4. Будова і функції ампліфікації

Ампліфікація (лат. amplifikatio —поширення, збільшення) — стилістична фігура, яка полягає в підкреслено від­чутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць. «Кожна з цих оди­ниць має самостійне значення, а всі разом, функціонуючи у взаємодії, вони підкреслюють, експресивно посилюють висловлену думку. Відповідно до стилістичної настано­ви нагромаджується певна кількість таких одиниць з до­триманням, звичайно, міри своєрідної „норми", яка забезпе­чує належний художній ефект. Нагромадження ампліфі-кованих елементів без почуття міри може мати зворотній ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена цілеспрямованості та належного осмислення. Нагромадження засобів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкретному стилістичному завданню. У майстрів українського слова ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом».

Ампліфікуються звичайно, нагромаджуючись в обмеже­ному контексті, слова та мовні звороти, що виражають сино­німічні поняття, або ж слова однотипних частин мови. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбіновані поєднання. Прикладом ампліфікації смислової одиниці, що виражає одну частину мови, може слугувати уривок із повісті О. Ко-билянської «Земля», де в межах трьох суміжних речень кількісно накопичується займенникова форма: «Ось той блі­дий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитинячо дрібним личком — се був його одинокий син. А той одино­кий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його». По­рівняйте з ампліфікацією слів, що виражають контексту­ально-синонімічні поняття, оформлювані за допомогою однотипних мовних засобів:

Сі круглії вежі й високії мури — Страшні та суворі, непевні, понурі, І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці, При вежах тих сумні «темнії темниці».

(Леся Українка)

5.Будова і функції антитези,оксиморону,парадоксу

Антитеза (грецьк. antithesis — суперечність) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів: Випала ж зима! — Що тепер всім воля, врізала вам поля, в головах тополя, а голів нема! (П-Тичина). Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література. М.Стельмах, наприклад, не тільки називав свої твори за різко вираженим протиставленням понять ("Правда і кривда"), а й використовував народні прислів'я ("Кров людська — не водиця") тощо. 

Оксиморон (грецьк. oxymoron — дотепна нісенітниця, від oxys — гострий, moras — безглуздий) — різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (світла пітьма, суха вода, крижаний вогонь тощо). Принцип семантичної несумісності між іменником та прикметником широко використовується у художній літературі (В. Стус назвав свою збірку "Веселий цвинтар"), водночас він спостерігається між однорідними присудками (В. Симоненко: "Вріже дуба, а ходить і їсть"), між означеннями одного й того ж слова (Т. Шевченко: "На нашій, не своїй землі") і та ін. У деяких поетів оксиморонне формулювання розвивається у ліричний сюжет, перетворюється на стилетворчий чинник: Котилася, як кавун, голова з гори, як кавун, кривава людська голова. Котилася голова. Ще у очах тріпотіли листя папірці зелені і стежка намотувалася стрічкою під ноги. Ще у вухах шурхотіло колосся, рипів біля колодязя журавель, гуділи оси, сміялася дитина [...] (В. Голобородько). Вживається О. й у розмовно-побутовому (ходячий труп, страшенно веселий), у публіцистичному (запеклі друзі; вперед, до світлого минулого і т.п.), навіть у науковому мовленні. 

Парадокс (грецьк. paradoxon— несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) — у логіці — міркування, - яке не належить до ряду істинних чи хибних. Трапляється П. у філософії (пойменований Е. Кантом антиномією), у математиці та в лінгвістиці (семантичний та синтаксичний П.), а також у художній літературі, де вживається як художній засіб, відіграючи відмінну за смисловим навантаженням функцію. Подеколи П. формулюється у вигляді афоризму, близького до Народного прислів'я ("Тихіше їдеш — далі будеш"), каламбуру ("Катерина та Дем'ян / посварились за бур'ян, /Катерина Дем'яну / не уступить бур'яну"). Має лаконічну, викінчену за думкою форму. Віртуозністю парадоксального мислення відзначалися Б. Паскаль, Ф. Ларошфуко, О. Уальд, А. Франс, Б.-І. Антонич та ін. Інколи П. вживається як складник мовлення літературних персонажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Левицьким). Значно рідше П. спостерігаються як окремий твір ("Парадокси" Ціцерона, "Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?" Ж.-Ж. Руссо, "Парадокс про актора" Д. Дідро, "Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу" Григорія Сковороди та ін.). Досить яскраві риси парадоксального світосприйняття притаманні і сучасним українським поетам — І. Драчу, Р. Бабовалу, Еммі Андієвській, М. Воробйову, В. Голобородьку, І. Калинцю, М Григоріву, С. Вишенському та ін. Часто, особливо у практиці авангардистів, принцип П. гіпертрофується, тому при втраті чуття естетичної міри може перетворитися на фарс.