4.Дисидентський рух

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законності, оборони громадянських і національних прав. 1965 проведена перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці совєтської національної політики в офіційних установах та організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільшого молодь, найвиразнішими представниками якої стали В.Симоненко, В.Чорновіл, І.Світличний, А.Горська, І.Сокульський, В.Мороз і зокрема І.Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х років. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу підпалу фонду рукописів бібліотеки АН УРСР), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що охопило широкі кола суспільности. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю.Даденкова поширення викладання українською мовою, заснування Донецького університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь УРСР в міжнародних виступах, серед іншого — на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А.Скаби, що був відповідальним за ідеологічні справи, з секретаріату ЦК КПУ).

Найважливішим політичним процесом 1960-х років був таємний процес 7 українських юристів (Л.Лук'яненка, І.Кандиби та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20 травня 1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й легально агітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до українських справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делегацію для ознайомлення з ситуацією в Україні. Звіт делегації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є.Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін в Україні. Радянська збройна інтервенція пояснювалась зокрема побоюванням Москви щодо можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим відчувалися труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені П.Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, а також певного ступеня культурної автономії. Цю ситуацію ще більше ускладнювала наявність дисидентського руху. На початку 1970-их pp. московське керівництво твердило, що київські комуністи не можуь дати собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970–1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П.Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за «національні ухили». З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972–1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В.Щербицький, який під протекцією Л.Брежнєва слухняно провадив лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М.Підгорного) і київської групи (П.Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л.Брежнєва (дніпропетровська група). У середині 1970-их років з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, наприклад, у січні 1976 росіянин І.Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Український Вісник» (1 випуск 1970) з'являвся до 1974, на Захід почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972–1973 невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика «розрядки» якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письменника М.Руденка; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві ген. П.Григоренко. У 1977–1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на волі О.Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав в Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, гол. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Визв. руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти"ініціативники", як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, єговісти), поширені в Україні. Окремі гр.кат. свящ., що діють нелеґально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Західній Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В.Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква в Україні піддана русифікації. Офіц. пропаганда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Філарет Денисенко відогравав чималу роль в ієрархії Російської православної церкви, гол. у її зовнішніх зв'язках.

Протягом 1970-х pp. посилився еміграційний рух єврейського населення з СРСР, у тому ч. й з України, до Ізраїлю і на Зах., який охопив бл. 100–125 000 укр. євреїв. Але з укр. діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Л.Плющ (1976), П.Григоренко (1977), Н.Світлична (1978), В.Мороз і пастор Г.Вінс (1979) та С.Караванський, Н.Строката і В.Малинкович (1980).

Нар. господарство УРСР повнотою інтеґроване в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка УРСР в заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях Україна докладала для розвитку ін. районів СРСР. В УРСР не реалізовано жадних більших проектів розбудови промисловості чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не лише для внутр. вжитку, але й на експорт.

Економічна ситуація СРСР з середини 1970-их pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% у 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула й світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжпланетарні дослідження. Немало коштують радянській економіці чималі видатки, пов'язані з зовн. допомогою та військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афґаністані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. блоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з'їзд КПРС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УРСР. Події у Польщі 1980–1981 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УРСР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.

Від першого дня захоплення влади у Російській республіці[20], більшовицьке крило РСДРП провадило політику насильницького утримання українських земель під владою Росії.

Ще більшу централізацію влади і державного управління установили нові конституції СРСР (1936) і УРСР (1937), згідно з якими була впроваджена система прямих виборів та надано всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу за цими конституціями здійснювала Верховна Рада та її президія, а виконавчу — Рада Народних Комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати було поділено на: а) загально-союзні, б) союзно-республіканські і в) республіканські, при чому обсяг безпосередньо чи опосередковано централізованих галузей поширився.

Конституційним законом від 01.02.1944 поширено компетенцію УРСР на зовнішні справи й оборону утворенням союзно-республіканських наркоматів (згодом міністерств з цих ділянок). З кінця 1940-х pp. припинено призначення міністра оборони УРСР.

Й. Сталін у своєму листі до президента США Франкліна Делано Рузвельта (11 лютого 1945), пов'язаному з обговоренням питання створення ООН, фактично визнавав повністю залежний характер УРСР:«

Після смерті Сталіна відбулися деякі зміни у державно-правовому статусі УРСР. Від кінця 1950-х років поширено права виборних рад по лінії т. зв. демократизації і більшої участі рад у розв'язуванні державних справ. У Верховній Раді УРСР було створено постійні комісії, які збиралися раз на 3 місяці на короткі сесії для розгляду доручених їм питань. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих передбачень, закордонних справ і старійшин), було утворено комісії: планово-бюджетну, важкої промисловості, легкої і харчової промисловості, місцевої промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, сільського господарства, комунального господарства і побутового обслуговування, торгівлі, освіти й науки, культури, охорони здоров'я і соціального забезпечення, охорони природи, молоді (за станом на 1971). Постійні комісії також було утворено при місцевих радах. Серед інших, комісії, до складу яких входили і не члени рад, мали своїм завдання сприяти виконанню заходів місцевого управління.

У зв'язку з курсом на «розширення прав союзних республік» УРСР шляхом відповідних конституційних змін було надано деякі повноваження, які раніше належали загально-союзними органами управління: у справах адміністративно-територіального поділу, судоустрою і судочинства, деякі права у розробці місцевого бюджету та господарського планування. УРСР одержала право на власне законодавство у цих сферах, щоправда, в межах загальносоюзного законодавства і лише з доручення союзних органів. За таким самим порядком було опрацьовано в кінці 1950—1960-х років низку нових кодексів УРСР, які розробили на підставі загальних основ союзного законодавства; вони засадничо нічим не відрізнялися від кодексів інших республік.

Подібним чином було розширено повноваження виконавчої влади УРСР з середини 1950-х років. В уряді УРСР було утворено деякі союзно-республіканські міністерства, які раніше не існували: зв'язку, вищої освіти (якому в УРСР підпорядковано 58 вузів), енергетики й електрифікації; збільшилося число союзно-республіканських комітетів; було переведено союзно-республіканські міністерства в розряд республіканських (торгівлі, будівельних матеріалів, хлібопродуктів, юстиції, внутрішніх справ, охорони громадського порядку). Тоді ж ряд міністерств у Москві і Києві було ліквідовано, а управління тими галузями перейшло до рад народного господарства. Цей децентралізаційний курс, що з нього скористалися республіканські уряди, припинився в середині 1960-х років, і тоді було відновлено центральні міністерства у Москві, а в УРСР перетворено ряд республіканських на союзнореспубліканські (освіти, торгівлі, внутрішніх справ, сільського господарства, монтажних і спеціальних робіт, промислового будівництва, лісової і деревообробної промисловості, харчової промисловості, будівельних матеріалів, радгоспів) або їх було скасовано взагалі (юстиції, охорони громадського порядку). Так само ряд комітетів Ради Міністрів УРСР стали союзно-республіканськими комітетами; союзно-республіканське міністерство хімічної промисловості стало загально-союзним у 1970 році.

З кін. 1960-х років Рада Міністрів розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзнореспубліканських міністерств і державних комітетів (1978 — 28 і 16 з кількома ін. підвідомчими органами) тільки при шістьох республіканських міністерствах.

Нова конституція УРСР 1978 року, ухвалена на зразок конституції СРСР 1977 року, повторювала дослівно головні статті останньої і вносила лише мінімальні зміни до структури влади: Верховна Рада обиралася на 5 років у складі 650 депутатів; місцеві ради обиралися на 2,5 роки. У складі Ради Міністрів УРСР було утворено президію, яка фактично існувала й раніше, хоч досі не була конституційним органом. Міністерства і далі поділялися на союзні, союзно-республіканські і республіканські, яких нова конституція не перераховувала. Зміни у структурі і категоріях міністерств регулювалися тепер уже звичайними законами. Конституція уже не згадувала повноважень УРСР у сфері збройних сил, таким чином було формально ліквідовано союзнореспубліканське міністерство оборони.

УРСР формально і фактично була унітарною формацією і не мала у своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 року була в її складі Молдавська РСР, яка перейшла на статус союзної республіки. Тогочасна Кримська область УРСР до 1944 року була АРСР у межах РРФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УРСР входила у ширшу централізовану структуру СРСР; органам влади останньої підпорядковувалися державні органи УРСР. Керівною силою політичної системи УРСР була КПРС, яка діяла в Україні через повністю інтегровану в неї Комуністичну Партію України.

Наслідуючи інші держави, УРСР, як і 14 інших радянських союзних республік, мала деякі зовнішні ознаки також держави: прапор, державний гімн і герб.

Питання суверенітету, правосуб'єктивності та природи радянської союзної республіки в колах теоретиків державного права були й лишаються дискусійними. Радянська доктрина наполягала на наявності суверенних прав союзних республік, у тому числі й УРСР. Натомість більшість західних правників заперечували суверенний характер союзних республік. Обмежена участь УРСР, як і деяких інших республік, у міжнародних взаєминах до 1923 року та після 1944 року надавала їм лише часткову правосуб'єктність, яку не можна було вважати істотною функцією українського радянського державного організму, а можна було говорити лише про тактичне значення для зверхньої держави — СРСР. Саме СРСР визначав доцільність чи недоцільність тих чи інших дій УРСР у зовнішніх зв'язках, маніпулюючи ними з погляду інтересів радянської великодержавної політики. Обсяг формально окремих міжнародних зв'язків УРСР був надзвичайно вузьким і селективним: право на посольства здійснювалося лише мінімально (представництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі; у Києві не було ні одного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), існували лише генеральні консульства європейських соціалістичних країн, а в 1976–1979 існувало консульство США; в Одесі були розташовані генеральні консульства Болгарії, Куби й Індії. УРСР брала участь лише у тих міжнародних конференціях, де це не підносило її престижу як окремої держави (наприклад, в технічних і адміністративних). УРСР підписала тільки колективні (багатосторонні) міжнародні угоди (в 1944–1945 була сиґнатором двох двосторонніх угод), але не політичного характеру; УРСР не брала жодної участі як окрема держава в нарадах і міжнародних організаціях країн соціалістичного блоку.