3.Хрущовські реформи

З травня 1957 господарське планування й управління перейшло на систему господарських районів, керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Через те, що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, призвели до т. зв. «місницьких» тенденцій (висування місцевих і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а після усунення від влади Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Однією з хрущовських ініціатив у плані боротьби з «культом особи» (про яку було оголошено на XX з'їзді КПРС) була реабілітація частини політ. в'язнів і повернення багатьох засланих в Україну. Однак це не стосувалося засуджених на значні терміни політичних діячів й учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Намагання відновити «соціалістичну законність» мало своїм наслідком нову кодифікацію радянського законодавства. В культурній сфері режим пішов на заснування нових українських друкованих видань, відновлення установ та товариств, які раніше були ліквідовані або створення нових. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне шкільне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехнічних знань, але водночас була розрахована на русифікацію освіти в Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку української інтелігенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПРС — злиття націй і культур («зближення та взаємозбагачення»), що була схвалена на XXII з'їзді КПРС. В Україні цю нову політику пропагували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957–1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, у ході якої ліквідовано близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох православних духовних семінарій в Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже було не легко контролювати. На національному відтинку це була оборона мови, культурної спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головне — настанова підвищити рівень літературної і мистецької творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної генерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадську думку, критику національної політики комуністичної партії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, в основному — в культурі, та в пресі.

З метою укріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх соратників з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тон у національній політиці задавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі народного господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення російського шовіністичного курсу, русифікації та звуження повноважень союзних республік.