
- •2. Особенности туризма как объекта управления
- •1. Сущность, функции и задачи туристического менеджмента
- •2. Особенности туризма как объекта управления
- •3. Управление внутренней и внешней средой в туризме
- •Туристские организации
- •Туристские предприятия
- •3. Структура управления туризмом
- •1. Глобальный кризис в стране или в мире
- •3. Стратегический кризис.
- •2. Кадровая служба (Отдел человеческих ресурсов) туристской фирмы
- •3. Планирование потребности в персонале
- •4. Подбор персонала
- •Источники информации при отборе персонала
- •4.1. Рынки рабочей силы
- •Способы подбора персонала
- •5. Оценка и прием на работу
- •5.1. Методы оценки персонам
- •Оценка труда претендента
- •5.2. Прием на работу
- •6. Движение и профессиональное развитие персонала
- •6.1. Текучесть кадров
- •6.2. Профессиональное развитие персонала
- •5. Основные этапы проектирования туристских услуг
- •5. Основные этапы проектирования туристских услуг
- •6. Особенности проектирования отдельных видов туристских услуг
- •3. Система управления туризмом
- •3. Система управления туризмом
- •Экономика
- •Воздействие экономики на туризм
- •Воздействие туризма на экономику
- •Социальная сфера как внешняя среда туризма
- •Влияние политики на развитие туризма
- •2. Методика проектирования организационных структур управления предприятием туристической индустрии
- •2. Методика проектирования организационных структур управления предприятием туристической индустрии
- •3. Типология кризисных ситуаций
- •4. Основные положения антикризисного управления туристическим предприятием
- •4. Основные положения антикризисного управления предприятием
- •4. Организация проведений деловых совещаний
- •5. Проведение деловых переговоров
- •4. Организация проведений деловых совещаний Задачи деловых совещаний
- •Организация проведения деловых совещаний
- •Условия эффективности деловых совещаний
- •5. Проведение деловых переговоров
- •Подготовка деловых переговоров
- •Проведение переговоров
- •Решение проблемы и завершение переговоров
- •2. Экономическая эффективность менеджмента в туризме
- •2.1. Характеристика расходов посетителей в стране пребывания
- •2.2. Измерение экономической эффективности туризма
- •Оценка экономической эффективности туризма
- •2.3. Определение издержек, связанных с туризмом
- •3. Социальная эффективность менеджмента туризма
- •3.1. Формирование эффективной организационной структуры туризма
- •3.2. Эффективность управленческих решений
- •3.3. Эффективность управления персоналом
3. Система управления туризмом
1. Організація як складова система та як об’єкт управління
Суспільство складається з безлічі організацій, з якими зв’язані всі аспекти і прояви людського життя – суспільства в цілому, економіки, науки, культури, освіти, оборони, навіть особистого життя. Менеджмент організацій покликаний відповісти на запитання: навіщо організації потрібні, як вони створюються, функціонують і змінюються, чому члени організацій діють саме так, а не інакше. Оволодіння знаннями про це дозволяє обґрунтовано і професійно підходити до формування організацій, до розуміння і регулювання процесів, що протікають у них, до визначення курсу дій і керівництва його реалізацією в інтересах досягнення поставлених цілей.
Організація – це соціальне утворення з визначеними границями, яке свідомо координується і функціонує на відносно постійній основі для досягнення загальної мети. Під словами “яке свідомо координується” ми розуміємо управління, під “соціальним утворенням” – те, що організація складається з людей чи груп осіб, які взаємодіють між собою. Організаційні процеси містять у собі соціальну сутність, а взаємодія членів груп повинна бути збалансованою і припускає необхідність у координації.
Поняття “організація” відноситься до числа найбільш часто уживаних. Воно вживається, щонайменше, у трьох значеннях:
– організація як система;
– організація як стан;
– організація як процес.
Організації як системі притаманні такі ознаки:
• цілісність – передбачається, що система являє собою сукупність конкретних елементів із властивими тільки їм властивостями і характером взаємозв’язку. Таким чином, система виділяється з нескінченного різноманіття об’єктів матеріального світу;
• подільність – передбачається, що система допускає розподіл її на підсистеми й елементи, що у свою чергу, мають системні властивості. Сама ж досліджувана система входить у більш широку сукупність елементів, тобто в систему більш високого рівня.
Система – це об’єднання окремих самостійних частин (елементів), кожна з яких обов’язково володіє хоча б однією властивістю, що забезпечує досягнення мети системи. Іншими словами, система припускає тільки таке об’єднання частин у ціле, що забезпечує її існування через здатність елементів досягати мети. Система як об’єднання володіє низкою специфічних властивостей цілого. От найбільш істотні з них:
– головна властивість – здатність її елементів до взаємодії. Це основна умова існування системи, тому що з втратою елементами здатності взаємодіяти вона неминуче перестає існувати;
– друга властивість – “елементарний” склад частин (підсистем). Найпростішим чином організована система обов’язково повинна складатися, принаймні, із трьох підсистем, що виконують функції входу, виходу і відносини між ними;
– третя властивість – упорядкованість – є загальна особливість не тільки самої системи, але і її частин: входу, виходу і відносин між ними. Ця властивість виявляється в їхній взаємодії в строго встановленому порядку;
– четверта істотна властивість – цілісність. Вона обумовлена тим, що системи без підсистем не буває, і тому будь_яка система стосовно них завжди виступає як ціле. Система являє собою якісно визначену сукупність підсистем, зв’язаних у єдине ціле, що має властивості, відсутні в підсистемі;
– п’ята істотна властивість – структурованість. Структурою називають загальний, відносно стійкий, що змінюється в часі й у просторі спосіб організації внутрішніх зв’язків і відносин системи.
Усяка система має різні види структур. Структура є кінцева сукупність елементів і відносин між цими ж елементами. Елементи розрізняються між собою своїми властивостями. Кожен елемент може виявити властиві йому властивості, лише вступивши у взаємодію з іншими придатними елементами.
Умови і способи реалізації елементами своїх властивостей називаються відносинами.
Ті відносини, що реалізуються в процесі функціонування системи (якщо елементи взаємодіють між собою й обмінюються продуктами своєї діяльності), переходять у зв’язки, а інші зберігаються як відносини. Наприклад, відносини між структурними підрозділами переходять у зв’язки, якщо вони обмінюються інформацією.
Недіючих систем не існує. Система перестає бути такою і зводиться до набору елементів, як тільки зупиняється “плин” процесів перетворення деякої субстанції (матеріалу в продукцію, електричної енергії в механічну і т.д.), заради якої вона існує.
Однією з найважливіших системоутворюючих властивостей системи є зв’язаність, яка означає, що всі елементи прямо чи побічно зв’язані один з одним, і видалення чи додавання одного з елементів у загальному випадку змінює відношення між іншими елементами системи, тобто система змінює свої властивості.
Як правило, будь_яку досліджувану систему можна розглядати як елемент системи більш високого порядку. Елементи будь_якої системи, у свою чергу, можуть виступати як системи більш низького порядку.
Під елементом системи розуміється самостійне (відособлене) утворення системи (частина системи), що має свої специфічні риси, властивості й особливе значення.
Функціонування системи як єдиного цілого забезпечується зв’язками між її елементами. Відомі три типи зв’язків:
– функціонально необхідні – за допомогою їх формуються відносини, визначені для даної системи (наприклад, соціально_економічні): відносини управління, підпорядкованості, соціальні відносини і т.ін.;
– синергетичні (спільної дії) – при спільних діях деяких частин елементів системи вони забезпечують збільшення загального ефекту цих дій до величини, що перевищує суму ефектів від тих частин, що діють незалежно;
– надлишкові – зайві чи суперечливі.
Коли мова йде про стан системи, то ми маємо на увазі її організованість, тобто наявність визначеного порядку чи ступінь упорядкованості системи, у тому числі в її побудові та функціонуванні.
Багато недоліків виробничої діяльності поясняються організаційними причинами. Тому підвищення організованості, знання її законів – важливий резерв підвищення ефективності виробничих систем.
Організація як процес є прояв суспільної діяльності, що виникла на основі суспільного поділу праці. Функціональним призначенням організації в цьому значенні є створення нових і удосконалення створених і функціонуючих систем будь_якого виду. Тому організувати – значить створити нову систему або поліпшити стан колишньої в процесі її функціонування відповідно до мінливих внутрішніх і зовнішніх умов.
Організація як форма суспільної діяльності завжди конкретна, як і інші види праці. Конкретність організації обумовлюється її об’єктом. Для виробничої системи велике значення має організація виробництва, праці та управління.
Організація як процес здійснюється людьми. Вона сформувалася у величезний самостійний об’єкт, тому виділилася також особлива група професійних працівників, яких називають фахівцями з організації виробництва, праці та управління. У своїй практичній діяльності вони широко використовують організаційні методи, що забезпечують реалізацію організаційних впливів. Застосування заходів організації як засобу удосконалення систем припускає наявність загальних організаційних основ. Такими є об’єктивні закони організації.
Організація процесу управління, як і всяка організація взагалі, припускає розподіл і закріплення робіт по етапах, регламентування і нормування їхньої послідовності і термінів, установлення міри дисциплінарних стягнень, введення обов’язкових вимог здійснення процесу управління.
Організація процесу управління – це всебічне його упорядкування, що визначає чіткість, послідовність і припустимі границі його здійснення. Інакше кажучи, це доцільна побудова процесу управління в часі й у просторі відповідно до потреб узгодження спільної праці в соціально_економічній системі з задачами підвищення ефективності управління виробництвом.
Організація процесу управління припускає встановлення:
• необхідної послідовності виконання різних його циклів, етапів, стадій і операцій, а також можливої і необхідної у певних умовах паралельності виконання різних робіт;
• тимчасових меж виконання робіт визначеного виду і їхнє групування за факторами інтенсифікації управління;
• чіткого порядку надходження необхідної і достатньої інформації для нормального і своєчасного здійснення кожного з етапів процесу управління і всіх його операцій;
• порядку участі різних ланок системи управління в етапах процесу управління;
• процедур процесу управління як обов’язкових операцій для визначеного виду робіт (операцій узгодження, обговорення, візування, затвердження, інформування й ін.).
Всі існуючі організації поділяються на:
• штучні;
• соціальні;
• відкриті;
• майже постійні;
• нестабільні.
Якщо організацію розглядати в рамках галузі як системи більш високого рівня, то ця організація є підсистемою даної системи.
З розглянутих вище визначень і з того, що відомо про системи, випливають такі загальні характеристики організації.
1. Будь-яка організація – це система, що може бути піддана аналізу, побудована і керована на основі загальних принципів.
2. Подібні системи є в більшій мірі динамічними, ніж статичними, у зв’язку з чим варто враховувати їхню природу, що змінюється.
3. Елементи кожної системи функціонально об’єднані.
4. Будь-яка організація видає вихідну продукцію, що спрямована на досягнення мети системи.
Компоненти системи. У складі кожної системи можна розрізняти дві тісно взаємодіючі підсистеми – керуючу і керовану. Керуюча підсистема – це “що” чи “хто” керує, а керована – “чим” чи “ким” керують. Аналогічними їм по змісту є поняття “суб’єкт управління” і “об’єкт управління”.
У цьому розумінні будь_яку організовану соціально_економічну систему можна представити у вигляді сукупності керуючої підсистеми (суб’єкт управління) і керованої підсистеми (об’єкт управління)
Суб’єкт і об’єкт управління взаємодіють за допомогою каналів зв’язку, по
яких проходять потоки інформації. Ці потоки представляють собою керуючі впливи і повідомлення щодо стану керованого об’єкта. Управління можна представити як процес обміну видами діяльності, в результаті якого система нормалізується і приводиться в стан динамічної рівноваги.
Динамічна рівновага організації настає під впливом факторів зовнішнього середовища. Впливи надходять у вигляді відхилень до норм у забезпеченні ресурсами (несвоєчасне постачання матеріалів, сировини, що комплектують, кредитів і т.ін.), а також відхилень у процесі перетворення ресурсів у готову продукцію.
Інформація про відповідні дії надходить по каналах зворотного зв’язку.
Зв’язок, що обслуговує апарат управління (суб’єкта), який розробляє управлінські рішення (вплив), і забезпечує передачу останніх на об’єкт управління, називають прямим зв’язком. Зворотні зв’язки, що несуть інформацію про стан об’єкта і його реакцію на управлінські рішення, служать базою формування коригувального впливу на вхід динамічної системи. Таким чином, здійснюється зв’язок між “входом” (цілями, нормами, ресурсами) і “виходом” системи, що характеризує ступінь досягнення заданої мети (результату).
Вхід системи – це потік ресурсів, що надходять до об’єкта управління, і потоки інформації про ресурси, фактори зовнішнього середовища й операції, які здійснюються в об’єкті. Ці потоки інформації надходять до суб’єкта управління (аппарат управління). Вхід (як самі ресурси, так і інформація для управління) обробляється відповідно до встановленого порядку здійснення операцій з метою одержання вихідних результатів.
Процес перетворення в системі полягає у відпрацьовуванні програм і здійсненні ьпорядку (технології) виконання операцій над ресурсами й інформацією.
Процес перетворення в керованій і керуючій підсистемах відрізняється не тільки входами, але й елементами процесу перетворення і корисних продуктів (виходом).
В об’єкті протікає цілеспрямований процес, завдяки якому відбувається перетворення окремих елементів у корисну продукцію. Іншими словами, цей процес є визначеною технологією, відповідно до якої завершується трансформація витрат у продукцію.
Істотним компонентом у керуючій підсистемі, крім суб’єкта, є ті чи інші засоби управління системою. Основне призначення керуючої підсистеми полягає в стабілізації вихідних даних, системи у встановлених межах, обумовлених цілями, нормами і цінностями. Така стабілізація може бути досягнута тільки тоді, коли:
1) вихідні дані можуть бути порівняні з установленими цілями і нормами;
2) передбачений механізм зворотного зв’язку для видачі коригувальної інформації у вигляді вхідних даних у систему, що відбиває відхилення в процесі перетворення ресурсів.
Вихід системи представлений двома результатами:
1) управлінськими рішеннями, що є результатом обробки інформації;
2) корисними продуктами (товарами, знаннями, послугами), одержуваними в результаті переробки ресурсів.
Таким чином, система – це об’єднання компонентів і елементів в інтересах досягнення бажаної мети. Компонентами системи є керуюча і керована підсистеми, зовнішнє середовище, вхід, процес перетворення, вихід, канали зв’язку.
Її елементами є порядок здійснення операцій (технологія), устаткування, структури і люди.
Основний закон організації – закон синергії, який полягає в тому, що сума властивостей (потенціалів, енергії, якостей) організованого цілого перевищує “арифметичну” суму властивостей кожного з окремих елементів. При цьому під властивістю елемента розуміється склад параметрів, що характеризують його, їхня взаємозалежність, зміни в часі.
Закон єдності аналізу і синтезу полягає в тому, що процеси поділу, спеціалізації, диференціації, з одного боку, необхідно доповнюються протилежними процесами – з’єднання, універсалізації, інтеграції – з іншої.
Використання цього закону припускає вибір ознак чи основ спочатку для розподілу (класифікації), а потім для з’єднання (групування) у нові класи. Дуже важливо при цьому установити порівняльні “плюси” і “мінуси” припустимих варіантів як поділу, так і з’єднання, а також їхній вплив на результати (ефективність) діяльності.
Розглянутий закон у всіх випадках виражає вимогу поділу діючих систем на такі підсистеми, перегрупування (трансформація) яких у нові системи забезпечували б їхнє ефективне функціонування.
Закон пропорційності припускає необхідність визначеного співвідношення між частинами цілого.
Закон композиції виражає наступна вимога: ціль діяльності підсистеми одночасно є однією з підцілей діяльності всієї системи.
Відповідно до закону самозбереження кожна реальна фізична (матеріальна) система прагне зберегти себе як цілісне утворення і, отже, ощадливіше витрачати свої ресурси.
Закон організованості – інформованості засвідчує, що в системі не може бути більше порядку, ніж інформації.
2. Поняття організаційного менеджменту
В процесі управління здійснюється
об'єднання (інтеграція) усіх боків і
аспектів діяльності організації в єдине
ціле. Дослідження процесів такої
інтеграції як цілісного,
комплексного
та конкретного соціального явища і
складає предмет теорії управління
організацією.
«Організаційний менеджмент»- це область управлінської діяльності, спрямована на побудова організації як системи, призначеної для ефективної реалізації свого цільового призначення. Для бізнес-організації - це реалізація конкурентоспроможних ідей та отримання прибутку, для державних органів - це ефективне регулювання і цілеспрямований розвиток діяльності в своїй сфері ведення. Організаційний менеджмент - це спеціальна область управління, відмінна від управління окремими ресурсами (фінанси, персонал тощо) або оперативної координації робіт, так як вони протікають в компанії, вже В«Вибудуваної організаторомВ». Організатор конструює бізнес-систему з В«людей, механізмів і комп'ютерів В»шляхом постановки та декомпозиції цілей, вибору складу, способів реалізації та розподілу відповідальності за виконання робіт.
Управління виробництвом в літературі визначається як менеджмент - система принципів, методів, засобів і форм впливу суб'єкта управління на керований об'єкт, розроблених і вживаних в розвинених країнах для підвищення ефективності виробництва або іншої суспільної діяльності. Таким чином, організаційний менеджмент слід розуміти насамперед як додаток теорії управління до керівництва фірмою, проектом, організацією (економічною системою).
Організація - Просторово-часова структура виробничих факторів і їх взаємодія з метою отримання максимальних якісних і кількісних результатів у найкоротший час і при мінімальних витратах факторів виробництва.
Організація володіє наступними загальними ознаками:
- визначення її характеру кадрами і менеджером;
- об'єднання процесів, які без цього взаємодіють нецеленаправленно або неефективно;
- збереження як попередньо запланованого порядку процесу, так і оперативного, залежного від ситуації реагування працівника і менеджера. Незаплановані дії передбачають встановлення відповідальності у менеджменті;
- певна, залежна від процесу гнучкість, що забезпечує функціонування системи в умовах, що змінюються;
- єдність робочих процесів і процесів управління, як результат розумного поділу праці.
Організація - Єдність стану і процесу, так як вона забезпечує стабільні організаційні рішення, але є сама лише відносно стабільною внаслідок постійного розвитку зовнішнього і внутрішнього середовищ фірми.
Під структурою управління розуміється упорядкована сукупність тривко взаємопов'язаних елементів, що забезпечують функціонування і розвиток організації як єдиного цілого. Організаційна система управління визначається також як форма розподілу і кооперації управлінської діяльності, в рамках якої здійснюється процес управління по відповідних функціях, направлених на рішення поставлених завдань і досягнення намічених цілей. З цих позицій структура управління представляється в вигляді системи оптимального розподілу функціональних обов'язків, прав і відповідальності, порядку і форм взаємодії між вхідними в її склад органами управління і працюючими в них людьми.
Ключовими поняттями структур управління є елементи, зв'язки (відношення), рівні і повноваження.
Елементами організаційної структури управління можуть бути як окремі працівники (Керівники, фахівці, службовці), так і служби або органи апарату управління, в яких зай та або інша кількість фахівців, що виконають певні функціональні обов'язки. Є два напрямки спеціалізації елементів організаційної структури управління:
а) в залежності від складу структурних підрозділів організації вичленяються ланки структури управління, які здійснюють маркетинг, менеджмент виробництва, науково-технічного прогресу і т.п.;
б) виходячи з характеру загальних функцій, які виконуються в процесі управління, формуються органи, що займаються плануванням, що організовують виробництво, працю і управління, контролюючи всі процеси в організації.
Структура управління забезпечує виконання загальних і конкретних функцій управління, зберігає доцільні вертикальні і горизонтальні зв'язки і поділ елементів управління.
Вертикальне поділ визначається числом рівнів управління, а також їх підпорядкованістю і директивними відносинами. Горизонтальне розподіл здійснюється за галузевим ознакам. Воно може бути орієнтоване на:
- підпроцеси промислового виробництва;
- вироби, що виготовляються;
- просторові виробничі умови.
Організаційна структура регулює:
- поділ завдань по відділеннях і підрозділам;
- їх компетентність у вирішенні певних проблем;
- загальне взаємодія цих елементів.
Тим самим фірма створюється як ієрархічна структура.
Основні закони раціональної організації:
- упорядкування завдань відповідно до найважливішими точками процесу;
- приведення управлінських задач відповідно до принципів компетентності та відповідальності (узгодження компетентності і відповідальності, узгодження В«Поля рішенняВ» і доступної інформації, здатність компетентних функціональних одиниць прийняти до рішення нові задачі);
- обов'язковий розподіл відповідальності;
- короткі шляхи управління;
- баланс стабільності і гнучкості;
- здатність до целеоріентірованной самоорганізації і активності;
- бажаність стабільності циклічно повторюваних дій.
На організаційну структуру впливають такі фактори:
- розміри підприємства;
- застосовувана технологія;
- навколишнє середовище.