самовиправданню. Та найчастiше для полегшення своїх мук яничар знаходить рiзноманiтнi засоби притлумлення власної свiдомостi: вiн може замiнити або заглушити свою хворобу iншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релiгiйним блюзнiрством – це буде обмiн шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращi яничари самi неосвiченi i так пильно пiдтримують масову неосвiченiсть населення.
Найзатишнiше почувається, зрозумiло, масове яничарство. Як i будь-яка масова психiчна хвороба, воно знаходить або створює собi колективну систему виправдання й захисту, iлюзiю своєї природностi й законностi (пор. товариства анонiмних алкоголiкiв, асоцiацiї сексуальних меншин, релiгiйнi секти i т. iн.). Маємо й приклади цiлих держав-яничарiв – скажiмо, Росiйську iмперiю: «нормальний» росiянин не може позбутися нi своєї очевидної культурної приналежностi до слов’ян i до Європи взагалi, анi своєї темної пiдсвiдомостi азiйського кочiвника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горiлки вже давно не воює. Агресивний, безжалiсний, iстеричний. Не зважаючи на очевиднi патологiчнi ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологiя носить масовий характер, реалiзуючись, зрештою, в державнiй полiтицi. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської вiйни.
Недалеко вiд Росiї втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимiсть тотальної перемоги росiйської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимiстю. Схрещення не вiдбувається, вiдбувається лише потужне пригноблення однiєї сили iншою. Часом здається, що сила силу ломить i українська культура приречена. Та це телевiзiйна iлюзiя людей, котрi нiколи не заглядали в саму глибину етнiчної культури i не пiдозрюють про пiдводну частину айсберга.