2. Риторичні фігури

Риторичні фігури ще з часів Античності прийнято по­діляти на дві великі групи:

• власне фігури;

• тропи.

Основою такого поділу є мінімальний об'єкт перетворен­ня, зміни. У фігурах об'єктом зміни є речення або більша оди­ниця промови. У тропах об'єктом зміни є слово або словоспо­лучення.

Найчастіше риторичні фігури й тропи визначаються як відхи­лення від звичайного способу виразу, встановленого нормами пе­вної мови. Однак таке визначення навряд чи можна вважати при­йнятним, оскільки тоді дуже важко розрізнити «риторичність» мови й «псування» мови. Тому подібне визначення намагались уточнити таким чином: риторичні фігури становлять собою від­хилення від стандартів з метою досягнення естетичного ефекту. Що ж стосується тієї концепції риторики, яка пропонується в да­ному посібнику, то згідно з нею краса не є визначальною рисою ораторських промов. Головним залишається переконливість, ефективність, впливовість виступу оратора. З огляду на це, рито­ричні фігури й тропи розглядатимуться насамперед як засоби ви­разності, які покликані, з одного боку, продемонструвати почуття промовця, а з іншого — викликати потрібні почуття в аудиторії.

Риторичні фігури (— образ, вид) — це при­йоми виразності, які реалізуються на рівні речення чи одиниці, більшій за речення.

Найбільш поширеною фігурою є риторичне запитання.

Риторичне запитання— це висловлювання у вигляді запитання, яке не потребує відповіді на відміну від звичайного.

Ї

Воно використовується оратором здебільшого в усних промо­вах для підкреслення незвичайності ситуації, накалу почуттів, привертання уваги слухачів до певного предмета. Як правило, риторичні запитання ставлять у двох випадках:

• По-перше, коли відповідь очевидна, відома аудиторії. Ора­тору потрібно тільки її актуалізувати для сприйняття слухачами. Наприклад:

Ви не змусите людину бути культурною, якщо не пробудите в неї потребу до культури. Чи стане вона їсти, якщо не голо­дна? Чи буде шукати, де тепліше, якщо їй не холодно? Або чи захоче вона якихось змін, якщо вона всім задоволена?

• По-друге, коли відповідь на запитання ніхто не знає або її взагалі не існує. Оратору потрібно підкреслити незвичайність пе­вної ситуації. Наприклад:

Хто винен? Що робити? тощо.

Як зазначалось вище, фігур існує дуже багато. Однак їх можна звести в цілому до такого прийому, який називається «синтакси­чне перетворення».

«Синтаксичне перетворення»— це такий прийом, суть якого полягає у виборі потрібного оратору по­рядку слів у реченнях.

Як пише Р. М. Блакар, найбільш яскраво ефект впливу грама­тичної форми виявляється при зіставленні активної та пасивної форми побудови висловлювань. Вибір тієї чи іншої форми при­зводить до того, що у слухачів складається різне уявлення про причинні відношення, про те, хто є агентом певних дій. Р. М. Бла­кар наводить такий приклад:

«1) Тhе роlісе toок іn тhe demonstrators «Поліція захопила демонстрантів» і 2) The demonstrators were taken in by the police «Демонстранти були захоплені поліцією». Тут грама­тичні форми у прихованому вигляді, але вельми майстерно прямо вказують на різні контексти. У прикладі 1 поліція діє більш чи менш активно (поліція здійснила акцію, поліція вела наступ). У прикладі 2, навпаки, здасться, мається на увазі, що демонстранти поводили себе таким чином, що поліція була змушена вжити заходів (демонстранти діяли, де­монстранти поводили себе зухвало)».

Прийом синтаксичного перетворення реалізується через три групи фігур:

• фігури скорочення;

• фігури додавання;

• фігури розташування.

Фігури скорочення поділяють на:

• власне фігури скорочення;

• фігури зменшення.

Фігури скорочення— це риторичні фігури, суть яких полягає у пропущенні якихось елементів промови.

До них належать: апосіопеза, асиндетон, еліпсис тощо.

Апосіопеза (грец. aposiopesis — «мовчання») — це фігура «замовчування», коли оратор свідомо не до кінця ви­словлює думку, розраховуючи на те, що слухачі самі здогадаються, про що він хотів повідомити.

У письмових промовах така фігура здебільшого виражається через три крапки і досить широко застосовується в заголовках. Наприклад:

«Я б міг сказати вам всю правду, але...».

Асиндетон (грец. asyndeton — «безспопучення») — це фігура скорочення, що означає пропуск сполучників.

Прикладом може бути відоме висловлювання Г. Ю. Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг».

Еліпсис (грец. еlleipsis — «пропуск») — це фігура скоро­чення, що означає пропуск якогось члена речення, який | можна відновити з контексту.

Досить часто в подібних конструкціях «випадає» присудок, хоча це можуть бути й інші члени речення. Наприклад, вислов­лювання У. Черчілля:

«У кожній кризі кайзер пасував. У поразці — втік; у рево­люцію — зрікся; у вигнанні — заново одружився».

Фігури зменшення— це риторичні фігури, суть яких полягає у відсіканні від предмета якихось частин.

До них належить насамперед літота.

Літота (грец. litotes — «простота», «скромність»)— це навмисне зменшення якості, значущості певного пред­мета.

Наприклад:

Тістечко таке маленьке, що нема чого їсти. Ця жінка непоганої вроди.

Фігури додавання поділяють на:

• власне фігури додавання;

• фігури збільшення.

Фігури додавання— це риторичні фігури, суть яких полягає у повторі якихось елементів промови.

До них належать: анафора, епіфора, гомеотелевтон, кіклос, хі­азм тощо.

Анафора (грец. anapherein — «нести вгору») — це фігура додавання, що полягає у повторі початкових частин суміжних речень.

Наприклад:

Liptоп: найкраще у чаї, найкраще у мені.

Крім того, анафора досить часто вживається у зверненнях ора­тора до аудиторії. У таких випадках краще застосовувати цей прийом три рази. Наприклад:

Дорогі співвітчизники! Дорога громадо! Дорогий народе!

Епіфора (грец. epipherein — «нести після»)— це фігура додавання, що полягає у повторі кінцевих частин су­міжних речень.

Наприклад:

За квартиру — плати, хочеш далі вчитися — плати, хочеш, аби тебе краще лікували, — плати.

Гомеотелевтон (грец. homeo — нагадуючий і telos — за­кінчення)— це фігура додавання, що полягає у почат­ковому римуванні, звуковому повторі окремих частин слів у реченні.

На сьогоднішній день цей засіб виразності досить часто засто­совують у рекламі. Наприклад:

Здорова мама — здорове й дитятко.

Це знає й кенгурятко.

Або:

Я стала ще більше, і це так чудово!

Ще 100 мл в мені безкоштовно!

Кіклос [грец. kyklos — коло) — це фігура додавання, що полягає у повторі початку й кінцівки речення.

Наприклад:

Є щось вище за нас, я не знаю що, але воно є.

Хіазм (грец. chiasmos — «перехрещення») — це фігура до­давання, що полягає у «хрестоподібному» поєднанні І елементів речення.

За умов такого поєднання один одному відповідають перший і четвертий елементи та другий і третій (як правило, третій член автоматично привертає до себе увагу, тому на нього робиться ос­новний акцент). Наприклад:

Жити — чудово, а чудово жити — ще краще.

Фігури збільшення — це риторичні фігури, суть яких полягає в наданні предмету тих елементів, яких він | не містить.

До них належить насамперед гіпербола.

Гіпербола (грец. hyperbole— «кидання зверху»)— це на­вмисне перебільшення якості, значущості певного предмета.

Наприклад:

Я чув, як ваш син відповідав на іспиті: це була наукова сим­фонія! Я піду за тобою на край світу.

Фігури розташування— це риторичні фігури, суть яких полягає у незвичайному розташуванні елементів промови.

До них належать: інверсія, паратеза, парцеляція тощо.

Інверсія (лат. inversio — перестановка) — це фігура роз­ташування, що означає використання незвичайного І порядку слів у реченні.

Найчастіше у подібних конструкціях наперед виноситься те, на чому оратор акцентує увагу. Порівняйте, наприклад, такі ви­словлювання: На таку альтернативу ми ніколи не погодимось! Ми ніколи не погодимось на таку альтернативу!

Паратеза (грец. parathesis — додаток) — це фігура роз­ташування, що означає вставку в завершену синтак­сичну структуру певних елементів для закріплення саме того значення, яке оратор бажає донести до ау­дитори.

У ролі таких елементів можуть виступати інші речення, сло­восполучення, слова. Досить часто в завершену конструкцію вноситься риторичне запитання. Наприклад:

«Коли нас підлещують, то вихваляють нашу російську гос­тинність, коли нас картають — а коли нас не картають? — про нас говорять, що єдину гарну нашу рису— гостин­ність — ми поділяємо з племенами, які стоять на нижчому щаблі культури» (А. Ф. Коні).

Парцеляція (лат. Parathesis — поділ на частини)— це фі­гура розташування, що означає розчленування речення з винесенням за його межі тих елементів, які посилюють основну думку.

Наприклад:

«Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже» (М. Коцю­бинський).

Наведений перелік риторичних фігур далеко не вичерпує їх розмаїття. Тим більше, що з розвитком мови з'являються нові фі­гури, деякі відходять у минуле, а деякі переживають «друге на­родження».