125

• Визначення понять «об’єкт науки» та «предмет науки» та їх значення для поділу юридичного знання на окремі галузі.

доволі часто поняття "об'єкт науки" та "предмет науки" не розділяють. У цьому випадку, як правило, під предметом науки розуміють частину дійсності, яку вивчає (досліджує) та чи інша наука.

В сер. 60-х р. в науці зявилася концепція поділу знань на галузі за об’єктом та предметом правового регулювання.

об'єкт науки – певна частина дійсності, яка вивчається під певним кутом зору науки;

предмет науки - коло питань, які обирає собі наука, галузь знання у сфері пр. діяльності, яка вивчається (чи повинна вивчатись) цією наукою безпосередньо і цілеспрямовано із чітким розумінням цілей та кута зору такого вивчення.

Значення для поділу наукового знання на галузі

• Забезпечення можливості передачі знань від одного предмета в інший

• Забезпечення процесу матеріального забезпечення наукової діяльності

• Для того, щоб більш системно уявити право як структуризовану єдність

предмет дослідження - це один з основних критеріїв поділу системи юридичного знання на окремі науки. У той же час, виходячи із узагальнюючих характеристик виділених об'єктів і предметів їх дослідження, усі юридичні науки можуть бути згруповані у відповідні блоки.

Якщо поглянемо на об’єкти юрид. наук, то майже всі галузеві науки досліджують право. Якщо галузеві науки базуються на нормативному підході, то галузеві науки вивчають законодавство з метою встановлення недоліків та вдосконалення. Завдання: встановлення оптимальних механізмів прав. регулювання.

• Система юридичних наук (загальна характеристика).

Існує багато підходів до визначення структури юридичного знання. Найбільш простою класифікацією юридичних наук, і водночас оптимальною та доцільною є чотирьох ланкова класифікація юридичних наук:

• теоретико-історичні (теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, історія держави і права і т. п.);

• базові галузеві (конституційне право, цивільне право, кримінальне право і т. п.);

• спеціалізовані, у тому числі міжгалузеві (господарське право, екологічне право, будівельне право і т. д.);

• спеціальні або спеціально-юридичні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина і т. д.). Особливість спеціальних юридичних наук полягає в тому, що вони за своєю природою є науками, які не містять юридичного знання. Вони містять лише знання, яке адаптоване до рішення відповідних завдань у рамках юриспруденції, і за своєю природою є неюридичним. Скажімо, судова психологія - психологічна наука, яка містить знання, опрацьоване в межах психологічних наук, однак, яке пристосоване до застосування у юридичній практиці; кримінологія містить знання із сфери соціологічних наук, яке можна використовувати в юриспруденції тощо.

До зазначеного вище слід додати, що ця класифікація носить відносно наукову цінність і ніяким чином не повинна абсолютизуватись.

Отже, можна виділити такі основні проблеми, які виникають у разі розгляду питань, пов'язаних із системою юридичних наук у контексті розуміння їх об'єкта та предмета:

• проблема критеріїв виділення юридичних наук, як особливого специфічного блоку наукового знання (або проблема об'єкта і предмета юридичних наук);

• проблема відносної (абсолютної) відокремленості юридичного знання від інших областей науки;

• проблема співвідношення об'єктів і предметів юридичних наук з об'єктами і предметами інших соціально-гуманітарних наук;

• проблема виділення в рамках юридичного знання окремих самостійних наук (їх груп);

• проблема співвідношення об'єктів і предметів юридичних наук тощо.

• Об’єкт і предмет теорії права (основні точки зору, їх характеристика та аналіз).

Взагалі всі точки зору щодо визначення об'єкта і предмета загальнотеоретичної юридичної науки, які існують в сучасній науковій літературі, можна розділити на чотири підходи:

1) консервативний;

2) реформістський;

3) революційний;

4) нігілістичний.

Консервативний підхід.

• об'єктом теоретичної юридичної науки виступає держава і право, а її предметом - дослідження вказаного об'єкта в рамках марксистської соціально-політичної концепції співвідношення держави і права;

• питання (що формують предмет науки), які остаточно оформилися за останні 50 роківмають бути залишені без змін.

методологічна основа дослідження цього підходу - діалектичний та матеріалістичний матеріалізм.

Реформістський підхід.

• об'єктом теоретичної юридичної науки є держава і право (чи "державно-правова дійсність");

• предметом виступають питання, які можна віднести до юридичних аспектів виявлення цієї дійсності.

У межах розглядуваного підходу допускається чи/або передбачається:

• Не заперечується як можливість дослідження цих явищ;

• перегляд категоріального апарату, який застосовується;

• можливість побудови цілісної концепції державно-правової дійсності і за межами марксистської теорії;

• наявність теоретично і фактично методологічного плюралізму тощо.

Революційний підхід.( Козюбра М. І.)

• розуміння об'єкта та предмета теоретичної юридичної науки вимагає кардинального перегляду;

• як об'єкт теоретичної юридичної науки необхідно розглядати лише право та похідні від нього явища (наприклад, правосвідомість, правова культура і т. п.). предмет теоретичної науки визначається колом питань, пов'язаних з правом як регулятором суспільних відносин.

Це з очевидністю передбачає не тільки перейменування ЗЮН (замінити назву "Теорія держави і права" на "Теорію права"), а й проведення докорінного перегляду категоріального апарату та методологічної основи теорії права.

Заперечується правильність марксистської концепції та її методології дослідження держави і права.

Прихильники природно-правового розуміння права

Нігілістичний підхід.

• ЗЮН - теорія держави і права - це наука, яка виникла в процесі ідеологізації юридичної науки, проведеної в рамках марксистсько-ленінської теорії. До того ж, ця наука, яка не має ніякої практичної цінності поза контекстом ідеологічної функції юридичної науки;

• у зв'язку з неспроможністю марксистської соціально-політичної теорії автоматично слід визнати фактичну неспроможність і теорії держави і права навіть в ідеологічному плані. ТДП - ніщо інше як "псевдонаука", яка, як уже згадувалося, взагалі не має практичного значення.

Зрозуміло, що в межах цього підходу навіть не може йти мова про предмет і об'єкт ЗЮН, оскільки такої науки не існує.

• Співвідношення юридичних наук між собою.

Див. пит.. 5 про співвідношення з базовими і спеціалізованими юридичними науками

• Співвідношення теорії держави і права з деякими юридичними та неюридичними соціально-гуманітарними науками.

З неюридичними соціально-гуманітарними науками

• ТДП тісно пов'язана та взаємодіє з неюридичними науками, які можна віднести до соціально-гуманітарного блоку;

• об'єкти ТДП та неюридичних наук, що належать до соціально-гуманітарного блоку, співпадають лише частково;

• предмети ТДП та неюридичних наук, що належать до соціально-гуманітарного блоку, є різними;

• ТДП виступає певним адаптером неюридичного соціально-гуманітарного теоретичного знання в процесі введення цього знання до юридичної сфери;

• знання, що формує ТДП, носить більш прикладний, з точки зору юриспруденції, характер, ніж знання, що міститься в неюридичних соціально-гуманітарних науках;

• після адаптування неюридичного знання, що міститься в неюридичних соціально-гуманітарних науках, до практичних завдань юриспруденції, це знання є основою для виникнення самостійних юридичних наук (наприклад, юридична психологія, судова медицина тощо). При цьому знання, що міститься в останніх науках, носить більш прикладний характер, ніж знання, що формує зміст ТДП.

З юридичними базовими

• об'єкти ТДП та базових галузевих наук частково збігаються, оскільки об'єкт ТДП (якщо його брати в першому наближенні) ширший;

• предмети ТДП та базових галузевих наук різні. Вони формуються залежно від тих цілей та завдань, які вони вирішують в системі юридичного знання та практики. При цьому цілі та завдання ТДП та галузевих юридичних наук хоча й тісно пов'язані, але різні: ТДП - покликана створити теоретичну основу для формування цілісної та реально функціонуючої правової системи окремо взятого суспільства (держави); базові галузеві юридичні науки - сформулювати чіткі, адекватні конкретно-історичним умовам окремо взятої країни, правила поведінки соціальних суб'єктів на базі офіційно визнаної юридичної теорії, які б забезпечили ефективне функціонування реальних суспільних інститутів та механізмів;

• ТДП виступає загальнометодологічною основою пізнавальної та практичної діяльності в юридичній сфері;

• ТДП вивчає державно-правову дійсність не в окремо взятій країні та/або групі країн, а в цілому (безвідносно щодо територіально-національної приналежності), базові галузеві науки (до речі, як і спеціалізовані юридичні науки) пізнають, як правило, юридичні норми та механізми правового регулювання конкретної держави;

• базові галузеві юридичні науки (як і спеціалізовані юридичні науки) більш конкретні, ніж ТДП;

• ТДП у процесі пізнання свого предмета використовує практику та концепції, що напрацьовані в базових галузевих юридичних науках як відносно самостійних наук, а базові галузеві науки в процесі вирішення своїх завдань використовують не лише окремі прикладні компоненти знання, напрацьованого в рамках ТДП, але спираються на глобальні теорії розуміння держави та/або права (наприклад, теорію "чистого права", або природно-правову, або соціологічну теорію тощо) в якості основи для формування своїх підсистем знання

З юридичними спеціалізованими

Говорячи про співвідношення теорії держави і права з іншими юридичними науками, необхідно, мати на увазі, що в системі права поруч з базовими галузевими науками можна виділяти спеціалізовані юридичні науки. Деякі автори вважають, що базові галузеві є "первинними право галузевими структурами в системі права", поруч з якими "формуються і вторинні, які умовно можна іменувати комплексними правовими нормами". Саме ці вторинні утворення і називають спеціалізованими юридичним науками.

Спеціалізовані юридичні науки, як і у випадку з базовими галузевими юридичними науками, тісно взаємопов'язані з ТДП. При цьому:

• об'єкти ТДП та спеціалізованих юридичних наук (у тому числі наук міжнародного права) частково збігаються, при цьому об'єкт ТДП, взятий у першому наближенні, є ширшим ніж об'єкт спеціалізованих юридичних наук. Якщо ж об'єкт ТДП взяти у другому наближенні, то він частково перетинається з об'єктами спеціалізованих юридичних наук;

• предмети ТДП та спеціалізованих юридичних наук (у тому числі наук міжнародного права) різні. Вони формуються залежно від тих цілей та завдань, які вони вирішують в системі юридичних наук. При цьому цілі та завдання ТДП та наук, що розглядаються, хоча й тісно пов'язані, але різні: ТДП покликана, як вже підкреслювалося, створити теоретичну основу для формування цілісної та реально функціонуючої правової системи; спеціалізовані юридичні науки (у тому числі науки міжнародного правового блоку) - формують правила поведінки, покликані забезпечити максимально ефективне юридичне регулювання конкретних суспільних відносин;

• ТДП виступає загальнометодологічною основою пізнавальної та практичної діяльності в юридичній сфері;

• ТДП вивчає державно-правову дійсність не в окремій країні та/або групі країн, а в цілому безвідносно віл територіально-національної приналежності її проявів, спеціалізовані юридичні науки, як правило, пізнають юридичні норми та механізми правового регулювання конкретної держави (або групи держав, що визнали ті чи інші норми міжнародного права);

• спеціалізовані юридичні науки (у тому числі науки міжнародного права) більш конкретні, ніж ТДП;

• ТДП у процесі пізнання свого предмета використовує практику та концепції, що напрацьовані в спеціалізованих юридичних науках, а вони в процесі вирішення своїх завдань використовують не лише окремі прикладні компоненти знання, напрацьованого в рамках ТДП, а й спираються на конкретні глобальні системо утворюючі теорії держави і/чи права (наприклад, нормативістську, природно-правову, соціологічну тощо) як основу для формування своїх підсистем тощо. Специфічним є співвідношення теорії держави і права зі спеціальними юридичними науками. Це пов'язане з особливим місцем у системі юридичних наук, що посідають спеціальні (іноді їх називають прикладні) юридичні науки.

Висновок: Таким чином, резюмуючи викладене відносно співвідношення об'єктів та предметів ТДП та неюридичних соціально-гуманітарних та юридичних наук, слід відзначити, що:

• об'єкт ТДП має свою межу перетину з об'єктом будь-якої юридичної науки;

• предмети ТДП та інших юридичних наук різні, хоча й мають точки дотику;

• ТДП виступає певним адаптером неюридичного як природничого, так і соціально гуманітарного знання в процесі введення цього знання до юридичної сфери; • ТДП відіграє значну методологічну роль в юридичному знанні.

• Юридична наука у системі соціальних наук.

Усі науки, що вивчають соціальну матерію, тобто суспільні відносини, виділяють в самостійну групу, яку, як правило, називають "суспільними" або "соціальними" науками.

об'єктом соціальних наук виступає суспільство і його окремі інститути. При цьому "об'єкти суспільних наук характеризуються деякими специфічними особливостями.

По-перше, одним із елементів їх складу виступають дії людей.

По-друге, всі інші фактори, які входять в об'єкт пізнання, безпосередньо пов'язані з діями людей.

По-третє, закономірності відносно самостійного соціального об'єкта можуть бути розкриті і пізнані лише в складі соціального цілого, як особливий прояв загального".

класифікація соціальних наук:

• соціально-філософські;

• економічні;

• соціологічні;

• політичні;

• історичні;

• юридичні;

• соціально-психологічні.

держава і право за своєю природою та функціональним призначенням є соціальними явищами. Очевидно, що держава і право - це не просто соціальні явища, вони виступають однією із центральних системо утворюючих соціальних інституцій в структурі сучасного суспільства. Можливо через це, держава і право вивчається майже всіма соціальними науками як об'єкт. З огляду на це юридичні науки слід віднести до соціальних наук.

При цьому необхідно враховувати, що на відміну від усіх інших суспільних наук юридичні науки вивчають державу і право із чітко визначеними цілями і завданнями прикладного характеру.

соціальні науки (включаючи й юридичні науки) досить тісно пов'язані між собою. Це зумовлено,

по-перше, повним або частковим збіганням об'єктів згаданих наук,

по-друге (як наслідок першого) однорідністю і тісним взаємозв'язком знання, яке циркулює в окремих соціальних науках. Відмічаючи цю обставину, П. Недбайло писав, що юридична наука вивчає державу і право "спираючись при цьому на інші суспільні науки".

Таким чином, як бачимо, юридичні науки є складовою невід'ємною частини соціального знання, однак такої частини, яка має свої специфічні та достатньо відокремлені цілі, завдання та функції.

З огляду на це, можна виділити такі основні проблеми, які виникають у процесі становлення ролі і місця юридичних наук у системі соціального знання:

• проблема співвідношення соціальних (у тому числі політичних) і юридичних наук;

• проблема співвідношення державознавчих і юридичних наук;

• виявлення та формулювання цілей, завдань та функцій юридичного знання у контексті цілей, завдань та функцій соціального знання;

• проблема теоретичного і практичного знання в юридичних науках тощо.

• Об’єкт і предмет юридичної науки. Див. пит. 10(там про О і П ЗЮН)

Юридичні науки, будучи складовою і невід'ємною частиною соціальних наук, виступають в рамках поділу наукового поля як окремий блок та відносно самостійна підсистема. Цю підсистему прийнято називати системою юридичних наук.

юридичні науки повинні розглядати державно-правову дійсність як політичний, соціальний, філософський чи інший феномен. Юридичні науки досліджують цю дійсність як правовий феномен. Тому використання понять "об'єкт науки" і "предмет науки" для розмежування юридичних наук від неюридичних уявляється дуже результативним. Більше того, можна стверджувати, що для системи юридичних наук об'єктом дослідження виступає державно-правова дійсність, взята в контексті всієї системи суспільних відносин, які формують суспільство, як феномен, а предметом окремої юридичної науки - окрема складова об'єкта юридичних наук (яка раніше була визначена, як державно-правова дійсність), досліджувана крізь призму цілей і завдань юриспруденції. Очевидно, що державно-правова дійсність включає передусім державу і право.

поняття "державно-правова дійсність" ширше понять "держава" і "право" узятих разом. У зміст цього поняття входять також соціальні явища, які безпосередньо не можуть бути віднесені ні до держави, ні до права, але тісно пов'язані з ними. Більше того, поза контекстом існування держави і права не може йти мови про їх появу, існування та/або реалізацію в соціальному середовищі (наприклад, правосвідомість, правова культура, правове виховання тощо). Отже, коли йдеться про функціонування держави і права у сенсі визначення об'єкта і предмета юридичних наук, ми фактично виходимо за межі держави і права (як соціальних феноменів). Судячи з усього, ми повинні залучати в дослідження соціальні явища, які, власне, не можуть бути віднесені до держави та/або права, але тісно з ними пов'язані.

не викликає сумнівів, що правова поведінка не належить ні до держави, ні до права. Те ж саме можна сказати і про правову культуру, правове виховання тощо. Але щоб пояснити певні моменти щодо функціонування держави і права, необхідне спеціальне юридичне дослідження вищезгаданих явищ. Саме тому, на наш погляд, як об'єкт юридичних наук у другому наближені правильним буде розглядати державно-правову дійсність.

Виділення як об'єкт юридичних наук у першому наближенні суспільства, як системи відносин, що складаються між соціальними суб'єктами в процесі їх життєдіяльності, дає можливість, крім усього іншого, розглядати юридичні науки як складову частину соціальних, яка є відносно самостійною їх підсистемою науки із самостійним об'єктом (об'єкт юридичних наук у другому наближенні) і предметом дослідження. Вказана підсистема має свою внутрішню структуру, яка сформована на базі логічно і практично обґрунтованих критеріїв.

Крім того, виділення як об'єкт юридичних наук у першому наближенні суспільства дає можливість більш чітко розмежувати юридичні науки між собою, зокрема провести межу між ТДП і спеціалізованими юридичними науками.

• Система юридичних наук.

Див. пит. 2

• Об’єкт і предмет ЗЮН (основні точки зору).

Див. пит. 3

• Визначення об’єкта та предмета теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

найбільш простий та очевидний підхід до визначення об'єкта ЗЮН-ТДП полягає у зведенні цього об'єкта до держави і права. Це допустимий підхід, але, як зазначалось вище, він є не зовсім вдалим, точніше будемо говорити про державно-правову дійсність як об'єкт ТДП.

об'єктом дослідження ЗЮН-ТДП є державно-правова дійсність, а не дані та теорії, напрацьовані у галузевих юридичних науках.

Можна констатувати, що на сьогодні об'єкт ТДП є двоєдиним за своєю природою. Він складається з двох відносно самостійних одне від одного явищ: державно-правової дійсності та методології юридичних наук.

Таким чином, як бачимо, об'єктом ЗЮН-ТДП, з одного боку, є державно-правова дійсність, тобто держава і право у своїй нерозривній єдності, а також явища безпосередньо та нерозривно з ними пов'язані та немислимі поза їхнім контекстом (правосвідомість, правова культура, законодавча техніка тощо), а з другого - об'єктом ЗЮН-ТДП виступає методологія пізнавальної діяльності в юридичній науці.

На підставі всього вищевикладеного надамо такі визначення об'єкта і предмета ТДП:

об'єктом теорії держави і права є

• у першому наближенні соціально-політична дійсність,

• У другому наближенні державно-правова дійсність, тобто держава і право, взяті в єдності та в усій повноті свого прояву, а також соціальні феномени, безпосередньо пов'язані з державою та/або правом (правосвідомість, правопорядок, правова культура тощо), та методологія пізнання цієї дійсності;

предметом теорії держави і права є сукупність (в ідеалі - система) уявлень і даних про найважливіші аспекти прояву державно-правової дійсності, які виділяються та досліджуються з метою встановлення й вивчення закономірностей та особливостей виникнення, становлення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності загалом та її окремих елементів для формування адекватного та розвинутого апарату юридичних наук та подальшого безпосереднього використання одержаних знань в юридичній практиці, а також основні моменти методології виділення та вивчення об'єктів та предметів юридичних наук (у тому числі ТДП), застосування наявних знань про державно-правову дійсність на практиці з метою одержання максимально істинних результатів у ході пізнавально-евристичної діяльності, а також юридичної практики.

Мета існування ТДП як навчальної дисципліни - створення, удосконалення та застосування на практиці найбільш ефективної системи передачі інформації про державно-правову дійсність від одного суб'єкта пізнання (адресант) іншому (адресат).

Однак було б неправильним протиставляти ТДП як науку та ТДП як навчальну дисципліну. В обох випадках ТДП виступає певним єдиним та системним знанням.

ТДП як наука вирішує дещо інше мета завдання, а саме: забезпечує та безпосередньо бере участь у розробці оптимальних та ефективних рішень у сфері юридичної практики. Таке мета-завдання не може бути вирішене поза контекстом реалізації цілей та завдань, що ставляться та вирішуються ТДП як навчальною дисципліною. У цьому плані ТДП- наука та ТДП- навчальна дисципліна телеологічно близькі, причому об'єкт та предмет їх дослідження єдиний. Звідси виходить їх предметна єдність. Все це дає підстави говорити про ТДП як єдиний науково-навчальний феномен юридичної науки.

• Співвідношення теорії держави і права з деякими юридичними та неюридичними соціально-гуманітарними науками.

Див. пит. 5

• Основні функції теорії держави і права.

Під функціями науки слід розуміти основні напрями впливу науки на суспільство в цілому та його окремі сфери.

Виходячи з цього, функції ТДП можна визначити як основні напрями виливу ТДП на соціально-політичну, державно-правову та науково-пізнавальну сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів. У функціях ТДП проявляється її значення не лише для суспільства та/або його окремих представників, а й для науки, у тому числі юридичної, як специфічної області буття соціуму.

З точки зору юридичного знання, до основних функцій ТДП відносять: гносеологічну, евристичну, ідеологічну, прогностичну та ін.

гносеологічна функція більше пов'язана з пізнанням зовнішніх форм державно-правової дійсності, тоді як онтологічна - стосується формування уявлень про субстанціональні аспекти цієї дійсності в контексті їхніх відносин з іншими соціальними явищами.

евристична функція ТДП. яка полягає в розширенні та уточненні наших знань про державно-правову дійсність за рахунок відкриття нового, небаченого про цю дійсність.

методологічна функцію ТДП, яка полягає в тому, що ТДП формує єдину методологію пізнання державно-правової дійсності для усієї системи юридичних наук.

ідеологічна функція, що полягає у формуванні певних (як правило, позитивних) колективних та індивідуальних форм політичної та правової культури, що є передумовою для відповідних форм правової поведінки.

Виховна функція ТДП полягає в тому, що за допомогою ТДП, зокрема, (а) безпосередньо формується певна позитивна правова поведінки у юристів-професіоналів, (б) створюється підґрунтя для вибудови механізмів та методів здійснення правового виховання соціальних суб'єктів за рахунок усієї системи правових засобів тощо.

Політична функція ТДП пов'язана з впливом ТДП на формування політичного курсу держави, а саме, з забезпеченням наукової основи як внутрішньої, так і зовнішньої державної політики.

практично-організаційна функція ТДП. Вона полягає у формуванні науково-теоретичної основи для практичної діяльності державних органів (посадових осіб) та держави в цілому з конкретних питань, проблем, напрямів, програм тощо, які вирішують зазначені вище соціальні суб'єкти.

прогностичну функцію ТДП. що пов'язана з прогнозуванням розвитку (стану) державно-правових явищ в майбутньому шляхом висунення гіпотез та уявлень, заснованих на науковому аналізі, істинність яких згодом перевіряється практикою. комунікативну функцію ТДП. Вона полягає: а) у підтримці юридичного знання на високому рівні (що відповідає загальному рівню науки в цілому); б) у створенні загальнотеоретичної основи для формування, розвитку окремих юридичних наук.

системної функції ТДП, яка пов'язана з об'єднанням усього юридичного знання у несуперечливу єдність.

Виходячи з усього вищесказаного, можна стверджувати:

• функції ТДІІ основні напрями впливу ТДП на соціально-політичну та державно-правову сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів;

• у функціях ТДП проявляється її значення не лише для суспільства та/або його окремих представників, а й для науки, у тому числі юридичної;

• серед науковців-теоретиків існують певні розбіжності у думках з питання визначення конкретного переліку функцій, що виконує ТДП. Зазначені розбіжності багато в чому наперед визначені загально-філософськими, загальнометодологічними та ідеологічними установками того чи іншого вченого;

• розгляд питання про функції ТДП дозволяє більш цілісно визначити місце та значення ТДП у систем і наукового знання та практичної юриспруденції.

• Місце та значення теорії держави і права у системі юридичного знання.

Теорія держави і права посідає особливе місце в системі юридичних наук, що визначається своєрідністю предмета дослідження та методологічною значимістю для інших юридичних наук". А саме:

• ТДП є загальнотеоретичною та евристичною основою для усіх юридичних наук;

• ТДП дає можливість об'єднати розпорошене юридичне знання - знання, сформоване в різних сферах юридичної науки та практики, в єдину систему, що в свою чергу дозволяє поглянути на державно-правову дійсність комплексно, всебічно, скласти цілісне уявлення про неї. А лише за наявності цілісного сприйняття таких специфічних феноменів, як держава і право реально знайти найбільш адекватні та ефективні рішення в області державно-правових відносин;

• ТДП визначає рівень розвитку юриспруденції загалом, тобто і як науки, і як практики;

• ТДП формує загальні для усієї юридичної науки цілі та завдання, задає вектори розвитку галузевих та спеціально-юридичних наук;

• ТДП виступає певним трансформатором між юридичним та неюридичним гуманітарним знанням, забезпечує органічне сплетіння юридичного знання в загальну систему знання про суспільство та людину.

• в ТДП формується загально-юридичний категоріальний апарат, аксіомо-теоретична система юриспруденції тощо.

• ТДП створює методологічну основу дослідницької та практичної діяльності в юридичній сфері.

•ТДП виступає об'єднуючою ланкою між юридичними науками, дає можливість перетікати знанню з однієї юридичної науки в іншу таким чином, щоб не змінювався юридичний характер цього знання.

•ТДП дає можливість цілісно подивитися на державно-правову дійсність, співвіднести останню з політичною дійсністю, суспільством тощо, що дозволяє в деталях, в юридичних нюансах не загубити те основне, для чого існує юриспруденція.

•саме ТДП у своєму найбільш спрощеному вигляді виступає немов вступною дисципліною у процесі підготовки професійних юристів. Тому що саме ТДП формулює і містить юридичну догму, визнану як базову (офіційну) в рамках тієї чи іншої державно-правової системи.

• Система теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

будь-яка наука є системою певним чином упорядкованого знання про свій об'єкт та предмет. У зв'язку з цим зрозуміло, що залежно від того, яким чином буде визначений об'єкт та предмет науки, формується і система цієї науки.

найбільш правильною уявляється точка зору на об'єкт ТДП, згідно з якою ним є державно-правова дійсність. Однак також зазначалося, що об'єкт ТДП носить подвійний характер: другою його складовою частиною (наступною за державно-правовою дійсністю) виступає методологія пізнання цієї самої державно-правової дійсності.

Зазначене дає підстави говорити про те, що систему ТДП як науки формують певним чином упорядковані знання, що стосуються державно-правової дійсності, а також методологія отримання, обробки, систематизація тощо цих знань.

в основу системи ТДП як науки на сучасному етапі її розвитку слід закладати, як мінімум, такі системоутворюючі принципи та постулати:

• історизм;

• системність;

• синергетичність соціальної системи загалом та її окремих елементів;

• діалектична та дискретна єдність держави і права, а також інших елементів, формуючих державно-правову дійсність;

• єдність загальнотеоретичного та практичного;

• єдність абстрактного та конкретного;

• об'єктивність (включаючи деідеологізацію наукового пізнання з боку дослідника). Під об'єктивністю в даному випадку розуміється прагнення дослідника абстрагуватися в процесі пізнання емпіричного матеріалу від своїх суб'єктивних установок, знань, симпатій, антипатій тощо, хоча абсолютне абстрагування навряд чи можливе;

• формально-логічна несуперечливість тощо.

питання про систему ТДП носить суто допоміжний характер і не може розглядатись як центральне.

Проблема: взагалі в рамках ТДП можна виділяти загальну ТДП та спеціальну ТДП. Розмежування загальної та спеціальної ТДП носить принципово важливий характер.

• Методологія юридичних наук: поняття, структура та місце у системі юридичного знання.

Якщо розглянути поняття методології в контексті юридичної науки, то під методологією юридичної науки слід розуміти:

• в онтологічному розумінні - систему методологічних принципів, прийомів, способів, засобів, методів та методик наукового пізнання, яка використовується для отримання даних в процесі дослідження державно-правової дійсності у контексті завдань юридичної практики;

• у гносеологічному розумінні - науку про методологічні принципи, прийоми, способи, засоби, методи та методики наукового пізнання, що використовуються у юриспруденції.

Машков: співвідношення методів з предметом та об’єктом дослідження, за якого предмет та метод взаємообумовлюють однин одного, становлять методологію права. методологія - це достатньо самостійна багаторівнева галузь знань, що має самостійний характер в силу того, що можна виділити тільки їй притаманний предмет дослідження - прийоми, методи і т. д., а також принципи пізнання.

Структура:

Принципи – основоположні начала за допомогою яких ми обираємо що включати в методологію і систематизуємо ці методи, прийоми, способи, надаємо пріорітет тим чи іншим.

Засіб – певний інструмент за допомогою якого здійснюється процес пізнання. Дві групи: речові и не речові.

Спосіб – процес направлення, характер дії яку ми здійснюємо в процесі наукової діяльності.

Прийом – певним чином поєднаний спосіб і засіб.

Метод наукового пізнання – науково обґрунтований прийом з точки зору доцільності, істинності застосування.

Методика – сукупність методів та прийомів які в процесі використання використовуються як щось ціле.

Місце: методологія - одна з основоположних засад юридичної науки загалом, а також її окремих галузей. в процесі розвитку науки, значення методології не лише не втрачається чи зберігається на певному рівні, а навпаки, постійно зростає.

Персоналії: А. Машков , С. Дев'ятова, В. Купцов, М. Козюбра, І. Грязін, Г. Рузавін, В.Петрушев

• Проблеми відносності, допустимості доцільності та істинності методу.

однією з центральних та найважливіших проблем методології є проблема відносності, допустимості, істинності і доцільності методу

Вирішуючи завдання, що стосуються відносності методу, ми фактично відповідаємо на питання про принципову можливість отримати за допомогою того чи іншого прийому, способу, методу і т. д. достовірну інформацію про конкретний об'єкт (предмет, явище), що досліджуються.

У разі відповіді на питання про відносність методу, суб'єкт пізнання здійснює певну практично-рефлексивну дію, під час якої намагається співвіднести метод, який передбачає використати, з об'єктом (предметом, явищем і т. п.) дослідження. Метою такого співвідношення є з'ясування тих характеристик об'єкта (предмета) дослідження, інформацію про який хоче отримати суб'єкт пізнання, які можуть бути зафіксовані, описані, проаналізовані і т. д. за допомогою даного конкретного прийому, способу, методу і т. д. У випадку, якщо в процесі вказаної операції дослідник дійде висновку, що такі характеристики існують, тоді прийом, спосіб, метод і т. д. відноситься до об'єкта (предмета) дослідження, тобто є відносним.

Відносність методу досить тісно пов'язана з його істинністю, тобто достовірністю інформації, що отримується за його (методу) допомогою. термін "істинне знання" в класичному його розумінні: істинним є знання, що містить інформацію, яка відповідає реальній дійсності.

У процесі пізнання, як певної цілеспрямованої раціональної діяльності, нас цікавить, як правило, праксіологічний аспект. Це означає, що нам потрібна така інформація, яка має практичне значення, може бути використана в практичному застосуванні. Відповідно і метод (прийом, спосіб тощо) нас цікавить перш за все в контексті цієї мета цілі пізнавального процесу - отримання істинного знання про той чи інший об'єкт (предмет), яке може бути використане для вирішення конкретних практичних питань.

більш об'єктивними критеріями в процесі прийняття рішення про застосування чи незастосування того чи іншого методу в дослідженні є допустимість та доцільність методу.

Однак проблема допустимості розглядається виключно в контексті проблеми законності. При цьому загальновизнаним є підхід, відповідно до якого умовами визнання доказу допустимим є:

"1) отримання доказу належним суб'єктом, уповноваженим проводити уданій справі ту процесуальну дію, в ході якої отримано цей доказ;

2) отримання фактичних даних лише з джерел, перерахованих у законі;

3) отримання доказу з обов'язковим дотриманням правил проведення процесуальних дій, в ході яких його отримано;

4) дотримання при отриманні доказу всіх вимог закону про фіксування ходу та результату слідчої дії.

Розгляд проблеми допустимості в юридичній науці та практиці фактично лише в контексті законності збіднює не тільки саму постановку питання, а й нівелює значення цієї проблеми. Крім того, такий підхід не може призвести до якогось більш-менш прийнятного її вирішення

Саме тому необхідно відзначити таке:

• допустимість методу - це проблема з якою стикаються (вчені всіх без винятку галузей науки, зокрема юридичних);

• вирішення питань, пов'язаних з допустимістю методу, лежить в площині етико-моральної, естетичної, культурологічної і т.д. проблематики;

• проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;

• багато в чому саме позиція щодо допустимості методу зумовлює структуру методології пізнання тощо.

Під час вирішення питання про доцільність застосування конкретного методу (прийому, способу і т. д.) фактично вирішується питання про те, якого ступеня достовірності (істинності) нам необхідне знання в даному випадку, та який обсяг ресурсів, у тому числі розумових, у процесі застосування того чи іншого методу є сенс витратити для отримання необхідної кількості істинного (певного ступеня істинності) знання. При цьому необхідно враховувати, що необов'язково наші зусилля призведуть до необхідних результатів, тобто наше припущення щодо характеру і ступеня істинності інформації, що необхідна нам для вирішення тієї чи іншої теоретичної та/ або практичної проблеми, забезпечить потрібне рішення.

З точки зору допустимості, доцільність буде проявлятися в контексті тієї міри можливих відступів від етико-моральних, естетичних, культурологічних тощо принципів і установок, які собі може дозволити суб'єкт пізнання.

проблематика, пов'язана з відносністю, допустимістю, істинністю і доцільністю методу, є одним з актуальних питань як ТДП, так і будь-якої іншої юридичної науки. При цьому ця проблематика включає не лише проблему наповнення змістовної сторони понять відносність, допустимість, істинність, а й інші проблеми, зокрема:

• проблему співвідношення принципів методології з відносністю, допустимістю доцільністю та істинністю методу;

• проблему впливу завдань і цілей дослідження на відносність, допустимість, доцільність, істинність методу, особливо в контексті конкретного історичного етапу;

• проблему впливу конкретних форм прояву відносності, допустимості, істинності і доцільності методу і т. д.

• Співвідношення ідеального та матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, емпіричного та теоретичного в методології юридичних наук.

• Найбільш розповсюджені методи пізнання державно-правової дійсності, їх загальна характеристика.

Зазвичай у науковій літературі, що присвячена методологічним аспектам пізнання, виділяють такі групи методів:

• філософські;

• загальнонаукові;

• приватноправові;

• дисциплінарні;

• міждисциплінарні.

Це так звана "багаторівнева концепція методологічного знання". У ній методи наукового пізнання розділяються залежно від ступеня спільності і сфери дії на п'ять основних груп:

• перша група - це філософські методи, серед який виділяють діалектичний і метафізичний методи, а також аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, гермененевтичний, всебічність, конкретність, історизм тощо.

• друга група - загальнонаукові методи, які розуміються як проміжні методи "між методами філософії і фундаментальними положеннями наук. Ці методи пов'язані з такими поняттями, як: інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо. Ці поняття, на відміну від філософських категорій, допускають формалізацію і уточнення засобами математичної теорії.

• третя група – приватно-наукові методи, тобто "методи, що застосовуються в тій чи іншій галузі науки (методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних) наук";

• четверта група - дисциплінарні методи, які трактуються як "методи, що застосовуються в тій чи іншій дисципліні".

• і нарешті, п'ята група - міждисциплінарні методи, які розуміються як "синтетичні, інтегративні методи, які використовуються на стику наукових дисциплін"

Машков:

всі методи (прийоми, способи тощо) пізнання доцільно поділяти за "кількісним" та "якісним" критеріями;

• за кількісним критерієм, тобто з точки зору поширеності того чи іншого методу серед наук, усі методи можна поділити на три групи залежно від ступеня їх використання у науці загалом та в окремих науках:

• загальні, тобто ті, які використовуються в більшості наук, виходячи з конкретних методологічних принципів першої групи (метод структурно-функціонального аналізу, системного аналізу, індукція та дедукція тощо);

• приватно наукові, тобто ті, які використовуються в деяких науках з урахуванням вимог, що випливають із конкретизації методологічних принципів другої та третьої груп відповідно до об'єкта дослідження (група методів соціологічного дослідження, метод моделювання тощо); Упродовж свого розвитку юридичні науки сформували також певну групу приватно наукових методів. До них можна віднести метод порівняльного правознавства, формально-юридичний метод тощо. Прикладами приватних методів можуть слугувати у криміналістиці метод дактилоскопії, методи гістологічний та хроматографічний у судовій медицині тощо

• приватні, тобто ті, які використовуються в одній якійсь науці (метод умовних рефлексів, за допомогою якого вивчають діяльність нервово? системи), і які, як і приватно наукові методи, зумовлені методологічними принципами другої та третьої групи, але у контексті вже предмета дослідження.

З точки зору їх походження, точніше механізму формування, тобто за "якісним" критерієм всі методи (прийоми, способи тощо) можна класифікувати на:

(1) загальні методи;

(2) конкретно-наукові методи. Фактично конкретно-наукові методи - це є результат пристосування загального методу лід дослідження конкретного об'єкта (предмета, явища тощо) або до специфіки техніки цього використання (наприклад, комп'ютерне моделювання)

• Поняття та форми соціальної влади.

Соціальна влада - спосіб управління суспільством, що виражається у системі публічно-вольових відносин між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення загального для них інтересу та цілей, які досягаються за допомогою різних засобів, методів, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний).

Ознаки соціальної влади:

1) є властивістю (атрибутом) суспільства, способом його управління. Коли говоримо "влада", підкреслюємо вольовий (примусовий, силовий) компонент цього явища. Коли вживаємо термін "управління", відзначаємо функціональне призначення владного впливу;

2) складається природно-історичним шляхом, починаючи з первісного суспільства; народжується в процесі відносин між людьми з приводу якогось соціального блага;

3) здійснюється у формі владовідносин (публічно-вольових відносин) між владними і підвладними суб'єктами; в демократичних державах відносини відбуваються за схемою "керівництво (команда) - сприйняття (виконання)", в недемократичних державах схема дещо інша: "панування - підкорення".;

4) виробляє загальні для суспільства інтереси та цілі ;

5) передбачає верховенство, монопольне право владного суб'єкта приймати рішення ("авторитетні рішення" як засоби владарювання), обов'язкові і значущі для підвладного суб'єкта, здатність і можливість нав'язувати йому свою волю, контролювати його, забезпечувати виконання взятих зобов'язань;

6) здійснює керівництво різними засобами і методами, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний), який застосовується окрім таких методів, як переконання, заохочення, авторитет, співпраця, координація й узгодження.

7) потребує від більшості підвладних суб'єктів свідомої добровільної готовності підкорятися. Відсутність підпорядкування означає відсутність влади у таких стосунках, невизнання легітимності влади населенням.

• Соціальна влада як відношення.

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати субєктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, - обєктом владного відношення. Субєктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що влада не є властивістю не тільки обєкта, а й субєкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без субєкта, так і без обєкта.

• Структура та зміст владовідносин.

Внутрішню структуру владовідносин становлять — суб'єкт державної влади (владарюючий) та об'єкт влади (підвладні), а зміст утворює внутрішню єдність процесу передачі або нав'язування волі владарюючого підвладним і підпорядкування (добровільне чи примусове) останніх цій волі. Сутність владовідносин полягає у тому, що одна сторона — владарюючий — нав'язує свою волю, зазвичай втілену у закон і юридично обов'язкову, іншій стороні — підвладним, спрямовуючи їхню поведінку і дії у русло, визначене правовими нормами.

• Державна влада як особливий різновид соціальної влади.

Державна влада - це вид соціальної влади як способу управління суспільством, що здійснюється на принципах компетентності, законності, відповідальності за допомогою усіх державно-правових засобів, включаючи й державний примус, через систему публічно-політичних, вольових (керівництво - сприйняття, панування - підпорядкування) відносин, які виникають між суб'єктами політичної системи суспільства - владними і підвладними - з приводу дотримання загальновстановлених правил поведінки (правових норм). Якщо суб'єктами владо-відносин є державні органи і посадові особи, з одного боку, і фізичні та юридичні особи, з другого боку, то об'єктом владовідносин виступає їхня діяльність (поведінка), а формальним їх змістом - права і обов'язки підвладних суб'єктів та повноваження (компетенція) владних суб'єктів. У державній владі виявляються передусім два аспекти - імперативний (панування-підпорядкування) і диспозитивний (владно-зобов'язальні відносини між рівними суб'єктами).

На державну владу повністю поширюються ознаки соціальної влади. Від останньої вона відрізняється, як мінімум, двома монополіями: 1) видання загальнообов'язкових правових норм; 2) застосування державного примусу.

Ознаки державної влади:

1) публічна влада -;

2) політична влада ;

3) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і здійснюється через них;

4) легітимна влада - юридично (конституційно) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовим співтовариством.

• Форми і способи її здійснення.

Основними правовими формами здійснення державної влади є:

правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб; обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність; рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. поза-правові методи;

примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі пануючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах

• Співвідношення політичної і державної влади.

Є дві точки зору з цього питання:

• «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

• «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною.

2. Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

• Легітимність і легальність державної влади.

На підставі вчення М. Вебера про легітимні типи панування можливо дати визначення легітимності влади.

Положення, при якому люди вважають себе належними підкорятися, а влада має право наказувати, називається легітимністю влади.

Іншими словами, легітимність влади - це

а) визнання влади населенням;

б) прийняття влади як правомірну і справедливу;

в) наявність у влади авторитету в очах населення.

Легальність влади означає, що

а) влада має законне походження;

б) влада здійснюється за допомогою закону (а не шляхом свавілля, насильства тощо);

в) влада сама підпорядковується закону.

Звідси видно, що легітимність і легальність влади - це близькі, але не тотожні поняття.

Легітимність - це етична, оцінна характеристика влади (існуюча влада є доброю чи поганою, справедливої або несправедливої, чесної або нечесної і т.п.).

Легальність - це юридична і тому етично нейтральна характеристика влади.

Різниця двох зазначених характеристик влади виражається також у тому, що легальна влада може на певному етапі стати нелегітимною в очах населення. У зв'язку з цим в західній політології розроблений такий показник, як поріг легітимності влади.

• Загальна характеристика та аналіз основних (найбільш розповсюджених) визначень держави.

Аби отримати більш системне уявлення щодо того, які саме найбільш поширені підходи до розуміння держави існували та існують нині в суспільно-політичній та державно-правовій думці, представляється доцільним це питання розглянути в контексті класифікації зазначених підходів на ці окремі групи.

На наш погляд, усі теорії розуміння та тлумачення держави слід поділяти на групи, виходячи з чітко визначених критеріїв

З точки зору розуміння соціальної сутності держаної всі державознавчі теорії можна поділити натри групи:

• стратні теорії. Прикладом такої теорії можуть служити погляди анархо-комуністів (найвідоміший представник - П. А. Кропоткін). Згідно з поглядами П. Кропоткіна, держава - це інститут соціальної експлуатації широких верств населення "купкою експлуататорів".

• теорії, які обґрунтовують загально-соціальну сутність держави. Це теорії, як правило, ліберальної та соціально-демократичної спрямованості.

Прикладом такої теорії може служити теорія "держава - нічний охоронець".

• дуалістичні теорії розуміння сутності держави. До цих теорій відносимо марксистську теорію держави, де в її основі лежить діалектичний матеріалізм. держава з'являється в результаті поділу суспільства на класи, які, в свою чергу, є наслідком виникнення та розвитку приватної власності. При цьому держава розглядається як політичний інститут економічно пануючого класу.

З точки зору ставлення до необхідності залучення широких верств населення в управління державою та суспільства в цілому можна виділити теорії:

• теорії еліт. (1) народні маси взагалі нездатні управляти державою і тому

(2) управління державою має здійснюватися найвищою верствою суспільства - елітою.

Демократичні теорії. Це теорії, основним положенням яких є думка про те, що саме при допуску широких верств населення до управління державою можна добитися якісного, соціально необхідного управління суспільним справами.

З точки зору визнання (або невизнання) факту існування класів, а також розуміння місця останніх у життєдіяльності суспільства та держави державознавчі теорії можуть бути поділені на:

класові теорії держави, які визнають факт наявності класів у рамках будь-якого структурованого суспільства, яке існувало в минулому та існує на сучасному етапі, а також виходять з того, що саме класовий поділ та боротьба між класами є підставою для виникнення та існування держави. Прикладами класових теорій можуть служити:

• марксистська теорія (була охарактеризована вище);

• анархо-комуністична теорія (була охарактеризована вище);

• та ін.

позакласові теорії держави, які заперечують основоположне значення класів для виникнення та функціонування держави або заперечують факт їх існування. До них відносять:

• більшість теократичних теорій;

• теорія "держава - нічний охоронець" (була охарактеризована вище);

• теорія "держави загального добробуту" (була охарактеризована вище);

• та ін.

теорії з елементами класового підходу. До цих теорій можна віднести теорії, що визнають факт існування класів у суспільному устрої та їхній вплив на розвиток державно-політичних процесів, але при цьому не розглядають класи як основні та визначальні сили, що впливають на функціонування держави. Прикладами таких теорії є:

• теорія плюралістичної демократії (була охарактеризована вище);

• націонал-соціалістична теорія, що базується на ідеології расизму, який ділить людей за біологічними та соціальними ознаками на раси.

• та ін.

З точки зору розуміння ролі та значення права в державних та соціальних процесах державознавчі концепції можна поділити на:

теорії, що розглядають право як основний визначальний (у тому числі діяльність держави) суспільний інститут. До таких теорій відносять:

• теорію правової держави, основним та абсолютним обмежувачем держави загалом та окремих її інститутів є право, яке, як правило, трактується в природно-правовому ключі;

• лібертарну теорію держави, "держава - це правова форма (правовий тип організації та функціонування публічної політичної влади). Термін "правова", звичайно, передбачає розмежування права й закону. ...;

• та ін.

теорії, в рамках яких праву відводиться інструментальна роль в суспільній структурі:

• марксистську теорію (була коротко охарактеризована вище);

• націонал-соціалістичну теорію (була коротко охарактеризована вище);

• та ін.

• Сучасні погляди на соціальну сутность держави.

Однією з центральних проблем державознавства, а відповідно і ТДП (у сучасному розумінні її предмета), є коло питань, що стосуються соціальної сутності держави. При цьому слід погодитись з точкою зору А. Витченка, яку він висловив ще на початку 80-х років XX ст., відповідно до якої "аналіз сутності, змісту та форми державної влади та держави — є вкрай складна та мало розроблена проблема". Особливо це правильно з урахуванням тих суспільно-політичних, ідеологічних змін, що відбулися у науці за останні 25 років.

Починаючи розглядати питання про соціальну сутність держави, слід зазначити, що проблеми розуміння соціальної сутності держави взагалі не існує, а відповідно її неможливо досліджувати, для методологічних позитивістів, оскільки останні не визнають існування у явища сутності (і заперечують категорію "сутність"). Аналогічне можна сказати і про агностиків: оскільки для них сутність, якщо вона і існує, є тим, що не може бути пізнаним, а відповідно, - який сенс її (сутність) шукати?!

Однак, на наш погляд, більш правильно буде вести мову про три підходи до розуміння сутності держави, а саме:

• стратний підхід до сутності держави пов'язаний з її розумінням як суспільного інституту, який захищає інтереси певної страти населення.

• загально-соціальний до сутності держави пов'язаний з її розумінням як суспільного інституту, який захищає інтереси всіх громадян, суспільних груп, суспільства в цілому;

• комбінований (або інтегрований чи дуалістичний) до сутності держави пов'язаний з її розумінням як суспільного інституту, який може захищати як інтереси всього суспільства в цілому, так і окремих страт. При цьому в межах такого підходу визнається, що конкретизація соціальної сутності держави (загально-соціальна чи стратна) залежить від характеру суспільно-політичних відносин, що склалися у певний момент часу у тій чи іншій країні.

• Проблема розуміння соціального призначення та цінності держави.

Дуже тісно до проблеми сутності держави прилягає проблема її соціального призначення та цінності. При цьому, як це вже зазначалось вище, деякі автори змішують ці категорії, вважаючи, що "Сутність держави - полягає в її соціальному призначенні, а саме: регулювати суспільні відносини, управляти суспільством. Для сутнісної характеристики держави іноді використовують категорію "цінність держави".

• соціальна цінність держави залежить від того, який саме соціальний суб'єкт її визначає, від його світоглядного та теоретичного рівня, особистого емпіричного досвіду та інтересів тощо;

• залежно від розуміння соціальної сутності держави буде тлумачитись і її соціальне призначення, зокрема визначатись цілі та завдання, які повинна досягнути (вирішити) держава в своїй діяльності, будуть встановлюватись пріоритети між зазначеними цілями та завданнями тощо;

• проблема соціальної цінності держави у радянській правовій науці, а також у сучасній вітчизняній, як правило, розглядається у зв'язку чи в контексті дослідження суміжних наукових проблем (зокрема, соціальної сутності, форми, змісту, функцій, походження держави тощо). Тим часом, проблема соціальної цінності держави сама по собі потребує опису та обґрунтування як відносно самостійна наукова проблема загальної теорії держави і права;

У даному випадку слід погодитись з точкою зору, що "соціальне призначення держави витікає з його сутності. Яка сутність держави, такий і характер її діяльності, такі цілі, завдання і функції, які вона ставить перед собою". Схожу думку зустрічаємо в інших авторів, наприклад, В. Хропанюка.

Так, для прихильників

• стратного підходу до розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність буде полягати у здатності захистити інтереси, цінності конкретної страти населення;

• загально-соціального розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність полягає в захисті загально-соціальних цінностей, які взагалі трактуються в рамках пануючих у суспільстві моральних уявлень (у певних варіантах - природних прав та принципів);

• дуалістичний підхід до соціальної сутності держави може привести до наступного розуміння соціальної цінності держави: "Застосовуючи гегелівську логіку, розвиток цінності держави (тобто розвиток соціальної сутності держави) можна подати у вигляді таких етапів: 1) держава як цінність "у собі" (держава як форма політичної організації ранньокласового суспільства, "архаїчна держава") — на цій стадії цінність держави виявляється насамперед на загально-цивілізаційному рівні, тобто на рівні забезпечення виживання усього суспільства, збереження певного, мінімального ріння соціальної культури та організації; на цій стадії свого розвитку держава цілком підпорядковує собі окремого індивіда, спільноти, практично не рахується з їх особливими потребами чи інтересами; 2) держава як цінність "для себе" (держава як форма політичної організації класового суспільства, в якому розвинулися класові суперечності між окремими класами, соціальними групами чи прошарками) — на цій стадії держава забезпечує поряд з потребами виживання всього суспільства також і особливі інтереси певних домінуючих у суспільстві соціальних спільнот (класів, верств тощо), яким належала реальна влада у державі (певною мірою "ототожнює" свої інтереси з їх інтересами) (саме визначення поняття такої держави і розглядалося переважно у марксистській теорії як загальне визначення поняття держави); 3) держава як цінність "для інших" (держава як форма політичної організації суспільства, високорозвиненого у технологічному, соціальному, культурному, політичному відношеннях) — на цій стадії держава, створюючи умови для належного функціонування всієї сукупності соціальних систем і підсистем, гарантуючи рівні можливості для розвитку кожної окремої особи як самодостатньої цінності, цінності "у собі", "для себе" та "для інших", забезпечує оптимальне поєднання особливих інтересів окремих індивідів та їх спільнот і всезагального інтересу всього суспільства, вираженого державою". Таким чином, як бачимо, розуміння соціального призначення та цінності держави залежить від підходів до визначення сутності держави, а отже, як і у випадку з сутністю держави, можна вести мову про три підходи до соціального призначення та цінності держави:

• стратний;

• загально-соціальний;

• дуалістичний.

Більше того, категорія "сутність держави" виступає системо утворюючою для формування уявлень щодо вищезгаданих категорій.

• Юридичний позитивізм, як один із провідних напрямків вузького розуміння права.

Теорія юридичного позитивізму - одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний ... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй"23.

Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом".

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.

Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму. Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким воно йому представляється. Об'єктивні риси права чи зовсім зникають чи розчиняються в менш суттєвих ознаках тільки тому, що даній особі вони здадуться суттєвими. Неопозитивісти не розглядають право як щось однозначне.

Суб'єктивне право є похідним від нормативного наказу держави, яке надає права та покладає відповідні обов'язки.

Деякі юридичні позитивісти (зокрема, Г. Шершеневич) вважали навіть, що ті чи інші суспільні відносини існують завдяки відповідному закону. У той же час "держава не тільки ? творцем і джерелом права, але і "передує праву історично та логічно".

До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;

• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави управовому бутті;

• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

• розмежовується ідеологія та право;

• визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо. Як бачимо, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної на початку цього параграфу класифікації.

• Інтегративні підходи до праворозуміння (причини виникнення, особливості, концепції).

В останній час в юридичній науці здійснюються спроби щодо визначення поняття права поєднати декілька підходів до його розуміння. Такі спроби мають місце як у західній, так і у вітчизняній науці. Наприклад, Р. Шайнер вважає, що юридичний позитивізм "по мірі того, як він становиться більш уточненим та реагує на критику, прямує до позицій схожих до теорії природного права, і навпаки". Аналогічну точку зору стосовно факту інтеграції різних підходів до праворозуміння, знаходимо в інших західних та вітчизняних авторів (зокрема, Г. Дж. Бермана, В. Лазарева, І. Гойман-Калинського, Г. Іванця, І. Червошока та ін.).

Дуже лаконічно та чітко висловився з цього приводу О. Лейст, коли відзначав, що "Кожне праворозуміння має свої підстави, тому вони існують одночасно і мають прихильників ... кожна концепція виражає реальну сторону права та слугує її здійсненню ... річ у тім, що між крайніми точками зору знаходиться не істина, а дуже складне суспільне явище - право"55.

Наведена вище думка є співзвучною з точкою зору Г. Бермана, який вважає, що для того, щоб дати істинне визначення права всім школам праворозуміння необхідно відмовитися від ствердження своєї власної переваги, оскільки інтегративне визначення права (яке є правильним) полягає в визнанні взаємозалежності цих підходів. При цьому "розходження між позитивістами і юстиналістами не принципове, воно стосується первинності правди стосовно блага" або "даним школам не вистачає історичного виміру: те, що справедливо при одному збігу обставин, може бути несправедливо із цієї точки зору при іншому; те, що необхідно з політичної точки зору при одному збігу історичних обставин, може викликати заперечення при іншому". Тільки "життєвий досвід суспільства може звести мораль і політику в одне ціле. Право цілком можна визначити як підтримку рівноваги між справедливістю й порядком у світлі досвіду".

Підходи, які пов'язані із зазначеною точкою зору, в літературі називають інтегративними. Серед підходів, що можуть бути віднесені до інтегративних, можна назвати: марксистську концепцію права; неонормативну, комунікативну теорії та ін.

Нижче буде подана характеристика названим трьом теоріям, оскільки перша з них фактично визначила в силу відомих історичних обставин характер та специфіку розвитку сучасної вітчизняної юридичної науки та практики, а дві інші є результатом теоретичного осмислення сучасних державно-правових реалій пострадянського суспільства на базі інтегративного праворозуміння.

Слід враховувати, що деякі юридичні теорії, які згадувались вище, також мають ознаки інтегративности (див., зокрема, погляди К. Олівекрона).

Все сказане, певною мірою, свідчить, що інтегративне праворозуміння сьогодні є досить поширеним, а розвиток сучасного теоретичного юридичного знання в сфері праворозуміння (а відповідно, і всіх інших питань на які впливає праворозуміння) має тенденцію до визнання правильності інтегративного розуміння права.

31. Основні погляди на походження держави та права

Серед теоретиків держави і права немає і не було не тільки єдності, а й спільності поглядів по відношенню до процесу походження держави і права. В світі завжди існувало і існує безліч різноманітних теорій, які пояснюють процеси виникнення держави і права. Розкрити всі теорії неможливо через їх багатоманітність, тому зупинимось лише на деяких з них, найбільш відомих і поширених.

Теологічна теорія. Одною з найдавніших теорій походження держави є теологічна теорія. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274), вчення якого побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу.

Договірна теорія або теорія суспільного договору грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. І зрештою в правителя і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов`язків і також відповідальність за невиконання останніх. Ця теорія є складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII століття). В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А.Н. Радищев, Дж.Локк, Я.Козельский, І.Кант.

Теорія насильства- пояснює виникнення держави з як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін.

Органічна теорія- уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави. Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології. Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей.