ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н.КАРАЗІНА

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

НА ТЕМУ: «ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-1933 РОКІВ»

студентки 4 курсу

напряму підготовки історія

спеціальності історія

Заруби Надії Миколаївни

Керівник

к.і.н., доцент В.С.Майстренко

Національна шкала_________

Кількість балів _____________

Оцінка: ECTS _____________

Члени комісії ________ М.З.Бердута

________ Д.В.Журавльов

________ В.С.Майстренко

м. Харків – 2013 рік

Зміст

Вступ С.3-7

Розділ І. Причини виникнення голодомору

1. Примусова колективізація С.8-12

2. Селянські заворушення С.13-17

3. Хлібозаготівельні повинності селян. Наростання кризи С.18-23

Розділ ІІ. Наслідки голодомору

1. Людоїдство на селі. С.24-27

2. Діти як найбільш постраждала верства населення С.28-30

3. Трагічна статистика голодомору С.31- 35

Висновки С.36-38

Список джерел та літератури С.39-40

Додатки С.41-51

Вступ

Тема голодомору в Україні 1932-1933 рр. завжди була і залишається по сьогоднішній день актуальною, бо є однією з найжахливіших трагедій за всю історію людства, феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха, трагедії гігантських масштабів. Навіть згадка про 1933-й рік вважалася крамолою. Лише після проголошення незалежності України факт існування голодомору 1932-1933 рр. став визнаватися громадськістю.

Терор голодомором, запроваджений в Україні, призвів до фізичного винищення кількох поколінь українських хліборобів, до руйнування соціальних основ нації, її духовності. За сучасних умов, коли історики отримали можливість доступу до архівних раніше таємних джерел, стає очевидним: від голодомору народ України втратив значно більше, ніж за роки Першої світової та громадянської воєн загалом. Науковцями повернуто майже з небуття трагічну сторінку вітчизняної історії: з теми «Голодомор 1932-1933 рр.» було знято табу і вона стала важливим полем дослідження в сучасній історичній науці. За останні роки з’явилися праці, в яких переглянуто старі методологічні підходи до вивчення проблеми, розкрито раніше замовчувані та відверто фальсифіковані аспекти трагедії 1932-1933 рр. Поява чисельної наукової літератури, різнопланове її тематичне та змістове наповнення, жанрове розмаїття – все це актуалізує необхідність нового осмислення явища голодомору 1932-1933 рр. До того ж, зазначена сторінка історії привертає увагу не лише українських, а і російських дослідників. У її розуміння вони демонструють відмінні, а під час навіть протилежні погляди.

Отже, наведені вище міркування визначають наукову та суспільно-політичну актуальність теми та необхідність подальшого її вивчення.

Об’єктом роботи є явище голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Предмет дослідження – причини та наслідки голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Мета роботи полягає у вивченні, систематизації та узагальненні історичних знань щодо причин та наслідків голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

4

Територіальні межі охоплюють територію УРСР, населення якої потерпіло від голодомору 1932-1933 рр..

Питання про причини голодомору на Україні є одним з найскладніших і водночас одним з найважливіших питань новітньої української історії. Цією проблемою займались і займаються не тільки українські та російські, але також і чисельні західні історики. На сьогоднішній день серед науковців світу одностайної думки щодо причин голодомору немає.

До кінця 1980-х років проблематикою визначення причин, масштабів та наслідків голодомору займалася тільки західна історіографія. Це пояснювалося тим, що до того часу радянській історичній науці в цілому і українській зокрема було заборонено вивчати це історичне явище, бо радянський уряд не визнавав самого факту голоду на Україні у 1932-1933рр. Більшість західних істориків схиляється до думки, що основними причинами голодомору були національно-політичні чинники.

Перше значне дослідження голодомору провів У. Чемберлен, який назвав голодомор засобом національної політики більшовиків, свідомо вжитий для того, щоб зламати опір українського селянства колективізації. Видатний історик Джеймс Мейс вважає голодомор московським інструментом пригнічення національних почуттів українського селянства, яке було основним носієм національних рис українського народу¹.

Аналогічної думки дотримується і Роберт Конквест, автор першорядного дослідження про голод «Жнива скорботи. Совєтська колективізація і терор голодом». У своїх працях він доводить, що голод був влаштований більшовиками насамперед для того, щоб зламати український націоналізм. осередком якого вважалося селянство.

До сих пір західна історіографія, яка зробила значний внесок у вивчення проблеми голодомору 1932-1933 рр., дотримується думки про те, що голод був

1. ¹Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. – К., 2008.- С.14

5 результатом цілеспрямованих дій більшовицького уряду направлених на знищення селян-українців. Серед західних істориків є і прибічники поглядів Стефена Віткрофта (Мельбурнський університет), який вважав голод результатом політичних помилок, злочинного недбальства і дуже скрутного економічного становища СРСР, але аж ніяк не результатом цілеспрямованої політики².

Російська історіографія 1980-1990-х років не виокремлювала проблеми голоду на Україні, не виявляючи дослідницького інтересу до цього явища. Історики В.П. Данилов, I.Є. Зеленін_; М.О. Іваницький та Д.О. Волконогов цілком слушно і аргументовано виділяли основні економічні та соціальні причини голодомору (колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі). Але вони не виходили за рамки інтернаціональної позиції в оцінці географії та масштабів голодомору, цілковито заперечуючи його антиукраїнську направленість.

Першими українськими дослідниками, які займалися питанням про причини голодомору були представники української діаспори: М. Вербицький, О. Второпай, В. Гришко, В. Давиденко та інші. Публікуючи велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору, вони намагалися дати відповідь на головне питання - які причини голодомору і хто в ньому винен. Вони вважають. що основним завданням організованого більшовиками голодомору було якщо не винищення, то всебічне ослаблення, упокорення української нації.

В українській радянській історіографії вперше поставив питання про голод С.В. Кульчицький³. Він вбачає у голодоморі насамперед найбільш жахливий каральний засіб, застосований Сталіним проти колгоспників, які зробили спробу добросовісно працювати тільки на присадибній ділянці, а не в громадському господарстві. С. Кульчицькій у своїй статті «Криза колгоспного ладу» зазначив, що основною причиною падіння сільськогосподарського

1. ²Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. – К., 2008.- С.227

2. ³Кульчицький С.В. 1933: Трагедія голоду. – К., 1989.- 232 с.

6 виробництва є нездатність колгоспів організувати ефективне виробництво.

Українські дослідники В. Даниленко і П. Бондарчук вважають надмірні заготівлі (а фактично вилучення) зерна у селян прямою причиною голодомору.

Вони також наголошують на необхідності розглядати більш глибокі причини організованого більшовизмом голодомору. Сталін наголошував на тому, що без селянської армії не буває і не може бути сильного національного руху і що національне питання є питанням селянським. Тобто національна та селянська політика більшовиків є взаємопов'язаними - удар по селянству був лише однією зі складових політики наступу на український національний рух, Отже, на думку цих дослідників, головною причиною голодомору 1932-1933 років є політика Москви, направлена на підрив та придушення українських національних сил.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 - офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.

7

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що кількість публікацій на тему голодомору доходить до 15 тис.. Здавалося б, цього досить, щоб кожний зрозумів, що трапилося в радянській Україні на початку 30-х років. Під зливою публікацій мало хто наважується стверджувати, що голоду не було. Однак ця трагедія для багатьох ще залишається ірраціональною, незрозумілою, загадковою. Тому потребує подальшого розгляду.

Розділ І. Причини виникнення голодомору

1.Примусова колективізація

У 1926 р. в Україні було 55 тисяч сіл та хуторів, понад 5 млн. селянських дворів. Майже дві третини селян пристало до різних форм кооперації, дбаючи про власне господарство. Найбідніші селяни, а таких виявилося 267 тис., заснували 12 тис. колгоспів. З цих колгоспів понад 9 тис. були товариствами спільного обробітку землі (ТСОЗ), у яких не усуспільнювалися основні засоби виробництва. Українські хлібороби явно не поспішали до колгоспного ярма. А Москва вимагала заготовити 300 млн. пудів на експорт та 150 млн. пудів хліба для внутрішнього споживання.

Економічна самостійність більшості селян перешкоджала швидкій реалізації сталінських планів, тому постала ідея суцільної колективізації селянських господарств та масового створення колгоспів - сталінських «фабрик зерна». Такі фабрики мали працювати бездоганно, відтак колгоспників обмежували в громадянських правах, тобто перетворювали на новітніх кріпаків, назавжди приписавши до соціально-економічних резервацій - сільськогосподарських артілей з воєнізованою структурою виробничої діяльності.

У квітні 1929 р. Сталін з обуренням говорив про Україну, яка весною 1929 р. дала лише 27 млн. пудів: «Хіба наша партія коли-небудь висловлювалась в принципі проти застосування надзвичайних заходів щодо спекулянтів і куркульства? Хіба у нас немає закону проти спекулянтів?»⁴ Ототожнення українських хліборобів зі спекулянтами видавало відверту ненависть Сталіна до українців. Українські селяни стали основ ним «класовим ворогом», і Сталін вдався до «політики ліквідації куркульства як класу» на основі масової колективізації. Розкуркулювання, тобто позбавлення селянського господарства землі, реманенту, худоби, майна, ліквідовувало заможну частину селянства, яка не сприйняла ідеї колективізації та методів хлібозаготівель.

Влітку 1929 р. місцеві органи влади розпочали «наступ на куркуля», застосовуючи «експертне оподаткування сільськогосподарським податком»,

1. ⁴Марочко В.І. Геноцид українців.- К., 2007.- С.5.

9

штраф, позбавлення майна. 21 травня 1929 р. Раднарком СРСР видав постанову

«Про ознаки куркульських господарств, на яких повинно прикладати Кодекс законів про працю», а 13 серпня 1929 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком України. У ній зазначалося, що «до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак: систематичного використання найманої праці; наявності млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні; коли здає в найм сільгоспмашини або займається торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом, у тому числі служники релігійних культів».

З листопада 1929 р. вийшла друком стаття Сталіна «Рік великого перелому», яка обґрунтовувала політику розкуркулювання та суцільної колективізації, позаяк «без наступу на капіталістичні елементи села і без розвитку колгоспного і радгоспного руху ми не мали б тепер ні вирішальних успіхів у справі хлібозаготівель, здобутих в поточному році, ні тих десятків мільйонів пудів недоторканних хлібних запасів, які вже нагромадилися в руках держави». Сталін тішився з того, що «в колгоспи йдуть селяни не окремими групами, як це мало місце раніше, а цілими селами, волостями, районами, навіть округами». Він лукавив, пишучи про те, що завдяки темпам колгоспно-радгоспного руху «ми остаточно виходимо або вже вийшли з хлібної кризи». Наприкінці 1929 р. Україна потерпала від недороду, а в деяких районах «продовольчі труднощі» охопили 250 тис. дорослого населення та понад 250 тис. дітей південних районів. Такими були «успіхи» першої хвилі сталінської колективізації та хлібозаготівель.

У червні 1930 р., виступаючи на XVI з'їзді партії, Сталін визнає репресії «потрібним елементом наступу». Він публічно закликав до насильства. «Можете заарештувати й заслати десятки і сотні тисяч куркулів, - наголошував він, - але коли ви водночас з цим не зробите всього потрібного, щоб прискорити будівництво нових форм господарства, замінити новими формами господарства

10 старі, капіталістичні форми, підірвати і зліквідувати виробничі джерела економічного існування й розвитку капіталістичних елементів села, - куркульство все одно відродиться і буде зростати»⁵. Якщо наприкінці 20-х рр. з України депортували 33 тис., то в 1930-1931 рр. вже 64 тис. селянських господарств. Виселених перетворили на «радянських остарбайтерів», надавши статус примусових робітників і загнавши на лісозаготівлі Сибіру та промислові будови.

Масове створення колгоспів руйнувало традиційний соціально-економічний уклад життя українських селян. У березні 1930 р. до колгоспів примусово залучили 3,2 млн. селянських господарств, але протягом квітня - червня 1930 р. звідти вийшла майже половина. Цей своєрідний «селянський референдум» свідчив про крах сталінського плану колгоспного будівництва. Селяни всіляко цуралися «колгоспного раю», висловлюючи антиколгоспні настрої. Так, весною 1931 р., коли тривала чергова хвиля насильницької колективізації, мешканці с. Ровеньки Ровеньківського району Луганщини говорили: «Час настав, коли немилосердні антихристи хочуть обезкровити тружеників, підштовхують їх до пекла. Вас гонять до колгоспів для того, щоб лишились ви останнього, у нагороду за це діявол приготував уже пекло, живіть, як жили батькі ваші, і більше молітесь».

Застереження про «пекло», яке готувала влада для селян, виявилося пророчим. Створення колгоспів за будь-яку ціну стало першочерговим завданням. Весною, 1931 р. в колгоспах опинилося 2,9 млн. селянських дворів з понад 17 млн. га землі. Сталін поспішав з формуванням «зернових фабрик», особливо у степових районах України, де рівень колективізації досяг 83% (для прикладу, на Поліссі лише 29% дворів). У селах, де колективізація завершилася, селяни говорили: «От вам і панщина, от вам і суцільна колективізація».

У1932-1933 рр. колгоспи могли забезпечити роботою лише 6 - 6,7 млн. осіб, що становило третину «їхньої людності», позаяк масова колективізація

1. ⁵Марочко В.І. Геноцид українців.- К., 2007.- С.7.

11 завершилася створенням 24 тис. колгоспів з населенням близько 20 млн. осіб.

Колгоспників, які мали роботу, «приписали» до постійних рільничих бригад, кожна з яких налічувала 40 працівників та обробляла пересічно 400-500 га землі. Тракторами виорювали лише половину землі (під зернові культури), а решту - кіньми та волами. Технічними засобами засівалася п'ята частина колгоспного клину. Боронували фактично тягловою худобою, яка масова падала від голоду та виснажливої колгоспної праці.

15 квітня 1933 р. літератор Микола Хвильовий опублікував у газеті «Вісті ВУ ЦВКу» нарис «Із життєпису попелястої корови» про події в с. Брисі Лохвицького району Полтавщини. Воли здохли, але в колгоспному хліву залишилось ярмо. Дивлячись на це ярмо, конюх колгоспу «Дружба» П. С. Охрицький, зітхаючи, говорив: «Ех, і до чого гарне яремце!» Використовуючи езопівську мову, письменник показував колгоспне ярмо на шиї селян.

9 квітня 1933 р., коли українські селяни масово помирали від голоду, Раднарком УСРР та ЦК КП(б)У запровадили «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які офіційно оформили кріпосне становище колгоспників, позаяк:

1) Жоден колгоспник не може використати свій робочий час поза колгоспом без дозволу на те в кожному окремому випадку правління колгоспу і бригадира його бригади.

2) Всі колгоспники повинні бути в певних виробничих бригадах.

3) Колгоспник, призначений на роботу, не має права вислати замість себе членів свого двору.

4) Колгоспник повинен виходити на роботу в певний часі без особливих нагадувань.

5) Перерви на сніданок, на обід не дозволяються без розпорядження бригадира.

6) Колгоспники не мають права залишати роботу, доки по прийде наступна

12 зміна.

7) Тільки у вільний від колгоспних робіт час колгоспник може працювати на своїй садибі;

8) Працездатних членів колгоспу, які кілька разів не прийшли на роботу без поважних причин, правління колгоспу може притягнути до роботи обов'язковим порядком.

Колгоспник не міг залишити бригаду без дозволу бригадира, а село - без довідки сільської ради. Безпаспортний селянин, тому що паспорти видавали робітникам, був безправним кріпаком, приписаним до колгоспу й приреченим на зубожіння та голод.

Отже, серед причин голоду 1932-1933 рр. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супроводжувалося злочинною політикою «розкуркулювання». Відсутність матеріальної зацікавленості, причина якої крилася в продрозкладці, виражалася у неприйнятті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.

Однак, розглядати голод 1932-1933 рр. лише як результат сталінської колективізації ми не можемо.