2. Діти як найбільш постраждала верства населення

Голодне лихоліття, яке ви­пало на долю українського на­роду, найболючіше вразило дітей⁸. Вони виявилися най­менш захищеними, не брали участі у колгоспному виробни­цтві, а відтак не одержували рятівних 100 - 300 грамів хлі­ба на працюючого. За пере­писом 1926 року, діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося. Соціальне - економічні екс­перименти тоталітарного ре­жиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулення і голод викликали нову хвилю безпритульних дітей. Вели­кими юрбами йшли вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки. Голод фактично розпочався з весни 1931 року. Саме тоді Наркомосвіти УСРР довідався про те, що у 180 районах, що не виконали так званого хлі­бозаготівельного плану, ди­тячі установи зняли з цент­ралізованого продовольчого постачання. Керівники Наркомосвіти звернулися зі скаргою до ЦКК-НК РСІ та Наркома­ту постачання ось з таким зверненням: «Цим районам за­боронено з поточних хлібозаготовок постачати дитячі інтернатні установи, вчителів і виділяти продукти для га­рячих безкоштовних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило ка­тастрофічний стан постачання, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жод­них запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збіль­шують безпритульність». От­же, майже третина районів України припинила централі­зоване постачання дитячих установ, існуюче харчування не відповідало нормам, і ді­ти часто хворіли від не­доїдання.

Досить скрутно почували себе діти, вчителі, батьки.

Ось що писали учні Печірської школи Брацлавського ра­йону на Вінниччині до ВУЦВКу в листопаді 1931 р.: «Просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з

1. ⁸Голодомор: причини і наслідки 1932-1933 рр.//Освіта. Спецвипуск-підручник № 1 – К., 1993.- С.3-15

29 голоду. Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Індивідуальники та колгоспники – всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто мас трудодні. Скоро наближаються жовтне­ві свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах по­жовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не ті­льки хліб до зернини, а і картоплю, квасолю і все, що можна їсти. Ми надіємось, що радянська влада не дасть нам загинути». Діти сподіва­лися на радянську владу, рід­ну комуністичну партію, які, власне, і спонукали до голод­ного животіння та масового вимирання дітей.

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, упродовж якого масово ги­нули діти у містах і селах. Вони тихо помирали, не до­чекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу. Кожен лист-скарга, що надходив до прий­мальні голови ВУЦВКу Г. І. Летровського, переповнений відчаю за подальше життя людей, особливо дітей.

Власне, автори листів нази­вали велику кількість уже по­мерлих і пухлих дітей. На­приклад, взимку 1932 р. у с. Полонисте Бабанського райо­ну Вінницької області діти перестали відвідувати школу. Босі, голі й голодні блукали вони селом. У школі давно припинили видавати гарячі сніданки, а про хліб і забу­ли, оскільки його не мали. 8 травня 1932 року у с. Тростянчик Тростянецького району голодувало 40 сімей, з них 15 дітей були уже пухлими, а деякі померли. За перше півріччя 1932 р. у містах, за далеко не повними підрахун­ками, виявили близько 5 тис. безпритульних підлітків. А скі­льки не виявили?

У складі Наркомосу було створено Центральний штаб по роботі з безпритульними. До нього увійшли представ­ники різних наркоматів. Ство­рювали комісії, а діти ма­сово гинули від голоду. Централізованим вияв­ленням дитячої смертності ні­хто не займався. Архівні ма­теріали засвідчують окремі випадки голодної смерті се­ред дітей, але і вони є жахли­вими. В усіх регіонах Украї­ни діти гинули від голоду.

Ганебним і водночас зло­чинним було відверте вбив­ство дітей за розкрадання

30 так званої «соціалістичної власності». Відомо, що 7 серпня 1932 р. ЦВК і РБК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна держав­них підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку народ наз­вав декретом про «п'ять ко­лосків». Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків. Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки. Вони помирали через декілька годин. А коли нещасні потрапляли до рук активістів, то відразу ставали жертвами свавілля. Зокрема, у доповідній записці

начальника політсектору МТС Київської області Налімова на ім'я Л. Кагановича, С. Косіора і П. Постишева йшлося про масові випадки самосуду, тобто про відверті фізичну розправу над дітьми. Так, улітку 1933 р. у селі Бурти Смілянського району Київської області голова сільської ради та уповноважений від облвиконкому арештували двох дівчаток віком 12 і 14 років і піддали їх жахливим тортурам: палили руки сірниками, кололи голками пальці, нестерпно били, тримали без їжі й води. Одна дівчинка загинула відразу, а інша була у безнадійному стані. Дітей допитували, виламували їм руки, тиснули пальці дверима, прив'язували до коней, таємно закопували тіла невинних жертв. Таких фактів досить багато.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах. 6 травня 1933 року ЦК КБ(б)У прийняв постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Знову з’явилася комісія для роботи з безпритульними дітьми.