2.Політична участь України в зовнішніх політиці урср

Унаслідок політичної угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 р. і червні-липні 1940 р. до УРСР було приєднано західноукраїнські землі, які до того перебували у складі Польщі та Румунії. Ще до формального узаконення включення захоплених земель до складу СРСР була розпочата депортація населення у східні регіони СРСР[16].

У кінці вересня 1939 до Львова прибули член Військової Ради Українського фронту М.Хрущов та нарком внутрішніх справ УРСР І.Сєров. Останній особисто керував масовими арештами, виконуючи наказ Л.Берія" очистити" територію Західної України від «українських буржуазних націоналістів» та «польських ворожих елементів».

Вересень 1940, Москва. Нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ забезпечити у Галичині та на Волині доброзичливе ставлення до німецьких колоністів. Містилася категорична заборона реквізицій, вимога розраховуватися за придбані товари грішми.

Того ж місяця нарком оборони СРСР К.Ворошилов видав наказ № 0059, у якому констатував доведені до відома Й.Сталіна повідомлення про злочинні дії бійців і командирів 6-ї армії Українського фронту на зайнятій ними території Західної України, зокрема випадки самочинних розстрілів. Командарму армії Ф.Голікову і члену Війської Ради Захаричову …оголошено догану [2].

Німецько-радянська війна (1941–1945) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію окупованої німецькими військами України знову було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії Польща) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, незважаючи на періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах).

У 1943–1944 рр. Червона армія звільнила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948–1950 pp.), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви (1946) і боротьба проти збройного підпілля УПА (1944–1952) створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами[18][19].

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Післявоєнна відбудова

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. Згідно з радянською статистикою воєнні збитки України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє народне господарство, без зовнішньої допомоги (Радянський союз відкинув план Маршала), до того ж необхідно було давати свої незначні засоби і робочу силу на відбудову тепер збільшеної радянської імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено в Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом боротьби з буржуазним націоналізмом.

У 1950-х pp. далі тривав аґресивний наступ великодержавного шовінізму на українство, зокрема на західно-українських землях після другої світовій війні фізично винищено організоване збройне й політичне підпілля (УПА, ОУН). 1951 московська газета «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у національній політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні, поширеного й на єврейське населення.

Однак смерть Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, звинуваченого в русифікації західно-українських земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропагандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховної Ради СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано близько 100 000 осіб, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на сільсько-господарські продукти. Але цілинний проект не дав бажаних наслідків, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-технічних функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хімічних добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й інших галузей промисловості, головним чином паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітної плати.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація господарського управління і творення господарських районів (ради народного господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості та ін.), наслідком чого частка промислової продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Розширення повноважень республіканських урядів радянська пропаганда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до розширення прав союзних республік.