79. Співвідношення якості нормативно-правового акту і його ефективності

У літературі міститься багато різних суджень щодо ефективності та якості прийнятих у процесі правотворчої діяльності нормативних правових актів. Разом з тим, як нам представляється, про якість нормативного правового акта і його ефективності можна говорити і до його розробки, і після. Якість нормативного правового акта - це сукупність властивостей, властивих нормативному правовому акту як формі права. На думку С. В. Поленіна, нормативно-правовий акт є якісним, якщо він відповідає суспільним потребам ...і реально регулює суспільні відносини у відповідності з поставленими при його виданні цілями .

Ефективність нормативного правового акта полягає в можливості своєчасного досягнення соціально обгрунтованого позитивного результату. На стадії підготовки такого акта про неї дозволяють судити наступні його характеристики: 1) правильний вибір кола суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню; 2) визначення мети правового впливу і соціальної цінності норми; 3) своєчасність розробки правових норм; 4) встановлення адекватної форми нормативного акта ; 5) облік принципів системного підходу; 6) оптимальність засобів і методів правового регулювання; 7) дотримання правил законодавчої техніки та деякі інші. Відповідність позначених властивостей ефективності нормативного правового акта на стадії його розробки дозволяє в майбутньому говорити про неефективність нормативного правового акта в рамках його реалізації у правозастосовчій діяльності. Без урахування фактора часу повна ефективність дії нормативних правових актів не може бути встановлена. Вони проходять перевірку в рамках правозастосовчої діяльності. У результаті впливу різноманітних чинників на суб'єкта правозастосовчої діяльності цілі нормативного правового акта можуть бути не досягнуті, тоді слід говорити про неефективність даного акту. На суб'єкта правозастосування впливають як об'єктивні фактори, так і суб'єктивні, причому останні більшою мірою. До них, зокрема, належать: відсутність належної освіти, досвіду роботи, необхідного рівня правової свідомості, некомпетентність та ін Вироблення критеріїв визначення ефективності та якісності нормативного правового акту дозволить виявити умови, за яких не можна вести мову про його ефективність і вжити заходів щодо їх усунення. Знаючи умови і фактори, що впливають в цілому на юридичну технологію і, зокрема, на кожен її елемент, суб'єкти правотворчості, а згодом і правопріменітелі зможуть враховувати їх при досягненні цілей нормативного правового акта

80. Рівень законодавчої техніки та законодавчий процес

Одним із чинників забезпечення якості законодавства, а саме його високого технічного рівня, є законодавча техніка. Зокрема, в літературі наголошено, що метою законодавчої техніки є «забезпечення досконалості нормативно-правових актів» «найбільш раціональна, якісна і ефективна організація правотворчої діяльності, досягнення стислості, ясності, визначеної стандартності правових актів» тощо

На мою думку, законодавчу техніку належить розглядати як систему юридико-мовних та юридико-логічних прийомів, методів і юридико-технічних процедур розроблення законодавчих актів державним апаратом. Законодавча техніка – це юридико-мовні прийоми й методи, оскільки продуктом законодавчої діяльності завжди є правовий акт, що має мовне вираження. Законодавчий акт є результатом людського мислення, що підпорядковується певним законам логіки, а отже, його зміст і структуру викладають за допомогою юридико-логічних прийомів і методів законодавчої техніки. Розробляють законодавчий акт із дотриманням певного порядку дій, тобто певних офіційно встановлених юридико-технічних процедур, порушення яких впливає на її продукт (законодавчий акт), зумовлює юридично значущі наслідки.

Прийоми, методи законодавчої техніки та юридико-технічні процедури можуть бути закріплені в нормативно-правових актах, викладені в науково-методичних рекомендаціях або діяти як «неписані правила». Водночас, якщо прийоми, методи законодавчої техніки використовуються переважно за традицією як надбання досвіду на основі ділових звичаїв, то юридико-технічні процедури завжди встановлюються нормативно-правовими актами.

Питання включення юридико-технічних процедур у рамки законодавчої техніки є дискусійним у літературі. Одні науковці вважають, що процедурні питання виходять за рамки законодавчої техніки, хоча й тісно пов'язані з останньою [4], а решта відносять юридико-технічні процедури до поняття законодавчої техніки [3]. Водночас варто наголосити, що процедурні питання мають велике значення, що підкреслюється можливістю визнання неконституційними законодавчих актів цілковито чи в окремій частині, якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152 Конституції України). Наслідком виявлення порушень законодавчої процедури, передбаченої Регламентом Верховної Ради, може бути скасування результатів голосування за законопроектом.

Головною метою будь-якої юридико-технічної процедури є реалізація основної, тобто матеріальної юридичної норми. Реалізується така процедура в рамках діяльності законодавчого органу з огляду на його повноваження. Зокрема, згідно з п. 3 ст. 85. Конституції до повноважень Верховної Ради належить прийняття законів. Для реалізації парламентом законодавчих повноважень найважливіші питання законодавчої процедури закріплено в Конституції України, зокрема в статті 94. Але в літературі також зазначено, що встановлений ст. 94 Конституції порядок здійснення повноважень Президента щодо підписання закону, оприлюднення та повернення його для повторного розгляду до Верховної Ради виявився на практиці неоднозначним для розуміння. Внаслідок цього суб'єкти законодавчого процесу змушені були не раз звертатися до Конституційного Суду стосовно тлумачення положень згаданої статті [6].

Також, на мою думку, стаття 94 Конституції має прогалини в регулюванні законодавчої процедури. Закон підписує Голова Верховної Ради і негайно направляє його Президентові. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. У разі, якщо Президент протягом установленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, він вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Під підписанням закону в юридичній літературі розуміють санкціонування вищою посадовою особою держави прийнятого законодавчим (представницьким) органом законодавчого акта. Підписання законодавчого акта є одним із найважливіших прав вищої посадової особи держави, що дозволяє їй брати активну участь у законодавчому процесі. Водночас це й найважливіший обов'язок вищої посадової особи держави [5]. Та що робити, коли Президент не повертає закон до Верховної Ради для повторного розгляду й не підписує його?

Очевидно, тут належало б доповнити ст. 94 Конституції положенням, аналогічним тому, яке застосовується в разі, коли Президент не підписав та офіційно оприлюднив закон, прийнятий під час повторного розгляду протягом десяти днів. Згідно зі ст. 94 Конституції, якщо Президент не підписав такий закон, його негайно офіційно оприлюднює Голова Верховної Ради й публікує за своїм підписом.

Отже, одним із шляхів забезпечення якості законодавства України є ґрунтовна теоретична розробка питання законодавчої техніки та впровадження її у законодавчий процес

81. Значення рівня опрацювання і наукової розробки проблеми для правотворчого процесу

Проблема забезпечення наукового рівня законодавства — це необхідність розробки і опрацювання актів законодавства на гранично високому інтелектуальному рівні, який можливий за даних умов. Про це взагалі не прийнято говорити. Прийнято говорити про професіоналізм народних депутатів, про кількість законопроектів, які вони внесли до Верховної Ради, хоч усім є зрозумілим рівень нещирості та несправедливості оцінки вітчизняних парламентаріїв як професіоналів законотворчості. Особливо вражає нещирість тих народних депутатів, які видають себе за авторів крупних законопроектів, хоч усім зрозуміло, що народні депутати є лише “весільними генералами”, що присвоїли собі те, що і взагалі не відчужується (немайнові права інтелектуальної власності). Треба говорити правду. У такий спосіб створюються умови для прийняття адекватних ситуації рішень. Правда ж полягає в тому, що у діяльності Верховної Ради України політична складова отримала домінуючу роль. Інтелектуальна складова зайняла своє скромне місце і позбавлена будь-якої можливості довести, що таке співвідношення політичної і інтелектуальної складових у діяльності Верховної Ради до добра не приведе.

Викладені обставини ведуть до того, що продукція, яку випускають правотворчі органи, переважно має бути оцінена як брак. Ця оцінка стосується законів, а підзаконних актів — і поготів. Якщо виключити брак у діяльності законодавчого органу, то це позитивно вплинуло б і на правотворчу діяльність інших державних органів.

Конкретні недостатньо опрацьовані положення законодавчих актів неможливо перерахувати.

Недостатню опрацьованість законопроектів виправдовують тим, що йде процес становлення незалежності Української держави, для якого характерне бурхливе оновлення законодавства, що в свою чергу перешкоджає ретельному опрацюванню законопроектів: з одного боку, є напільна суспільна потреба в оновленні законодавства, з іншого — бракує часу, досвіду і коштів. Але ж на сімнадцятому році незалежності України пора б уже відмовитись від такого роду аргументів. Або суспільство в цілому і причетна до правотворчості еліта усвідомлять значення актів правотворчості як засобів упорядкування (раціоналізації) суспільних відносин і знайде шляхи рішучого вдосконалення правотворчості, або треба шукати якісь інші шляхи розвитку.

Юридична наука і правотворчість ідуть паралельними шляхами і не перехрещуються. Здається, що в країнах, що позначаються як цивілізовані, правотворчість також здійснюється без опори на науку. Але ж там державно-правові механізми опрацьовувались методом проб та помилок впродовж століть. Україна почала свій процес державотворення запізно, але також надає перевагу пошукам шляхів державотворення на рівні здорового глузду, помиляючись, та, помітивши помилки, приймаючі нові помилкові рішення.

Загалом поділяючи таку позицію, слід додати, що усунути ці недоліки можливо лише шляхом закріплення вказаних інститутів на законодавчому рівні з попереднім ґрунтовним дослідженням ролі та значення для законодавчого процесу допарламентських стадій, до яких слід віднести формування наукової доктрини і прийняття (затвердження) офіційної концепції реформування окремих галузей права.

Загальновизнано, що без спеціальних термінів і визначень (як юридичних, так і неюридичних), котрі належать до конкретної правової категорії чи певних правовідносин, що унормовуються конкретним нормативним актом, не можна обійтися вже на стадії розробки концепції законопроекту [15]. Однак слід визнати: незважаючи на численність публікацій, у юридичній науці нині відсутня чітка визначеність щодо співвідношення категорій «доктрина» й «концепція». Російські вчені зазначають, що обидва ці терміни активно вживаються в найрізноманітніших контекстах. Склалася парадоксальна ситуація: поняття «концепція» активно експлуатується в наукових висновках і практиці, однак його гносеологічний статус є невизначеним