Глава I

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ: ЇЇ ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ

Психологічна Історія психології - це наука і її особлива галузь знання, що має предмет власний предмет. Його нель зя змішувати з предметом самої психології як науки.

Наукова психологія вивчає факти, механізми і закономірності тієї форми життя, яку зазвичай називають душевної або психічної.

Кожен знає, що люди розрізняються за характе ру, здатності запам'ятовувати і мислити, діяти мужньо або боязко і т.. П. Такі повсякденні уявлення про відмінності між людьми складаючи ются ​​у нас з малих років і збагачуються в міру на накопичений життєвого досвіду.

Іноді хорошим психологом називають письменника чи суддю, а то й просто того, хто краще інших раз збиралися в оточуючих людях, в їх смаки, перед поваги, мотиви їхніх учинків. У цьому випадку під психологом розуміють знавця людських душ (не залежно від того, чи читав він книги з психології, навчався чи спеціальному аналізу причин поведінки ня або душевної смути), тобто тут ми маємо справу з життєвими уявленнями про психіку.

Однак життєву мудрість слід відрізняти від наукового знання. Саме завдяки йому люди ів ладелі атомом, космосом і комп'ютером, проникли в таємниці математики, відкрили закони фізики і хі-міл. І не випадково наукова психологія стоїть в одному ряду з цими дисциплінами. Вона взаємо діє з ними, але її предмет незмірно слож неї, бо складніше людської психіки немає нічо го у відомій нам Всесвіту.

Кожна нова крупиця наукового знання про психи ке добувалася зусиллями багатьох поколінь дослідників природи і психічної організації чоло століття, динаміки його внутрішнього життя. За теоріями і фактами науки прихована напружена колективна робота людей. Розвиток принципів цієї роботи, пе рехода від одних її форм до інших вивчає історія психології.

Отже, у психології один предмет, а у історії пси хологіі - інший. Їх неодмінно слід разграні чувати.

Що ж є предметом психології? У самому загальному визначенні - психіка живих істот у всьому різноманітті її проявів. Але цією відповіддю не можна задовольнитися.

Слід пояснити, по-перше, якими призна ками відрізняється психіка від інших явищ буття, по-друге, чим відрізняються наукові погляди на неї від будь-яких інших. Треба мати на увазі, що саме уявлення про психіку не залишалося одним і тим ж у всі часи. Багато століть обіймаються цим поняттям явища позначалися словом "ду ша". Та й понині це слово часто. Звучить, коли мова йде про психічні якості людини, при тому не тільки тоді, коли, підкреслюючи його поло лості якості, говорять про його душевності. Ми побачимо, що в історії психології науковий прогрес був досягнутий, коли термін "душа" вус тупив місце терміну "свідомість". Це виявилося не простою заміною слів, але справжньою революцією в розумінні предмета психології. Поряд з цим з'явилося поняття про несвідому психіку. Дол гое час воно залишалося в тіні, проте в кінці минулого століття, набуваючи влада над умами, перекинуло звичні погляди на всю структуру особистості і на мотиви, які рухають її поведе ням. Але і цим уявлення про сферу, вивчає мій психологією як наукою, відмінною від інших, не обмежилася. Воно радикально змінилося за рахунок включення в коло явищ, що підлягають її ве дению, тієї форми життя, якій дали ім'я "по ведення". З цим знову відбулася революція в дослідженні предмету нашої науки. Вже це са мо по собі говорить про глибинні зміни, кото риє зазнали погляди на предмет психології в спробах наукової думки їм опанувати, відобра-зять його в поняттях, адекватних природі психіки, знайти методи освоєння цієї природи.

Завжди потрібно розрізняти об'єкт пізнання і його предмет. Перший існує сам по собі, неза мо від інформованості про нього людських умов. Інша справа - предмет науки. Вона його будує з по міццю спеціальних засобів, своїх методів, теорій, категорій.

Психічні явища об'єктивно унікальні. Тому унікальний і предмет вивчає їх науки. У той же час їх природа відрізняється початкової включеністю в життєдіяльність організму, в роботу центральної нервової системи, з одного сто рони, в систему відносин їх носія, суб'єкта, з соціальним світом - з іншого. Природно поетів того, що будь-яка спроба освоїти предметну про ласть психології включала поряд з вивченням то го, що відчуває суб'єкт, його зримі і недарма мі залежно від природних (включаючи життя організму) і соціальних факторів (різних форм взаємин індивіда з іншими людьми ми). Коли змінювалися погляди на організм і на суспільство, тоді новим змістом збагачувалися і наукові дані про психіку ..

Стало бути, щоб пізнати предмет психології, не можна обмежитися тим великим колом явищ, які знайомі кожному з власних пережи вань і спостережень за оточуючими, зі свого пси хологіческого досвіду.

Людина, ніколи не вивчав фізику, проте в практиці свого життя пізнає і розрізняє фізичні властивості речей, їх твердість, горю честь і т. д. Так само, не вивчаючи психоло гії, людина здатна розбиратися в психічному вигляді своїх ближніх. Але подібно до того як наука розкриває перед ним пристрій і закони физи тичного світу, вона просвічує своїми поняття ми таємниці психічного світу, дозволяє проник нуть до законів, які їм правлять. Крок за шагT їх освоювала допитлива наукова думка, передаючи крупиці здобутих нею істин новим ентузіастам. Уже це саме по собі говорить нам, що предмет науки історич. І ця історія зовсім не обірву лась на сьогоднішніх рубежах.

Ось чому знання про предмет психології не можливе без з'ясування його "біографії", без вос створення "драми ідей", в якій були задейст Вова і найвидатніші уми людства, і скромний ні трудівники науки.

Оскільки ми торкнулися питання, що стосується від личия життєвої мудрості від наукового знай, сле дме хоча б коротко оцінити специфіку останнього.

Наукове знання прийнято де-Теоретичне лити на теоретичне і емпіреї-в емпіричне чеський. Слово "теорія" грецько-знання го походження. Воно означає систематично викладене про спілкування, що дозволяє пояснити нять і передбачати явища. Узагальнення співвідносячи сится з даними досвіду, або (знову ж по-грецьки) емпірії, тобто спостережень і експериментів, требу чих прямого контакту з досліджуваними об'єктами.

Зриме завдяки теорії "розумовими очима" здатне дати вірну картину дійсності, тог да як емпіричні свідчення органів чуття - ілюзорну.

Про це говорить вічно повчальний приклад вра щения Землі навколо Сонця. А. С. Пушкін у вірші творінні "Рух", описуючи суперечку який заперечував рух софіста Зенона з кініком Діогеном, за понял бік першого.

Движенья немає, сказав мудрець брадатий. Інший змовчав і став перед ним ходити. Сильніше б не міг заперечити: Хвалили все відповідь хитромудрий. Але, панове, кумедний випадок цей Інший приклад на пам'ять мені призводить: Адже кожен день прея нами сонце ходить, Проте ж прав впертий Галілей.

Зоною у своїй відомій апорії "стадія" по ставив проблему про суперечності між даними спостереження (самоочевидним фактом руху) і виникає теоретичної труднощами. Перш ніж пройти стадію (міра довжини), потрібно прой ти її половину, але раніше цього - половину по Ловін і т. д., тобто неможливо торкнутися Беско-пічного кількості точок простору в конеч ное час.

Спростовуючи цю апорії мовчки, простим движени їм, Діоген ігнорував Зеноном парадокс. Пушкін ж, виступивши на боці Зенона, підкреслив вели дещо перевагу теорії нагадуванням про "упря мом Галілеї", завдяки якому за видимою, про манчівой картиною світу відкрилася справжня.

У той же час ця справжня картина, суперечать чащая чуттєвого досвіду, була створена виходячи з його свідчень, оскільки використовувалися спостереження ня переміщень Сонця по небосхилу.

Тут виступає ще один вирішальний ознака на учного знання - його опосередкованість. Воно будує ся у вигляді властивих науці інтелектуальних операцій, структур і методів. Це цілком відно сится до наукових уявлень про психіку.

На перший погляд, ні про що суб'єкт не має настільки достовірних відомостей, як про факти своєї душевної життя (адже "чужа душа-темний ліс"). Причому та кого думки дотримувалися і деякі вчені, згідно з якими психологію відрізняє від інших дис ціплін суб'єктивний метод, або інтроспекція ("смотреніе всередину"), особливе "внутрішній зір", що дозволяє людині виділити елементи, з кото рих утворюється структура свідомості.

Однак прогрес психології показав, що коли ця наука має справу з явищами свідомості, досто вірне знання про них досягається завдяки об'єктів тивном методу-Саме він дає можливість кіс венним, опосередкованим шляхом перетворити знання про випробовуваних індивідом станах із суб'єктивних феноменів у факти науки. Самі по собі свідоцтва самоспостереження, самозвіти лич ності про свої відчуття, переживання і т. п. - "сирий" матеріал, який тільки завдяки обра лення апаратом науки стає її емпіреї. Цим науковий факт відрізняється від життєвого.

Сила теоретичної абстракції і узагальнень ра ционально осмисленої емпірії відкриває зако номерну причинний зв'язок явищ.

Відносно наук про фізичний світ це для всіх очевидно. Опора на вивчені закони цього світу дозволяє передбачати прийдешні явища -

наприклад нерукотворні сонячні затемнення і еф фекти вироблених людьми ядерних вибухів.

Звичайно, психології за своїми теоретичним до сягнення і практиці зміни життя далеко до фізики. Досліджувані нею явища незмірно превос ходять фізичні за своєю складністю і труднощі їх пізнання. Фізик А. Ейнштейн, знайомлячись з досвідом тами психолога Ж. Піаже, зауважив, що вивчення фі зичних проблем - дитяча гра порівняно з за гидкими дитячої гри.

Проте і про дитячу гру, як особливій формі людської поведінки, відмінної від ігор тварин (у свою чергу, цікавого феномена), психоло гія знає тепер чимало. Вивчаючи дитячу гру, вона відкрила ряд факторів і механізмів, що стосуються за закономірностей інтелектуального і морального розвитку особистості, мотивів її рольових реакцій, ді Намік соціального сприйняття.

Просте, всім зрозуміле слово "гра" - крошеч ная вершина гігантського айсберга душевного життя, поєднаної з глибинними соціальними процесу ми, історією культури, "ізлученіямл" таинствен ної людської природи.

Склалися різні теорії ігор, що пояснюють за допомогою методів наукового спостереження і експе рімента її різноманітні прояви. Від теорії та емпірії простяглися нитки до практики, перш за все го до педагогічної (але не тільки до неї).

У колі взаємозв'язку теорії, емпірії і практики будується нове предметне знання. У його побудови нии зазвичай незримо представлені філософські, ме методологічних установки дослідників. Це ка саєти всіх наук, стосовно ж до психології зв'язок з філософією була особливо тісною. Бо Більше того, до середини минулого століття в психології незмінно бачили один з розділів філософії. За цим друк конфронтації філософських шкіл ле жит на конкретних навчаннях про психічного життя. Здавна її природничих, матеріалістичним поясненням протистояли ідеалістичні, Рато вавшись за версію про дух як першооснову буття. За часту ідеалізм з'єднував наукове знання з религи ознимі віруваннями. Але релігія є отлич ної від науки сферою культури, що має свій образ

10

думки, свої норми і принципи. Змішувати їх не слід.

Разом з тим помилково було б вважати психоло гические вчення, створені в руслі ідеалістичної філософії, ворожими науці. Ми побачимо, як важливу роль у прогресі психологічного позна ня зіграли ідеалістичні системи Платона, Лейбніца, інших філософів, які сповідували вер сію про природу душевних явищ, що є несумісною з природничо картиною світу. Оскільки ж цими явищами поглинені різні форми куль тури - не тільки релігія, філософія, наука, але так само мистецтво, причому кожна з цих форм випробувань кість свою історичну долю, то, звертаючись до іс торії психології, треба визначити критерії, на які слід орієнтуватися в цій області ис обстежень, щоб реконструювати її власну літопис.

Історія науки - особлива об-Предмет пащу знання. Її предмет суще-історап ственно інший, ніж предмет тієї психології науки, розвиток якої вона изу чує.

Слід мати на увазі, що про історію науки мож говорити в двох значеннях. Історія - це реаль але совершающийся в часі і просторі про цес. Він йде своєю чергою незалежно від того, яких поглядів на нього дотримуються ті чи інші індивіди. Це ж відноситься і до розвитку науки. Як неодмінний компонент культури, вона виникає і. Змінюється безвідносно до того, які думки з приводу цього розвитку висловлюють вают різні дослідники в різні епохи і в різних країнах.

Стосовно психології століттями народжувалися і змінювали один одного уявлення про душу, созна нді, поведінці. Відтворити правдиву картину цієї зміни, виявити, від чого вона залежала, і покликана історія психології.

Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія ж психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися (деколи в болісних пошуках істини) людському розуму.

Отже, якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і вос приємств, пам'яті і волі, емоцій і характеру, то перед метом історії психології служить інша реальність, а саме - діяльність людей, зайнятих пізнанням психічного світу.

Ця діяльність здійснює-Наукова ся в системі трьох головних коор-діяльність Діната: когнітивної, соціальної у трьох аспектах і особистісної. Тому можна

сказати, що наукова діяльність як цілісної системи трьохаспектна.

Когнітивний апарат Вира-Логіка розвитку дружин у внутрішніх познаватель-науки них ресурсах науки. Оскільки

наука - це виробництво ново го знання, вони змінювалися, удосконалювалися. Ці засоби утворюють інтелектуальні структу ри, які можна назвати ладом мислення. Сме на одного складу мислення іншим відбувається за закономірностей. Тому говорять про органічне ро сте знання, про те, що його історія підвладна певній логіці. Ніяка інша дисципли на, крім історії психології, цю логіку, цю за закономірностей не вивчає.

Так, в XVII столітті склалося уявлення про ор ганизме як свого роді машині, яка працює подібно помпи, перекачувальної рідина. Колись вважалося, що діями організму управляє ду ша - незрима безтілесна сила. Апеляція до біс тілесним силам, правлячим тілом, була в науковому сенсі безперспективною.

Це можна пояснити наступним порівнянням. Коли в минулому столітті був винайдений локомотив, групі німецьких селян (як згадує один філософ) пояснили його механізм, сутність його роботи. Вислухавши уважно, вони заявили: "І все ж у ньому сидить коня". Раз на ньому сидить ло шадь, значить-все ясно. Сама коня в пояснення нии не потребує. Точно так само було і з тими навчаннями, які відносили дії чоло століття за рахунок душі. Якщо душа керує думками і вчинками, то все ясно. Сама душа у поясненні не потребує.

12

Прогрес ж наукового знання полягав в по позові і відкриття реальних причин, доступних про верке досвідом і логічним аналізом. Наукове зна ня - це знання причин явищ, факторів (детер мінант), які їх породжують, що відноситься до всіх наук, у тому числі і до психології. Якщо вер нуться до згаданої наукової революції, коли тіло було звільнено від впливу душі і стало пояснити няться за образом і подобою працюючої машини, то це справило переворот у мисленні. Результатом тому ж з'явилися відкриття, на яких базується зі тимчасова наука. Так, французький мислитель Р. Де карт відкрив механізм рефлексу. Не випадково наш великий співвітчизник І. Л. Павлов поста * л око ло своїй лабораторії бюст Декарта. *

Причинний аналіз явищ прийнято називати де терміністскім (від лат. "Детермин" - визначаю). Детермінізм Декарта та його послідовників був ме ханістіческім. Реакція зіниці на світло, відсмикування руки від гарячого предмету і інші реакції ор ганизма, які раніше ставилися в залежність від душі, відтепер пояснювалися впливом зовн нього імпульсу на нервову систему та її відповідною дією. Даною ж схемою пояснювалися найпростіших шие почуття (залежні від стану організму), найпростіші асоціації (зв'язку між різними враженнями) та інші функції організму, відно сімие до розряду психічних.

Такий лад мислення панував до середини XIX століття. У цей період у розвитку наукової думки про ізошлі нові революційні зрушення. Вчення Дар вина докорінно змінило пояснення жит тя організму. Воно довело залежність усіх функ ций (у тому числі психічних) від спадковості, мінливості й пристосування (адаптації) до зовн ній середовищі. Це був біологічний детермінізм, до торий прийшов на зміну механістичного.

Згідно Дарвіну, природний відбір безжало стно винищує все, що не сприяє виживання нию організму. З цього випливало, що й психіка не могла б виникнути і розвинутися, якщо б не мала реальної цінності в боротьбі за існування. Але її реальність можна було розуміти по-різному. Можна було трактувати психіку як вичерпно

зрозумілу тими ж причинами (детермінантами), які правлять усіма іншими біологічними про процесами. Але можна припустити, що вона цими де термінантамі не вичерпується. Прогрес науки привів до другого висновку.

Вивчення діяльності органів чуття, скоро сти психічних процесів, асоціацій, чувст вань та м'язових реакцій, засноване на експерименті і кількісному вимірі, позво лило відкрити особливу психічну причинність. Тоді й виникла психологія як самостійна наука.

Великі зміни в складі мислення про психи чеських явищах відбулися під впливом социоло гии (К. Маркс, Е. Дюркгейм). Вивчення залежності цих явищ від суспільного буття і громадськості ного свідомості істотно збагатило психологію. У середині XX століття до нових ідей і відкриттів при вів стиль мислення, який умовно можна на звати інформаційно-кібернетичним (оскільки він відбив вплив нового наукового напряму - кібернетики, з її поняттями про інформацію, саморегуляції поведінки системи, зворотного зв'язку, про програмування).

Стало бути, є певна послідовник ность в зміні стилів наукового мислення. Кожен стиль визначає типову для даної епохи кар тину психічного життя. Закономірності цієї сме ни (перетворення одних понять, категорій, ін інтелектуальних структур в інші) вивчаються істо рией науки, і тільки нею однієї. Така її перша унікальна задача.

Друге завдання, яке покликана вирішувати істо рія психології, полягає в тому, щоб розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками. Фі ЗІК Макс Планк писав, що наука являє со бою внутрішньо єдине ціле; її поділ на від слушні галузі обумовлено не стільки природою речей, скільки обмеженістю здібності че ловеческого пізнання. Насправді суще ствует безперервний ланцюг від фізики і хімії через біологію і антропологію до соціальних наук, ланцюг, який ні в одному місці не може бути ра зорвана, хіба лише в сваволі.

14

Вивчення історії психології дозволяє усвідомити її роль у великій родині наук і обставини, під впливом яких вона змінювалася. Справа в тому, що не тільки психологія залежала від досягнень дру гих наук, але й ці останні - будь то біологія або соціологія - змінювалися в залежності від ін формації, яка добувалася завдяки вивченню різних сторін психічного світу. Зміна знань про цей світ відбувається закономірно. До нечно, тут перед нами особлива закономірність; її не можна змішувати з логікою, що вивчає правила і форми будь-яких видів розумової роботи. Йдеться про логіку розвитку, тобто про що мають свої закони перетвореннях наукових структур (таких, наприклад, як названий стиль мислення).

Когнітивний аспект неотде-Спілкування-лим від комунікативного, від про-координата науки домлення людей науки як важ-як діяльності ковитого прояви соціального ності.

Говорячи про соціальну обумовленість життя на уки, слід розрізняти декілька її сторін. Особ ності суспільного розвитку в конкретну епоху переломлюються крізь призму діяльності наукового співтовариства, що має свої норми та еталони. У ньому когнітивне невіддільне від комунікативного, по знання - від спілкування. Коли мова йде не тільки про подібному осмисленні термінів (без чого обмін ідей неможливий), але про їх перетворення (бо саме воно відбувається в науковому дослідженні як формі творчості), спілкування виконує особливу функцію. Воно стає креативним.

Спілкування учених не вичерпує простий обмін ін формацією. Бернард Шоу писав: "Якщо у вас яблуко і у мене яблуко, і ми обмінюємося ними, то залишаємося при своїх-у кожного по яблуку. Але якщо у кожного з нас по одній ідеї і ми передаємо їх один одному, то ситуація змінюється. Кожен відразу ж стає бога че, а саме - володарем двох ідей ".

Ця наочна картина переваг інтелекту ального спілкування не враховує головної цінності про домлення в науці як творчому процесі, в якому виникає "третій яблуко" - коли при столкнове нии ідей відбувається "спалах генія".

15

Якщо спілкування виступає як неодмінно го фактора пізнання, то інформація, що виникла в науковому спілкуванні, не може інтерпретуватися лише як продукт зусиль індивідуального розуму. Вона породжується перетином ліній думки, що йдуть з багатьох джерел.

Реальне ж рух наукового пізнання ви ступає у формі діалогів, часом дуже напружений них, що тягнуться в часі і просторі. Адже дослідник задає питання не тільки при роді, але також іншим її випробувачам, шукаючи в їх відповідях прийнятну інформацію, без якої не може виникнути його власне рішення. Це спонукає підкреслити важливий момент. Чи не сліду ет, як це зазвичай робиться, обмежуватися ука заніем на те, що значення терміна (або висловлювання вання) саме по собі "німо" і повідомляє щось су щественно тільки в цілісному контексті всієї теорії. Такий висновок лише частково вірним, бо не явно припускає, що теорія є чимось щодо замкнуте.

Звичайно, термін "відчуття", наприклад, позбавлений історичної достовірності поза контекстом конкретних ної теорії, зміна постулатів якої змінює і його значення. У теорії В. Вундта, скажімо, відчуття оз початок елемент свідомості, в теорії І. М. Сєченова воно розумілося як відчуття-сигнал, у функ ціональної школі - як сенсорна функція, в з тимчасовою когнітивної психології - як момент перцептивного циклу і т. д. і т. п.

Різне бачення і пояснення одного і того ж психічного феномена визначалося "сіткою" тих понять, з яких спліталися різні теорії. Чи можна, однак, обмежитися внутрітеоретіче-ськими зв'язками поняття, щоб розкрити його содер жание? Справа в тому, що теорія працює не інакше, як стикаючись з іншими, "з'ясовуючи стосунки" з ними. (Так, функціональна психологія спростував ла установки вундтовской школи, Сєченов діскуті рова з інтроспекціонізм і т. п.) Тому зна чімие компоненти теорії невідворотно несуть друк цих взаємодій.

Мова, маючи власну структуру, живе, поки він застосовується, поки він залучений в конкретні Рe чевие ситуації, в круговорот висловлювань, приро да яких диалогична. Динаміка і сенс висловлювання ваний не можуть бути "пізнані" по структурі язи ка, його синтаксису і словника.

Щось подібне ми спостерігаємо і щодо язи ка науки. Недостатньо відтворити його предметно-логічний словник і "синтаксис", щоб рассмот реть науку як діяльність. Слід співвіднести ці структури з "комунікативними мережами", актами про щения. Як стимуляторами перетворення знання, народження нових проблем та ідей.

Якщо І. Л. Павлов відмовився від суб'єктивно-психологічного пояснення реакцій тварини, перейшовши до об'єктивно-психологічного (про що сповістив у 1903 році Міжнародний конгрес у Мадриді), то сталося це у відповідь на запити логіки розвитку науки, де ця тенденція намітилася лась по всьому дослідному фронту. Совер шилася такий поворот, як свідчив сам уче ний, після "нелегкій розумової боротьби". І б ла ця боротьба, як достовірно відомо, не тільки з самим собою, але і в запеклих суперечках з бли жайшімі співробітниками.

Якщо В. Джемс, патріарх американської психоло гії, який прославився книжкою, де містилося вчення про свідомість, виступив в 1905 році на Міжнародному ном психологічному конгресі в Римі з доповіддю "Чи існує свідомість?'', То сумніви, які він тоді висловив, були плодом дискусій - поперед ників появи біхевіоризму, що оголосив зі знання свого роду пережитком часів алхімії і схоластики.

Свій класична праця "Мислення і мова" Л. С. Виготський передує вказівкою, що книга представляє собою результат майже десятилітньої ра боти автора і його співробітників, що багато чого, прочитавши шееся спочатку правильним, виявилося прямим за блужденіем.

Виготський підкреслював, що він піддав крити ке Ж. Піаже і В. Штерна. Але він критикував і са мого себе, задуми своєї групи (в якій виокрем лялся покінчив із собою у віці близько 20 років Л. С. Сахаров, ім'я якого збереглося в мо діфіцірованной ним методику Аха). Згодом

17

Виготський визнав, в чому полягав прорахунок: ".. У старих роботах ми ігнорували те, що знаку при суще значення". Перехід від знака до значення зі вершився в діалогах, що змінили дослідник ську програму Виготського, а тим самим і вигляд його школи.

Нами були розглянуті дві Особистість вченого координати науки як системи

діяльності - когнітивна (втілена в логіці її розвитку) і комунікацій тивная (втілена в динаміці спілкування). Вони не віддільні від третьої координати - особистісної. Творча думка вченого рухається в межах "по пізнавальних мереж" і "мереж спілкування". Але вона яв ляется самостійною величиною, без активності якої розвиток науки було б дивом, а спілкування неможливо.

Колективність дослідницької праці пріоб РЕТА різні форми. Однією з них є на учная школа. Поняття про неї неоднозначно, і під її ім'ям фігурують різні типологічні фор ми. Серед них виділяються: а) науково-освітню ва школа; б) школа - дослідницький колектив тив; в) школа як напрямок у певній обла сти знань. Наука в якості діяльності - це виробництво не тільки ідей, але й людей. Без цього не було б естафети знань, передачі традицій, а тим самим і новаторства. Адже кожен новий про рив в непізнане можливий не інакше, як благод ря попереднього (навіть якщо останній опровер нується).

Поряд з власним внеском вченого социокультур-ва значимість його творчості оцінюється і по кри терию створення ним школи. Так, говорячи про роль І. М. Сеченова, його найближчий учень М. М. Ша-терніков зазначав як його головної заслуги те, що він з видатним успіхом зумів залучити моло дежь до самостійної розробки наукових питань сов і тим поклав початок російської фізіологічної школі.

Тут підкреслюється діяльність Сеченова як вчителя, сформував у тих, кому пощастило лось пройти його школу (на лекціях і в лаборато рії), вміння самостійно розробляти свої про-18

єкти, відмінні від сеченовське. Але батько російської фі зіологіі та об'єктивної психології створив не лише то науково-освітню школу. В один з пери одов своєї роботи - і можна точно вказати ті не скільки років, коли це відбувалося, - він керував групою учнів, що утворили школу як дослі довательскій колектив.

Такого типу школа представляє особливий інте рес для аналізу процесу наукової творчості. Бо саме за цих обставин виявляється ре шує значення дослідницької програми в управлінні цим процесом. Програма є найбільшим творінням особистості вченого. У ній прозріває результат, який у разі її успішного ного виконання з'явиться світу в образі відкриття, що дозволяє вписати ім'я автора у літопис на учних досягнень.

Розробка програми передбачає усвідомлення її творцем проблемної ситуації, створеної (не лише то для нього, але для всього наукового співтовариства) ло гікой розвитку науки і наявністю знарядь, оперуючи якими, можна було б знайти рішення.

Наукові школи - будьте дослідна груп па, будь то напрям у науці - не є з ліровать утвореннями. Вони входять до наукове співтовариство даної епохи, яке згуртовані своїми нормами і принципами. Іноді цю згуртованість позначають терміном "парадигма" (зразок, прави ло, приклад), який вказує на ті завдання і мето ди їх вирішення, які спільнота вчених вважає обов'язковими для всіх, хто до нього входить. Парадіг ма об'єднує когнітивний і соціальне. На неї орієнтується у своїй діяльності окремий уче ний, та він не є простим виконавцем тих правил, які вона наказує. Вивчення лич ностние якостей вченого дозволяє проникнути в ла бораторію творчості, простежити генезис і розвитку тя нових задумів та ідей.

Перелічимо головні завдання додачу історії історії психології як особливої ​​психології галузі знання.

Є певна після послідовності в зміні основних "формацій" науч ного мислення (його стилів і структур): кожна "фор-19

манія "визначає типову для даної епохи кар тину психічного життя. Закономірності цієї сме ни (перетворення одних категорій і понять в інші) вивчаються історією психології і тільки нею однієї. Звідси її перша унікальне завдання: вивчити закономірності розвитку знань про психіку. Друге завдання-розкрити взаємозв'язок психології з други ми науками, від яких залежать її досягнення. Третє завдання-з'ясувати залежність зародження та сприйняття знань від соціокультурного контексті ста, від ідеологічних впливів на наукове творче ство, тобто від запитів суспільства (бо наука - не з ліровать система і покликана відповідати на ці за тання). І, нарешті, четверте завдання - вивчити роль особистості, її індивідуального шляху в становленні самої науки.