Заклад : «Загальноосвітня школа I-III ст. №35 ВМР»

Доповідь:

«Що таке яничарство-ознака неосвідченності чи дитя недбалості?»

Виконали:

Учні 9-Б класу

Бойко Максим та Боярський Микита

Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва.

Нiкому так не шкодить демократiя, як тим, хто до

неї дорiс.

(Щось подiбне казав Вацлав Гавел)

Якщо говорити про Україну, то слова Гавела стосуються не окремих осiб чи верств, а всього народу. Українцi доросли до демократiї так давно, що одержанi за неї кривди вже не вмiстити нi в який перелiк. Демократiя породжується здоровим трудовим способом життя а iншого життя на нашiй землi могли бажати тiльки загарбники. Демократичнi форми урядування, виробництва, торгiвлi i навiть вiйськового устрою завжди були питомими, природними для України.

Уже князiвськi чвари примусили українцiв задуматися над необхiднiстю демократичного суспiльного ладу як логiчного продовження всього попереднього iсторичного шляху. Задуматися – одне, а додуматися – iнше. Першою довiдкою про те, що українцi думали недарма, стала «Руська правда».

Подiбне просвiтлення зiйшло й на американцiв пiсля їхньої громадянської вiйни. Власне, всi захiднi народи наблизилися до iдеї демократiї через смугу громадянських воєн; далi у них почалась епоха реального демократичного будiвництва, яка триває й сьогоднi. Американцям у цьому взагалi нiхто не заважав, а європейцi трохи погризлися; ображенi нiмцi навiть улаштували пару свiтових воєн, але зрештою всi залишилися живi й дiйшли згоди. Принаймнi, у них там є досить тривкi орiєнтири, встановленi Великою французькою революцiєю.

А що ж українцi?

Усвiдомлення того, що демократiя необхiдна для побудови мiцної української держави, почалося ще в перiод розпаду Київської Русi, а в конституцiї Пилипа Орлика воно знайшло своє завершене вираження. І це не було схоластичне мудрування окремих просвiтителiв – за законами демократiї розвивалася вся країна. Досить згадати демократичний устрiй козацького вiйська, судових органiв, чумацьких та iнших промислiв, масову освiченiсть, високу побутову та звичаєву культуру, високу моральнiсть – цi соцiальнi риси українцiв завжди вражали наших гостей, навiть незваних.

Та, на жаль, ще бiльше вражали їх нашi багатства – родюча земля, багатi надра, роботящi довiрливi люди.

Українi не повезло з сусiдами. Саме в ту добу, коли конституцiя Орлика мала б знайти своє державне втiлення i стати реальним взiрцем для Європи, всi нашi сусiди палали священним вогнем загарбання. Їх теж можна зрозумiти. Нi такої багатющої природи, нi тисячолiтньої звички працювати й ладувати з нею їм Бог не дав. Їм просто нiчого iншого не залишалося, як їсти Україну поїдом. Що вони й робили. Дарма билися в їхнiх тенетах нашi провiдники, дарма намагались укласти спiлку з одними сусiдами проти iнших, дарма сподiвалися на допомогу вiддаленiших шведiв, чи нiмцiв, чи французiв… Окупацiя була неминучою, i пiсля Полтави вона вже не припинялась. І не припиняється.

Перспективи окупацiї складають окрему iнтригу, але зараз нас цiкавлять її поточнi наслiдки.

Наслiдки тривалого панування одного народу над iншим досить добре вивченi, оскiльки iсторiя дає на це безлiч прикладiв. Серед тих наслiдкiв є, так би мовити, класичнi – руйнацiя нацiональної економiки i встановлення колонiальної, приниження нацiональної гiдностi, пониження морального й культурного рiвня народу i т. д.; але є й специфiчнi для кожного конкретного випадку. Українi не повезло й тут: її окупант мало вiдрiзнявся мовою й релiгiєю вiд окупованого народу, що створило iлюзiю «возз’єднання» i прирекло пiдкорених на особливо тяжку й глибоку психiчну травму, вiдому як комплекс «меншовартостi», або «меншого брата». Найтяжчим виявом цiєї травми є яничарство.

Яничарство як хворобу, здається, нiхто не вивчав. І це не диво, бо психiчнi хвороби взагалi неохоче усвiдомлюються: сам душевнохворий (п’яниця, наркоман, релiгiйний фанатик i т. iн.) нiзащо не визнає себе хворим, оскiльки сам же вибрав собi цей спосiб втечi вiд страждань i повертатися до них йому немає резону; а ближнiм значно простiше трактувати його як злочинця та iзолювати або самим iзолюватися, нiж лiкувати.

Я дозволю собi запропонувати визначення сутi сучасного яничарства, розумiючи, що ця суть нiколи не дає себе побачити без машкари.

Яничарство – це свiдомий перехiд на бiк противника, але з пiдсвiдомим багажем своєї первинної (рiдної, природної) культури і вiдповiдним комплексом вини перед нею.

Конфлiкт свiдомостi з пiдсвiдомiстю в душi яничара породжує алогiчну жорстокiсть та низку iнших психiчних вiдхилень, до яких ми всi так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажiмо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують i вiдштовхують. Визначальнi патологiчнi риси гомо совєтiкуса – брехливiсть, заздрiсть, злодiйкуватiсть i постiйний страх (що другим боком свiтиться як агресивнiсть) – стали нашими майже нацiональними ознаками. Мало хто з українцiв сьогоднi й помiчає їх. Звикли. Велика рiч звичка. Як тут не згадати вiдомий бiологiчний експеримент: якщо швидко пiдiгрiвати басейн, у якому живуть жаби, то нормальнi, здоровi тварини зразу-таки повискакують; якщо ж пiдiгрiвати поволi, то звикатимуть… аж доки й виздихають усi вiд перегрiвання.

Нас «пiдiгрiвали» довго, повiльно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кiлькiсть яничарiв перевищила критичну масу i разом iз окупацiйним контингентом забезпечує достатню безпораднiсть пiдкореного народу.

Полiтична консервативнiсть України та її вiрнiсть iдеалам старшого брата вражають нинi цiлий свiт. І мусимо визнати, що центральним стабiлiзуючим чинником українського суспiльства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й змiцнення колонiального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постiйного й досить розумного культивування. Інакше – дестабiлiзацiя з усiма наслiдками.

Яничарство – хвороба

Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, грiх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне i в первiсному суспiльствi цiлком виправдане; навiть у тваринному свiтi калiк iзолюють або вбивають.

Людська спiльнота, взагалi кажучи, теж iзолює душевно хворих, не дуже вiдрiзняючи їх вiд злочинцiв. Це нормальна захисна реакцiя здорового суспiльства.

Але коли психiчна хвороба набуває характеру епiдемiї, то всiх хворих iзолювати неможливо; прикладiв аж надто багато – пияцтво, наркоманiя, сексуальна стурбованiсть, булiмiя, клептоманiя, релiгiйний, полiтичний та нацiональний фанатизм i т. iн. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх iзолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, i не будь таким. А тепер п’яниць стiльки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який iдiот, не п’є навiть у свято. Це нормальна захисна реакцiя нездорового суспiльства.

Критична маса яничарiв – це така їх кiлькiсть, коли їм уже нiхто не дивує, а далi суспiльство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальнi, повноправнi люди. Та вiд того яничар не перестає бути тяжко хворою iстотою, страждання якої вдається хiба що притупити наркотиками, розвагами та iншими втiхами загальної деградацiї.

Патогенез

Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела цi два твердження в одну систему рiвнянь, i вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку вiд страждань, слабка людина вiдкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростiше зробити це – перейти на бiк противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частiше й не

пiдозрює) про iснування пiдсвiдомостi. Яничар, коли перейде в табiр ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рiдної культури нiкуди не дiвся – це частина його душi, та ще й значно багатша й потужнiша, нiж свiдомiсть. Слабкiсть (але й пiдступна сила) цiєї пiдводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомiтною, нiколи не усвiдомлюється до кiнця. Та йде час, i пiд тиском реальних обставин з пiдсвiдомостi, з найглибших глибин душi яничара починають зринати й обзиватися до нього якiсь неяснi, незрозумiлi потреби, почуття, мрiї, образи, спогади, бажання, мелодiї, сни… Вiн нiчого вдiяти з ними не може, бо вони непiдвладнi логiчному осмисленню, аналiзу й запереченню; вони просто є. І допiкають. А дiйшовши чiткого усвiдомлення, входять у непримиренну суперечнiсть iз усталеним ладом душi, з наявною свiдомiстю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.

Боротьба, вiд якої тiкав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнiшнього свiту у внутрiшнiй. Суб’єкти цiєї боротьби – двi етнiчнi культури; як природнi компоненти етноценозу, вони аналогiчнi видам у бiоценозi i, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змiшувати й перебовтувати їх, але й у суспензiї вони залишаються кожна собою i за стабiльних умов роздiляються. Мiжкультурний покруч (тобто, iндивiд, в якому вже закiнчилася боротьба двох рiзних культурних природ i утворилася якась стiйка сумiш) – явище таке ж неймовiрне, як i покруч мiжвидовий, i таке ж безплiдне й безперспективне. Хоча хто його знає... он же iснують чудовi робочi створiння – мули, що силою й витривалiстю значно перевершують i осла, й коня! От якби ще й розумом...