9 Середньовічний реалізм та номіналізм відносно вирішення проблем універсалій.

Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття т.зв. універсалії – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін XІ -XІІ ст., обґрунтовували думку про те, що загальні поняття – це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне – тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".

Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" іпостасі трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.

Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обгрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального загальних понять, універсалій. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

10 – 11 Емпіризм і раціоналізм у філософії Нового Часу

Эмпиризм — теоретико-познавательное направление, выводящее познание из чувственного опыта.

Емпіризм і раціоналізм у філософії Нового Часу

Символами громадського прогресу в XVII столітті стають перші буржуазні революції в Нідерландах (кінець XVI - почало XVII вв.) і Англії (середина XVII ст.). Зміни в економіці, політиці, соціальних стосунках, свідомості людей були такі значні, що цей історичний період дістав назву - Новий час. З новою силою розгорнулася полеміка про те, що ж є основою справжнього знання - розум або досвід. Виникають дві основні концепції пізнання - емпіризм і раціоналізм.

Френсис Бэкон (1561-1626) - родоначальник емпіризму в англійській філософії. Його головний філософський твір "Новий органон" протистоїть "Органону" Арістотеля - символу старої схоластичної умоглядної науки. На відміну від суджень і понять схоластики, утворених на принципах логіки Арістотеля, Ф.Бэкон пропонує абсолютно інший шлях формування загальних понять - індукцію, в основі якої лежить експеримент і очищення розуму від помилок ("ознак" або "ідолів"). Цей процес пізнання заснований на русі думки від частки до загального: на основі окремих досвідчених даних в результаті систематизації досягається істина у формі загального висновку.

Істинний метод дослідження, що полягає в розумовій переробці досвідченого матеріалу, представленого експериментом, Ф.Бэкон образно порівнював з діями бджоли, що невтомно збирає нектар. У "Новій Атлантиді" розглядається утопічний прообраз "технократичного суспільства" - концепції, що набула широкого поширення в XX столітті.

Рене Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик, фізіолог, представник класичного раціоналізму. Також ставив завдання створення наукового методу пізнання, супротивного схоластиці. Але на відміну від Ф.Бэкона, який звертався до досвіду, експерименту, Р. Декарт апелював до розуму, самосвідомості.

У основі філософії Р. Декарта лежить дуалізм душі і тіла. Механістична риса його світогляду проявляється в твердженні того, що світ представляє сукупність різних механізмів - "рослина такий же механізм, як і годинник".

Подальший розвиток ідеї раціоналізму отримали в працях Би. Спінози, який здолав дуалізм Декарта і єдність світу пояснював через матеріалістично зрозумілу субстанції. Раціоналіст Г. Лейбніц, навпаки, доводив гармонію світу наявністю вселенської системи монад - духовних утворень нерозривно пов'язаних з Богом - вищою монадою. При усіх відмінностях в поглядах прибічники раціоналізму дотримувалися головного принципу - порядку ідей відповідає порядок речей.

Від філософії Нового часу невід'ємна Освіта - потужна течія в області культури і духовного життя передових європейськихXVIII століття. Видатними представниками Освіти прийнято вважати Дж.Локка, Вольтера, Ж.Ж.Руссо, Д.Дидро, Монтескье, П. Гольбах, раннього І.Канта та ін.

12  Критична філософія Канта. Иммануил Кант (1724–1804) — немецкий мыслитель, основатель трансцендентальной философии.

Процесс познания, по мнению Канта, проходит три ступени: чувственное познание; рассудок; разум.

1. Чувственное познание.

Кант признает существование внешнего предметного мира, который он называет «вещи-в-себе». Они воздействуют на наши органы чувств и порождают наглядные представления.

Предметом эмпирического наглядного представления является явление, в нем две стороны: его содержание, или материя, которая дается в опыте; его форма, которая приводит эти ощущения в определенный порядок.

Форма априорна, это означает, что она предшествует опыту и не зависит от него. Форма находится в нашей душе.

Существует две чистых формы чувственного наглядного представления:

— время;

— пространство.

Кант отрицает, что время и пространство являются объективными формами материального мира. По его мнению, в мире вещей-в-себе ни времени, ни пространства нет.

Согласно Канту, время и пространство — лишь субъективные формы созерцания, налагаемые нашим сознанием на внешние предметы. Это наложение — необходимое условие для познания, потому что вне времени и пространства мы ничего познать не можем. Но из-за этого между вещами-в-себе и явлениями лежит непреодолимая пропасть (трансцензус): мы можем знать только явления и ничего не можем знать о вещах-в-себе.

Эта позиция Канта называется дуалистической: вещи-в-себе существуют вне нас, но при этом они непознаваемы.

Субъективный характер времени и пространства объясняется тем, что всем людям во всех поколениях присущи якобы одни и те же представления о них.

Но наука XX в. опровергла кантовские аргументы:

— объективные формы времени и пространства изменяются и зависят от движения и материи;

— субъективные представления о времени и пространстве различны у людей разного возраста, образования и т. п.

Но хотя идея Канта об априоризме и ошибочна, в ней есть рациональное зерно. Индивидуальные формы сознания человека унаследованы, почерпнуты из социального опыта, выработаны исторически всеми, но никем в отдельности. По отношению к индивидуальному опыту априорными могут быть не только формы чувственного познания, но и формы работы рассудка — категории.

2. Рассудок является второй ступенью познания.

Если предмет нам дается посредством чувственности, то мыслится он посредством рассудка. А познание может совершиться лишь благодаря их синтезу. Орудием рассудочного познания являются категории. Разные явления накладываются на сеть категорий, придающих нашим знаниям уже не эмпирически-случайный, а необходимый, всеобщий научный характер.

Согласно Канту, рассудок не открывает законы природы, а диктует их природе. Познавательная способность и единство категорий, согласно Канту, имеют своим источником не объективное материальное единство мира, а трансцендентальное единство самосознания.

3. Разум — высшая ступень познавательного процесса.

Разум, по словам Канта, не имеет прямой, непосредственной связи с чувственностью, а связан с ней опосредованно — через рассудок.

Основные идеи разума, которые Кант называет принципами, выполняют высшую регулятивную роль в познании: они указывают направление, в котором должен двигаться рассудок.