60. Виникнення колективних договорів у всіх країнах тісно пов'язане з економічними і соціальними наслідками подій, що мали місце наприкінці XIX та на початку XX ст. Прискорений розвиток капіталістичного способу виробництва, розподіл праці - все це відбилося на традиційних відносинах між трудящими і підприємцями і змусило трудящих шукати захисту шляхом створення організацій, які були б спроможними захистити їх інтереси. Такими організаціями стали об'єднання за професією — професійні спілки, мета створення яких була різною: для забезпечення зайнятості членів спілки, для створення спеціальних товариств взаємодопомоги, які б надавали допомогу при втраті роботи, в разі хвороби, при настанні старості, для регулювання умов праці.

Створення профспілок мало своєю метою два завдання: допомогти працівнику не наодинці, а спільними зусиллями, разом з іншими працівниками бути спроможним конкурувати з підприємцями і усунути конкуренцію між самими працівниками при встановленні індивідуальних умов праці. Тому створення професійних спілок зустріло шалений опір з боку підприємців, які або відмовлялися вести переговори зі створюваними організаціями трудящих або погоджувались обговорювати питання з працівниками про умови праці тільки на індивідуальній основі.

Опір підприємців веденню колективних переговорів з трудящими підкріплювався державною політикою. У світі немає країни, де б не приймались спеціальні обмеження щодо діяльності профспілок, спрямовані на втручання в сферу їх діяльності та послаблення їх впливу, на недопущення колективних переговорів.

Але вже на початку XX ст. і особливо після закінчення першої світової війни ставлення урядів держав щодо колективних переговорів почало змінюватись: спочатку до повільної згоди на дозвіл проведення колективних переговорів, а далі — до адекватного сприяння таким переговорам. У середині 30-х років XX ст. Міжнародне Бюро Праці в своїй доповіді про колективні угоди відзначало зростаючу важливість колективних угод як елемента соціально-економічної структури сучасного індивідуального суспільства. Рух за регулювання умов праці шляхом ведення колективних переговорів значно зріс після першої світової війни, і в багатьох країнах колективні угоди є зараз визнаним методом встановлення умов праці.

Термін «колективні договори» в цей час був вже досить відомим. Вперше він був застосований подружжям Беатрисою та Сіднеєм Уебб в 1891 р. в їх науковій праці «Кооперативний рух у Великобританії».

Колективні договори не становлять єдиного метода встановлення умов праці чи регулювання трудових відносин. Навіть там, де колективно-договірний метод має переважне застосування, існують й інші методи: індивідуальні переговори між трудящими і підприємцями, нормативне регулювання з боку держави або якоюсь третьою стороною, встановлення розміру заробітної плати та умов праці в односторонньому порядку підприємцем тощо.

На сучасному етапі розвитку трудове законодавство багатьох країн допускає боротьбу трудящих та їх страйки з метою поліпшення умов праці саме в ході колективних переговорів і укладення колективних договорів. Потенційно можлива або реально здійснювана боротьба трудящих і профспілок становить характерну рису сучасних колективних договорів.

Відповідно колективний договір можна визначити як конкретний результат боротьби трудящих та їх профспілок з підприємцями, який фіксується залежно від співвідношення сил при колективних переговорах у вигляді загальних положень про умови праці та соціальні права.

Необхідними умовами укладення колективного договору мають бути:

-  вільні, без державного втручання, колективні переговори незалежних від монополій представників трудящих, тобто можливість застосувати колективно-договірну боротьбу аж до страйків;

-  вільне, без державного регулювання, закріплення в колективній угоді умов праці і соціальних прав, що досягнуті внаслідок співвідношення сил, які склалися між трудящими і підприємцями.

Основною метою колективного договору є поліпшення умов праці, розширення соціальних прав трудящих та їх профспілок.

Ведучи боротьбу за досягнення основної мети, трудящі і профспілки застосовують як наступальну, так і оборонну тактику. Наступальна тактика проявляється в тому, що вони виступають ініціаторами укладення нових і переукладення старих колективних договорів. До цього їх примушують погіршення умов праці і життя, безробіття, посилення експлуатації, постійна інфляція і зростання вартості «споживчого кошика».

Тактику оборони трудящі та їх профспілки застосовують у відповідь на довільні санкції підприємців або як реакцію на урядові соціальні заходи.

Таким чином, колективні договори сприяють підвищенню життєвого рівня трудящих мас. Але в оцінці колективних договорів необхідний різносторонній підхід. Слід акцентувати увагу на їх реальному значенні, оскільки вони виступають не тільки як засіб соціально-економічної боротьби, а й як тормоз цієї боротьби, обмежуючи її або навіть підкоряючи інтересам підприємців.

В принципі підприємці завжди проти колективних договорів. Тільки під тиском трудящих та їх профспілок вони змушені їх укладати, намагаючись при цьому пристосувати їх до своїх інтересів.

Одночасно, слід відзначити і двоякість колективних договорів, бо саме за їх допомогою не тільки завойовуються соціально-економічні вигоди для трудящих, а й обмежується економічна влада підприємця. Але й підприємці одержали певні вигоди від укладення колективних договорів. Стабілізується виробничий процес, збільшуються прибутки. Тому укладення колективного договору можна розглядати як досягнення соціального перемир'я на певний строк в боротьбі, що триває. Укладення колективного договору не становить досягнення миру, бо виробничі та життєві умови постійно змінюються. Це ставить перед трудящими і профспілками завдання вимагати встановлення відповідних умов праці і життя.

Колективний договір не скрізь був однаковим і мав одне і те ж походження. Іноді саме підприємці намагались впровадити його, щоб змінити тарифи, нав'язані профспілками, які, незважаючи на протидію підприємців, примусили прийняти загальну фіксацію заробітної плати.

В усіх випадках при проведенні колективних переговорів важливе значення має страйк або можливість його проведення.

Для трудящих та їх представницьких організацій завжди повинна існувати можливість страйку, бо саме під його загрозою можна добитися від підприємців певних поступок. При відсутності такої можливості трудящі стають беззахисними перед підприємцями.

Колективний договір є і надалі залишається основним документом локальної дії на підприємствах. Укладення колективного договору значною мірою сприяє регулюванню виробничих і трудових відносин, підвищенню ефективності виробництва та зміцненню дисципліни, поліпшенню умов та охорони праці, посиленню соціального захисту трудящих та їх сімей, пом'якшує соціально-економічну напругу в умовах переходу до ринку.

Вперше колективні договори в Російській імперії були укладені металістами Харкова в ході тривалої боротьби робітничого класу за свої права.

З жовтневим переворотом 1917 р. колективні договори не тільки не втратили свого значення, а й набули поширення. З часу виникнення колективний договір пройшов цілий етап свого розвитку. 2 липня 1918 р. був опублікований декрет РНК Росії «Про порядок затвердження колективних договорів (тарифів)», яким встановлювались ставки заробітної плати і умови праці. Декрет поширювався на всі колективні договори, що визначали оплату праці в усіх видах і формах. Встановлювалось коло питань, які повинні були регулюватися колективним договором, а саме: прийняття на роботу і звільнення працівників, нормування робочого часу, оплата праці, правила користування квартирами, їдальнями, спецодягом, умови навчання тощо. Колективний договір укладався між спілкою працюючих і відповідно спілкою чи товариством підприємців, підлягав реєстрації і затвердженню Народним комісаріатом праці чи його місцевими органами.

Громадянська війна викликала зміни в регулюванні умов праці. Політика «воєнного комунізму» встановила систему централізованого регулювання всього виробництва: умови і порядок оплати праці, її нормування тощо. Укладення колективних договорів було припинено.

З переходом до нової економічної політики починається другий період в історії розвитку колективних договорів. 2 грудня 1922 р. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про працю, глава четверта якого присвячена колективному договору. Кодекс вміщував визначення поняття колективного договору як угоди, що укладається професійною спілкою як представником працюючих, з одного боку, і наймачем — з другого. Цією угодою встановлювались умови праці та найму для окремих підприємств, установ, організацій, господарств чи групи таких і визначався зміст майбутніх особистих (трудових) договорів найму.

Із зміцненням державного сектора народного господарства сфера застосування колективного договору поступово звужувалась. Зменшувалось значення його тарифної частини, оскільки ці питання стали вирішуватись в централізованому порядку. Тому 23 червня 1933 р. була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР та ВЦРПС «Про об'єднання Народного Комісаріату Праці Союзу РСР з Всесоюзною Центральною Радою Професійних Спілок». Постановою від 10 вересня 1933 р. «Про порядок злиття НКП СРСР і ВЦРПС» профспілкам було передано деякі функції, що до цього відносились до компетенції органів державного управління. Внаслідок цих заходів укладення колективних договорів припинилось взагалі, і до 1947 р. вони не укладались.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни за пропозицією ВЦРПС Рада Міністрів СРСР 4 лютого 1947 р. прийняла постанову «Про укладення колективних договорів на підприємствах». Цією постановою відновлювалась практика укладення колективних договорів на підприємствах, організаціях, радгоспах, МТС. Ці договори не носили нормативного характеру, а були господарсько-політичними угодами, що не створювали джерела трудового права.

У вересні 1965 р. в Радянському Союзі було розпочато проведення господарської реформи, що викликало вжиття заходів щодо підвищення ролі і значення колективних договорів. Було прийнято низку постанов, внесено зміни до КЗпП, спрямовані на урегулювання порядку укладення колективних договорів, визначення його змісту. За колективним договором було визнано нормативний характер.

Наш вітчизняний досвід регулювання суспільно-трудових відносин свідчить, що чисельні проблеми економічного і суспільного життя можна вирішувати ефективніше, швидше і краще, якщо зорієнтувати сили суспільства не на конфронтацію, а на об'єднання зусиль і творче співробітництво. Адже спільна мета полягає у досягненні соціальної згоди і прогресу. Конкретною формою такого співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками як системи соціального партнерства має стати проведення переговорів і укладення колективних угод і колективних договорів. Тому важливою подією в Україні стало прийняття 1 липня 1993 р. Закону України «Про колективні договори і угоди»

Значення цього Закону полягає в тому, що він вперше передбачив проведення переговорів між сторонами колективних договорів і колективних угод, урегулював укладення колективних угод на трьох рівнях: державному, галузевому та регіональному. Якщо правове регулювання і практика укладення колективних договорів була досить поширеною, то колективні угоди в їх сучасному вигляді та всіх видів раніше не передбачалися і не укладалися. Існувала практика командно-адміністративної системи розсилати директивні листи міністерств і відомств за погодженням з відповідними об'єднаннями професійних спілок, в яких фактично давався примірний колективний договір.

Лише наприкінці 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» передбачалось укладення тарифних угод з питань оплати праці та найбільш загальних соціальних гарантій. З прийняттям Закону «Про колективні договори і угоди» колективними угодами охоплюється більш широкий спектр виробничих, трудових та соціально-економічних відносин. Нормативна сутність колективних угод полягає в тому, що держава в певних межах надає їх сторонам право у встановленому порядку створювати локальні норми права. Характерним для цих норм є те, що вони мають обмежену рамками даної угоди сферу застосування.

Внаслідок упорядкування правового регулювання колективних договорів і угод виникла певна система норм, які регулюють трудові та соціально-економічні відносини між власником або уповноваженим ним органом та найманими працівниками. Законодавство встановлює найнижчі, мінімальні гарантії для найманих працівників на території всієї держави.

Колективні угоди укладаються з тим, щоб допомогти трудовим колективам визначитись при укладенні колективних договорів. Відповідно колективний договір є результатом процесу прийняття рішень між власником або уповноваженим ним органом і представницьким органом трудового колективу. З урахуванням надбання колективних угод колективним договором встановлюється сукупність правил, що визначають умови праці, досягнуті на переговорах між сторонами.

Регульовані колективним договором взаємовідносини ґрунтуються на тому, що встановлені законодавчими та іншими нормативними актами положення є мінімальними. Стаття 9і КЗпП надає право підприємствам, установам, організаціям в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Разом з тим колективний договір не становить єдиного способу фіксації умов праці. Поряд з колективним існує індивідуальний трудовий договір, яким визначаються умови найму. Але щоб ці умови були сприятливими для працівника, взаємообумовленими, а не встановленими одностороннє власником, вони мають бути визначені колективним договором.

61. Колективний договір – це угода, яка укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і профспілковими організаціями, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.

Якщо на підприємстві, в установі, організації створено кілька профспілкових організацій, вони повинні на засадах пропорційного представництва (згідно з кількістю членів кожної профспілкової організації) утворити об’єднаний представницький орган для укладення колективного договору. В цьому разі кожна профспілкова організація має визначитися чцодо своїх конкретних зобов’язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Профспілкова організація,  відмовилася від участі в об’єднаному представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси працівників при підписанні колективного договору.

Колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю г мають права юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

-    зміни в організації виробництва і праці;

-    забезпечення продуктивної зайнятості;

-    нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

-    встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

-    участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом);

-    режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

-    умов і охорони праці;

-    забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

– гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих;

-    умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжква-ліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

62. Умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.

Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.

64. олективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.  Сторонами генеральної угоди виступають:  - професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди;  - власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави.  Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи і профспілки чи об'єднання профспілок або інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу їх дії.  Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

65. Укладенню колективного договору передують колективні переговори.

Строки, порядок ведення переговорів, вирішення розбіжностей, що виникають під час їх ведення, порядок розроблення, укладення та внесення змін і доповнень до колективного договору, відповідальність за його виконання регулюються Законом України "Про колективні договори і угоди".

Будь-яка із сторін не раніш як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів.

Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори.

Порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного договору визначається сторонами і оформлюється відповідним протоколом.

Для ведення переговорів і підготування проектів колективного договору утворюється робоча комісія з представників сторін. Склад цієї комісії визначається сторонами.

Сторони можуть переривати переговори з метою проведення консультацій, експертиз, отримання необхідних даних для вироблення відповідних рішень і пошуку компромісів.

Сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів усю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору. Учасники переговорів не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею, і підписують відповідні зобов'язання.

Робоча комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, і ухвалює рішення, яке оформляється відповідним протоколом.

Для врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів сторони використовують примирні процедури.

Якщо у перебігу переговорів сторони не дійшли згоди з незалежних від них причин, то складається протокол розбіжностей, до якого вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін про заходи, необхідні для усунення цих причин, а також про строки відновлення переговорів.

Протягом трьох днів після складання протоколу розбіжностей сторони проводять консультації, формують із свого складу примирну комісію, а у разі недосягнення згоди звертаються до посередника, обраного сторонами.

Примирна комісія або посередник у строк до семи днів розглядає протокол розбіжностей і виносить рекомендації щодо сутності спору.

Уразі недосягнення згоди між сторонами допускаються організація та проведення страйків у порядку, що не суперечить законодавству України.

Для підтримання своїх вимог під час проведення переговорів щодо розробки, укладення чи зміни колективного договору профспілки, інші уповноважені працівниками органи можуть проводити у встановленому порядку збори, мітинги, пікетування, демонстрації.

Особи, які беруть участь у переговорах як представники сторін, а також спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів та підготовки проекту звільняються від основної роботи із збереженням середнього заробітку та включенням цього часу до трудового стажу. Всі витрати, пов'язані з участю у переговорах і підготовці проекту, компенсуються в порядку, передбаченому законодавством про працю, колективним договором.

Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі і виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу.

У разі якщо збори (конференція) трудового колективу відхилять проект колективного договору або окремі його положення, сторони відновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Строк цих переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після цього проект у цілому виноситься на розгляд зборів (конференції) трудового колективу.

Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніш як через п'ять днів з моменту Його схвалення, якщо інше не встановлено зборами (конференцією) трудового колективу.

Зміни і доповнення до колективного договору протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін у порядку, визначеному колективним договором.

Контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками.

У разі здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію.

На осіб, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи і ухиляються від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, угоди або умисно порушили семиденний строк, або не забезпечили роботу відповідної комісії у визначені сторонами строки, накладається штраф від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади (ст. 41і КпАП України).

Відповідно до ст. 412 КпАП України на осіб, які представляють власника або уповноважений ним орган чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи і з вини яких порушено чи не виконано зобов'язання щодо колективного договору, накладається штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

Особи, які представляють власника або уповноважений ним орган чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи і винні в ненаданні інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, несуть дисциплінарну відповідальність або піддягають штрафу до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

На вимогу профспілок, іншого уповноваженого трудовим колективом органу власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вжити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов'язання щодо колективного договору.

Порядок і строки накладення штрафів, передбачених цим Законом, регламентуються Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Справи з цих питань розглядаються судом за поданням однієї із сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора.

66. Укладенню колективного договору, угоди передують колективні переговори.  Будь-яка із сторін не раніш як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору, угоди або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів.  Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори.  Порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного договору, угоди визначається сторонами і оформляється відповідним протоколом.  Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору, угоди утворюється робоча комісія з представників сторін. Склад цієї комісії визначається сторонами.  Сторони можуть переривати переговори з метою проведення консультацій, експертиз, отримання необхідних даних для вироблення відповідних рішень і пошуку компромісів.  Сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору, угоди. Учасники переговорів не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею, і підписують відповідні зобов'язання.  Робоча комісія готує проект колективного договору, угоди з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, трудових колективів галузей, регіонів, громадських організацій, і приймає рішення, яке оформляється відповідним протоколом.

69. Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства. Положення генеральної, галузевої, регіональної угод діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду.  Колективний договір, угода набирають чинності з дня їх підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі, угоді.  Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором.  Колективний договір, угода зберігають чинність у разі зміни складу, структури, найменування уповноваженого власником органу, від імені якого укладено цей договір, угоду.  У разі реорганізації підприємства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін.  У разі зміни власника підприємства чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, але не більше одного року. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укладення нового чи зміну або доповнення чинного колективного договору.  У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.  На новоствореному підприємстві колективний договір укладається за ініціативою однієї із сторін у тримісячний строк після реєстрації підприємства, якщо законодавством передбачено реєстрацію, або після рішення про заснування підприємства, якщо не передбачено його реєстрацію.  Усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором власником або уповноваженим ним органом.  Сторони, що уклали угоду, повинні інформувати громадян через засоби масової інформації про зміну угоди та хід її реалізації.  Галузеві та регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці України, а колективні договори реєструються місцевими органами державної виконавчої влади.

70. Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови (положення), покликані врегулювати соціально-трудові відносини в даній організації. Ці умови можна поділити на чотири види: інформаційні, нормативні, зобов'язальні й організаційні. Інформаційні умови містять, норми централізованого законодавства, а також колективних угод більш високого рівня - Генеральної, галузевої, регіональної угод. Такі умови, будучи перенесеними до колективного договору конкретного підприємства, не набирають тут додаткової юридичної сили. Разом з тим їх роль не треба зменшувати, оскільки одні й ті ж питання регулюються значною кількістю джерел, а при цьому в колективному договорі не може бути знижений рівень соціальних гарантій. Тому, логічно вплітаючись у нормативну тканину колективного договору, інформаційні умови забезпечують цілісність змісту з конкретного питання. Нормативні умови колективного договору - це локальні норми права, встановлені сторонами в межах їх компетенції, які поширюються на працівників даної організації. З переходом до ринкової економіки число нормативних положень колдоговорів різко зростає. Це пояснюється розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин, зростанням ролі локального регулювання. Нормативні умови діють протягом усього терміну, на який укладається колективний договір. Зобов'язальні умови колективного договору являють собою конкретні зобов'язання сторін із зазначенням термінів їх виконання і суб'єктів-виконавців, відповідальних за їх виконання. Ці умови діють до їх виконання і завершуються виконанням. У ст. 7 Закону України "Про колективні договори і угоди" міститься зразковий перелік питань, згідно з якими до договору можуть включатися взаємні зобов'язання сторін. Цей перелік носить рекомендаційний характер. У колективному договорі встановлюються, зокрема, зобов'язання відносно: - змін в організації виробництва і праці (скорочення чисельності або штату працівників; переведення підприємства на багатозмінний режим роботи або на неповний робочий час); - забезпечення продуктивної зайнятості (наприклад, створення нових робочих місць для інвалідів, розподіл однієї посади між двома працівниками з неповним робочим часом); - нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати, доплат, надбавок, преміальних й інших заохочувальних виплат; - встановлення гарантій, компенсацій, пільг (наприклад, встановлення частково оплачуваних відпусток для жінок, котрі мають дітей, на більш тривалі терміни, ніж передбачено законодавством; встановлення заводських пенсій, допомог); - участь трудового колективу в формуванні й розподілі прибутку (якщо це передбачене статутом підприємства); - режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку (наприклад, конкретизація відпусток за ненормований режим роботи); - умов і охорони праці (впровадження сучасних засобів захисту здоров'я працівників; встановлення підвищеної компенсації потерпілому при отриманні травми на виробництві); - забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення працівників (виділення коштів на житлове будівництво, оплата медичної страховки для працівників підприємства); - гарантій діяльності виборних членів профспілкової або іншої представницької організації працівників (наприклад, членів ради трудового колективу, ради підприємства); - умов регулювання фондів оплати праці, встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці. Колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії та пільги. Як бачимо, за критерієм фінансування всі зобов'язання у колективному договорі поділяються на такі, що вимагають витрачання додаткових коштів від роботодавця, і на такі, що не вимагають фінансування, а стосуються організації праці, її вдосконалення. Як засвідчує практика, сьогодні здебільшого перша група зобов'язань роботодавцями не виконується, причина називається одна - економічна криза. У таких умовах не виконується не тільки додаткове соціально-економічне стимулювання, а й основні обов'язки роботодавця, котрі випливають в усякому разі з трудових договорів з конкретними працівниками. За даними перевірок головного державного інспектора праці Мінпраці України станом на липень 1998 р. перевірено 1872 підприємства. Лише окремі підприємства, навіть за умов кризового стану економіки, знаходять шляхи для збільшення обсягів виробництва, підвищення його ефективності, виконують передбачені колективними договорами зобов'язання. Стосовно інших встановлено, що у даний час надзвичайної гостроти набула проблема своєчасної виплати заробітної плати, проте на кожному другому обстеженому підприємстві, де є заборгованість, графіки погашення заборгованості не включено до колективних договорів. На ряді підприємств виплату заробітної плати передбачено колдоговором один раз на місяць, що є грубим порушенням ст. 115 КЗпП. Через брак коштів не виконуються зобов'язання щодо забезпечення мінімальної оплати праці відповідно до мінімальних державних гарантій і галузевих угод. Стала стійкою тенденція До недовиконання заходів з охорони праці. Колективні договори багатьох підприємств не пройшли реєстрацію, як це передбачено ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди". У колективних договорах не передбачається можливості надання працівникам безоплатних відпусток у разі виробничої необхідності, як цього вимагає ст. 26 Закону України "Про відпустки" (Розвиток соціального партнерства в Україні - передумова активної соціально-економічної політики // Праця і зарплата. - 1998 р. - №13. - Липень. - С.29). Організаційні умови пов'язані з регламентацією порядку укладення, зміни і припинення дії колективного договору (умови про терміни дії колдоговору, контроль за його виконанням, порядок внесення змін і доповнень, відповідальність за порушення і невиконання колдоговору).

71. Трудове право передбачає два види відповідальності: дисциплінарну і матеріальну. Відповідальність за трудовим правом — окремий вид юридичної відповідальності, що полягає у передбаченому нормами трудового права обов'язку працівника відповідати за вчинене трудове правопорушення і понести відповідні санкції. Підставою для такої відповідальності є трудове правопорушення — винне протиправне діяння, яке полягає у невиконанні або порушенні трудових обов'язків працівником. Трудове правопорушення трапляється двох різновидів: дисциплінарний проступок і трудове майнове правопорушення. Загальним для цих правопорушень є недотримання саме трудових обов'язків працівником. Однак особливості кожного з названих видів правопорушення зумовлюють застосування двох видів відповідальності в межах трудового права — дисциплінарної і матеріальної.

Дисциплінарна відповідальність — один із видів юридичної відповідальності. Працівник відповідає перед власником або уповноваженим ним органом за скоєний ним дисциплінарний проступок і до нього можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права. Тобто у трудових правовідносинах власник має дисциплінарну владу щодо працівника і працівник несе дисциплінарну відповідальність саме перед власником (працедавцем), а не перед державою (державним органом), як це має місце при адміністративній та кримінальній відповідальності.

Розрізняють два види дисциплінарної відповідальності: загальну і спеціальну. Загальна полягає у накладенні на працівника дисциплінарних стягнень, передбачених КЗпП України і правилами внутрішнього трудового розпорядку. Спеціальній дисциплінарній відповідальності підлягають окремі категорії працівників за дисциплінарними статутами і положеннями про дисципліну.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки одне з двох видів стягнення — догана або звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників інші дисциплінарні стягнення. Це стосується прокурорсько-слідчих працівників, суддів, працівників залізничного транспорту, зв'язку, гірничих підприємств тощо.

Дисциплінарні стягнення застосовує орган, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями й іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть застосовувати також органи вищого рівня щодо органів, яким надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) працівника. Працівники, котрі обіймають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення працедавець застосовує безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Воно не може бути застосоване пізніше шести місяців від дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення працедавець повинен вимагати від порушника трудової дисципліни письмового пояснення. За кожне порушення може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен брати до уваги ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок" і попередню роботу працівника.

Матеріальна відповідальність як один із видів юридичної відповідальності полягає в обов'язку однієї сторони трудового договору — працівника або працедавця — відшкодувати іншій стороні шкоду, завдану внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановлених законом розмірі та порядку. Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена матеріальна відповідальність. Вона полягає в обов'язку працівника, з вини якого було завдано шкоду, відшкодувати працедавцю пряму дійсну шкоду, але не більше за його середній місячний заробіток. Під прямою дійсною шкодою розуміють втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати. Не отримані прибутки відшкодуванню не підлягають.

Повна матеріальна відповідальність без обмеження будь-якою межею за шкоду, заподіяну працівником, передбачена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним. До них належать:

1. Укладання між працівником і власником письмового договору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134).

2. Отримання майна й інших цінностей працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами (п. 2 ст. 134).

3. Шкода, завдана діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. З ст. 134).

4. Шкода, завдана працівником, який був у нетверезому стані (п. 4 ст. 134).

5. Шкода, завдана недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу й інших предметів, виданих працівникові в користування підприємством, установою, організацією (п. 5 ст. 134).

6. Відповідно до законодавства, на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, завдану підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків (п. 6 ст. 134 КЗпП).

7. Шкода, завдана не при виконанні трудових обов'язків (п. 7 ст. 134).

8. Службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134 КЗпП), несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди.

9. Матеріальна відповідальність керівника підприємства, установи, організації, винного у несвоєчасній виплаті заробітної платні понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення термінів її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

Трудове законодавство виділяє окремо колективну (бригадну) матеріальну відповідальність працівників.

Працедавець зобов'язаний відшкодувати майнову шкоду, завдану працівникові при виконанні ним трудових обов'язків. Така відповідальність виникає при:

— порушенні права працівника на працю (у випадках порушення правил прийому на роботу, законодавства про переведення на іншу роботу, незаконного відсторонення від роботи, при порушенні законодавства про підстави і порядок звільнення працівника);

— порушенні обов'язків власника або уповноваженого ним органу щодо видачі документів про його працю і заробітну платню (у випадку неправильного заповнення, оформлення і затримання видачі трудової книжки, документів про працю і заробітну платню);

— незабезпеченні збереження особистих речей працівника під час роботи (у випадках їх зіпсуття, знищення, крадіжки).

72. Розглянyвши у попередньому роздiлi проблеми визначення обсягу пропозицiї на ринку праці, можна зробити висновок про доцiльнiсть аналiзу трьох сфер зайнятостi: зайнятiсть працездатного населення (трудових ресурсiв); зайнятiсть економiчно активного населення (робочої сили); зайнятiсть населення на ринку працi, тобто зайнятiсть найманою працею.

Законодавство України про зайнятiсть розглядає саме першу із трьох зазначених сфер зайнятостi. Вiдповiдно до цього законодавства, зайнятiсть населення — це дiяльнiсть, пов’язана із задоволенням власних i суспiльних потреб. Зайнятiстю визнається дiяльнiсть не лише на державних пiдприємствах, а й в особистому, фермерському та iншому господарствi, садiвництвi; iндивiдуальна трудова дiяльнiсть; пiдприємництво i т. п., тобто дiяльнiсть, яка базується на правi вiльного володiння своєю здатнiстю до працi й правi власностi на засоби виробництва для виконання цих робiт.

Соцiально-економiчна система зайнятостi виконує три функцiї:

економiчну — як фактор створення суспiльного продукту;

доходну — як засiб одержання трудових доходiв;

суспiльну — як засiб задоволення потреби в працi.

Аналіз переліку категорiй населення, які законодавство України вiдносить до зайнятих, показує, що при цьому певною мірою враховувалась схема поділу економічно активного населення на зайнятих і безробітних. За цією схемою до зайнятого населення відносяться особи, яких не можна визнати безробітними. Отже, до зайнятого населення сучасне законодавство вiдносить громадян України, якi проживають на територiї України на законних пiдставах:

а) працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

б) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяль­ністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

г) які проходять службу в Збройних силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військо­вих формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

д) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви­щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в ден­них загальноосвітніх школах і вищих закладах освіти;

е) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні й виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяль­ності посольств і місій.

73. Зайнятість - це діяльність громадян, повязана із задоволенням особистих і суспільних потреб, не

суперечить законодавству Російської Федерації і приносить, як правило, їм трудовий дохід. Правові основи зайнятості населення в Російській Федерації містяться в Законі РФ від 19 квітня 1991 "Про зайнятість населення в Російській Федерації" з подальшими змінами і доповненнями. Законодавство про зайнятість ставить перед собою мету створити цивілізований баланс попиту та пропозиції праці на ринку робочої сили, а також забезпечити належне здійснення права громадян на працю і захист від безробіття.

З метою сприяння повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості населення держава здійснює:

• розробку заходів фінансово-кредитної, інвестиційної та податкової політики, спрямованих на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, розвиток тимчасової та самостійної зайнятості, заохочення застосування гнучких режимів праці, та інших заходів, що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

• правове регулювання у сфері зайнятості на основі дотримання законних прав та інтересів громадян та вiдповiдних державних гарантій, подальше вдосконалення законодавства про зайнятість населення;

• розробку та реалізацію федеральної і територіальних програм сприяння зайнятості населення;

• створення федеральної державної служби зайнятості населення.

Саме Федеральна державна служба зайнятості населення та її територіальні органи здійснюють розробку та реалізацію державної політики в галузі сприяння зайнятості населення, тим самим забезпечуючи належне виконання законодавства в даній сфері. Дана служба здійснює повноваження з:

• оцінки стану і прогноз розвитку зайнятості населення, інформування про положення на ринку праці;

• розробки та реалізації федеральної, територіальних (обласних, районних, міських) та іншого

цільових програм сприяння зайнятості населення, включаючи програми сприяння зайнятості громадян, що знаходяться звільнення під ризиком, а також громадян, які особливо потребують соціального захисту і зазнають труднощів у пошуку роботи;

• сприяння громадянам у пошуку підходящої роботи, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників;

• організації при необхідності професійної орієнтації, професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації безробітних громадян;

• здійснення соціальних виплат у вигляді допомоги по безробіттю, стипендії у період навчання по напряму органів служби зайнятості, надання матеріальної та іншої допомоги безробітним громадянам і членам сімей безробітних, які перебувають на їх утриманні.

Відповідно до п. 5. ст. 15 закону про зайнятість послуги, повязані зі сприянням зайнятості громадян, надаються органами служби зайнятості безкоштовно.

Згідно з положеннями ст. 2 закону про зайнятість зайнятими вважаються громадяни:

• працюють за трудовим договором (контрактом), у тому числі виконують роботу за винагороду на умовах повного або неповного робочого часу, а також мають іншу оплачувану роботу (службу);

• займаються підприємницькою діяльністю;

• зайняті в підсобних промислах і реалізують продукцію за договорами;

• виконують роботи за договорами цивільно-правового характеру, предметами яких є виконання робіт і надання послуг, у тому числі за договорами, укладеними з індивідуальними підприємцями, авторським договорами, а також є членами виробничих кооперативів (артілей);

• обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду;

• що проходять військову службу, а також службу в органах внутрішніх справ, установах і органах кримінально-виконавчої системи;

• проходять очний курс навчання в загальноосвітніх закладах, установах початкової професійної, середньої професійної та вищої професійної освіти та інших освітніх установах, включаючи навчання за напрямом Федеральної державної служби зайнятості населення;

• тимчасово відсутні на робочому місці в звязку з непрацездатністю, відпусткою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації, припиненням виробництва, викликаної страйком, призовом на військові збори, залученням до заходів, повязаних з підготовкою до військової служби, виконанням інших державних обовязків чи іншими поважними причинами;

• які є засновниками (учасниками) організацій, за винятком засновників (учасників) громадських і релігійних організацій (обєднань), благодійних та інших фондів, обєднань юридичних осіб (асоціацій і союзів), які не мають майнових прав по відношенню до цих організацій.

У свою чергу, відповідно до ст. 3 закону про зайнятість безробітними визнаються працездатні громадяни, які не мають роботи і заробітку, зареєстровані в службі зайнятості з метою пошуку підходящої роботи та готові приступити до неї. При цьому в якості заробітку не враховуються виплати вихідної допомоги і зберігається середнього заробітку громадянам, звільненим з організацій (з військової служби) незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності у звязку з ліквідацією, скороченням чисельності або штату.

Згідно з чинними законодавством безробітними ні за яких обставин не можуть бути визнані особи, які:

• не досягли 16-річного віку;

• отримують пенсії по старості (за віком) і за вислугу років;

• відмовилися протягом 10 днів з дня їх реєстрації в органах служби зайнятості з метою пошуку підходящої роботи від двох варіантів підходящої роботи або, у разі відсутності спеціальності, від варіантів отримання професійної підготовки;

• не зявилися без поважних причин протягом 10 днів з дня їх реєстрації з метою пошуку підходящої роботи в органи служби зайнятості для пропозиції їм підходящої роботи, а також не зявилися в строк, встановлений органами служби зайнятості для реєстрації їх як безробітних;

• засуджені за рішенням суду до виправних робіт без позбавлення волі, а також до покарання у вигляді позбавлення волі;

• представили документи, які містять завідомо неправдиві відомості про відсутність роботи і заробітку, а також надали інші недостовірні дані для визнання їх безробітними.

Рішення про визнання громадянина безробітним приймається службою зайнятості за місцем проживання громадянина не пізніше 11 днів з моменту предявлення службі зайнятості паспорта, трудової книжки або документів, які їх замінюють, а також документів, що засвідчують його професійну кваліфікацію, довідку про середній заробіток за останні два місяці за останнім місцем роботи, а для вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності) - паспорта та документа про освіту. При цьому громадянин визнається безробітним з дня предявлення зазначених документів.

При неможливості надання органами служби зайнятості підходящої роботи громадянам протягом 10 днів з дня їх реєстрації з метою пошуку підходящої роботи ці громадяни визнаються безробітними з першого дня предявлення зазначених документів.

Статус безробітного ліквідується в міру подисканія підходящої роботи, якої, згідно зі ст. 4 закону про зайнятість, є така робота, яка відповідає професійної придатності працівника з урахуванням рівня його професійної підготовки, попередньої роботи, стану здоровя, транспортної доступності робочого місця. Підходящої не може вважатися робота, якщо:

• вона повязана зі зміною місця проживання без згоди громадянина;

• умови праці не відповідають правилам і нормам з охорони праці;

• запропонований заробіток нижче середнього заробітку громадянина, обчисленого за останні три місяці, за останнім місцем роботи.

Особам, визнаним у встановленому порядку безробітними, яким у встановлений термін не була запропонована підходяща робота, виплачується допомога з безробіття, розмір і порядок виплати якого регулюється законом про зайнятість, а також прийнятими на його виконання підзаконними актами.

75. 1. Держава гарантує у сфері зайнятості:  1) вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії;  2) одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства;  3) професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці;  4) професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці;  5) підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями;  6) безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку;  7) соціальний захист у разі настання безробіття;  8) захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення;  9) додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.

76. Структура.  Державна служба зайнятості складається з: Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної організації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи, організації, підпорядковані службі зайнятості Функції. У 1950 р. набрала чинності Конвенція МОП № 88 про організацію служби зайнятості, яка передбачала організацію роботи служб, що фінансуються державою. Основним обов'язком цих служб було забезпечення найкращої можливості організації ринку праці як невіддільної складової національних програм досягнення і підтримання повної зайнятості населення.  У ст. 6 Конвенції № 88 детально описуються функції служби зайнятості. "Служба зайнятості:  1) реєструє тих, хто шукає роботу, веде облік їх професійної кваліфікації, навичок, досвіду та побажань, опитує їх з метою пошуку їм роботи, у разі необхідності перевіряє їх стан здоров'я і рівень професійної підготовки, сприяє в професійній орієнтації, підготовці і перенавчанні;  2) одержує від підприємців точні дані про вакантні посади і вимоги, яким повинні відповідати працівники;  3) направляє на вакантні посади кандидатів з необхідною кваліфікацією і придатних за своїм фізичним станом".  До функцій служби зайнятості входить також вжиття заходів для полегшення працевлаштування безробітного. Для цього служба зайнятості сприяє безробітному:  а) у зміні професії, для того щоб пропозиція робочої сили відповідала попиту на неї;  б) у полегшенні територіальної мобільності для отримання роботи в тих районах, де є вакансії;  в) у забезпеченні тимчасового переведення працівника з одного району в інший у разі тимчасової нестачі чи перевантаження робочої сили в тому чи іншому районі.  Права. Згідно з чинним законодавством державній службі зайнятості надано право:  • одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, про вивільнюваних працівників і заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників; • розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій пропозиції щодо встановлення для підприємств (установ, організацій) усіх форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян для працевлаштування;  • направляти для працевлаштування на підприємства (в установи, організації) усіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;  • направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;  • оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також встановлювати їм на період навчання матеріальну допомогу у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;  • надавати громадянам матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати виплату допомоги;  • вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх подальшого працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, що спричинюються цією відстрочкою, згідно із законодавством України;  • відвідувати підприємства (установи, організації) для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;  • розпоряджатися коштами фонду сприяння зайнятості;  • стягувати з підприємств (установ, організацій) незалежно від форм власності суми прихованих або занижених обов'язкових зборів і недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення;  • компенсувати до 50 % витрат підприємствам (установам, організаціям) на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;  • стягувати штрафи з підприємств (установ і організацій) усіх форм власності в разі:  — відмови у прийнятті на роботу громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у межах установленої броні;  • використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;  • надання послуг, пов'язаних з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном без дозволу (ліцензії), виданого Державним центром зайнятості;  — неподання або порушення строків подання державній службі зайнятості письмового повідомлення про наступне вивільнення працівника, як це передбачено п. 5 ст. 20 Закону про зайнятість;  • припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств (установ, організацій) усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У разі потреби вносити до вищих органів пропозиції про скасування зазначених наказів;  • стягувати з підприємств, установ та організацій суми витрат, пов'язаних із працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені. 

77-78. Працевлаштування — це система організаційних, економічних і правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення. У широкому значенні працевлаштування об'єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи самостійне забезпечення себе роботою, в тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємництво, фермерство тощо. Для тих громадян, які втратили роботу, Українська держава забезпечує можливості підшукання підходящої роботи. Підходящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідного регіону за минулий місяць.

При пропонуванні громадянинові підходящої роботи враховуються його трудовий стаж за спеціальністю, йогопопередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, а для громадян, які бажають поновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, — робота, що не потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота. Така робота може носити навіть тимчасовий характер. У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) після закінчення періоду виплати допомоги по безробіттю підходящою може вважатися робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей громадянина, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання.

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади можуть встановлюватись транспортна доступність та інші критерії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист населення. Працевлаштування оформляється шляхом укладення трудового договору, контракту або угоди відповідно до законодавства про працю. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими органами державної виконавчої влади розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети відповідних Рад за участю державної служби зайнятості для забезпечення тимчасової зайнятості населення організують проведення оплачуваних громадських робіт на підприємствах комунальної власності і за договорами на інших підприємствах.

79. Особам, які звернулися за працевлаштуванням і зареєстровані службою зайнятості, протягом семи днів підшукується підходяща робота. Закон України "Про зайнятість населення" дає визначення, що розуміти під "підходящою роботою".Визначення цього поняття має неабияке юридичне значення, оскільки від нього залежать інші права громадян, — на професійну підготовку, підвищення кваліфікації, на визнання безробітним. Адже можливе різне розуміння підходящої роботи особою і державною служби зайнятості. Тому встановлення цього поняття на рівні закону виключає двозначність його розуміння, чим забезпечує єдність у правозастосуванні. Зауважимо, що для різних категорій громадян, які звертаються за працевлаштуванням до державної служби зайнятості, поняття підходящої роботи є дещо різним. Для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід), підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням середнього рівня, що склався в галузі відповідної області за минулий місяць. При пропонуванні підходящої роботи враховуються трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцемроботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається ро бота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи. Громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. Такі права встановлено Законом України "Про зайнятість населення" (ст. 9). Стаття 24 цього Закону присвячена спеціально питанням професійної підготовки і перепідготовки незайнятих громадян. Зауважимо, що державна служба зайнятості не несе обов'язку направляти усіх бажаючих на навчання до будь-якого навчального закладу чи для підвищення кваліфікації. Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як таких, що шукають роботу, безробітних, можуть провадитись лише в таких випадках: неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; втрати здатності виконання роботи за попередньою професією; пошуку роботивперше і відсутності професії (спеціальності). При цьому слід мати на увазі, що йдеться саме про професійну підготовку громадян. Положення про порядок надання Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, затверджене спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства освіти і науки України від 13 лютого 2001 р. № 53/59, детально регламентує процедуру надання таких соціальних послуг. Законодавством передбачено особливості працевлаштування окремих категорій громадян. Щодо працевлаштування інвалідів потрібно звернутися до Закону України від 21 березня 1991 р. "Про основи соціальної захищеності в Україні", Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314. Цими актами передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Міністерства праці та соціальної політики України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я Інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів проводиться відповідно до Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992, Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 р. № 79. Працевлаштування вивільнюваних працівників здійснюється відповідно до ст. 49-2 КЗпП. Встановлено також особливості працевлаштування і деяких інших категорій громадян (осіб, звільнених з місць позбавлення волі, звільнених з рядів Збройних Сил або з альтернативної (невійськової) служби та ін. Громадяни мають право займатися трудовою діяльністю у період тимчасового перебування за кордоном, якщо вона не суперечить чинному законодавству України і країни перебування. Інтереси громадян України, які тимчасово працюють за кордоном, захищаються угодами, що укладаються між Україною та іншими державами (ст. 10 Закону України "Про зайнятість населення"). Україна уклала низку угод з урядами інших держав щодо працевлаштування і соціального захисту громадян: Російською Федерацією (14 січня 1993 p.), Республікою Молдова (12 грудня 1993 p.), Республікою Польща (16 лютого 1994 p.), Литовською Республікою (28 березня 1995 р.) Республікою Білорусь (17 червня 1995 p.), Республікою Вірменія (17 червня 1995 p.), Латвійською Республікою (21 листопада 1995 p.), Чеською Республікою (21 березня 1996 р.), Соціалістичною Республікою В'єтнам (8 квітня 1996 p.). Також укладено угоди щодо співробітництва в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів (СНД, 15 квітня 1994 p.), боротьби з незаконною міграцією (у рамках СНД, 6 березня 1998 p., ратифіковано Законом України від 17 березня 1999 р.).

80. . Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як такі, що шукають роботу, безробітних, може провадитись у випадках: { Абзац перший пункту 1 статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 665/97-ВР від 21.11.97 }  неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації;  необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина;  втрати здатності виконання роботи за попередньою професією;  необхідності підібрати підходящу роботу інваліду, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, відповідно до рекомендацій МСЕК, наявної кваліфікації та з урахуванням його побажань. { Пункт 1 статті 24 доповнено абзацом згідно із Законом N 3483-IV від 23.02.2006 } пошуку роботи вперше і відсутності професії . { Пункт 1 статті 24 доповнено абзацом згідно із Законом N 665/97-ВР від 21.11.97 }  2. Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка громадян організуються державною службою зайнятості за її направленням у навчальних закладах, на підприємствах, в установах і організаціях згідно з укладеними договорами або у спеціально створюваних для цього навчальних закладах державної служби зайнятості за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.  Порядок відбору навчальних закладів для організації професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття затверджується правлінням цього Фонду. { Пункт 2 статті 24 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 799-VI від 25.12.2008 }  Подробнее:http://kodeksy.com.ua/pro_zajnyatist_naselennya/statja-24.htm

81. Діяльність держави через свої органи по забезпеченню зайнятості населення є соціальною діяльністю. Але органи державної служби зайнятості не могли б вирішувати поставлені перед ними завдання без участі підприємств. Тому створення підприємствами робочих місць і надання їх бажаючим здійснювати трудову діяльність громадянам також носить соціальний характер.

Взаємовідносини підприємств з органами державного управління і місцевого самоврядування будуються відповідно до законів України «Про підприємства в Україні», «Про зайнятість населення», «Про місцеві Ради народних депутатів України та місцеве самоврядування» та інших законодавчих актів України, які встановлюють компетенцію цих органів.

Підприємство на добровільній договірній основі бере участь в роботі по комплексному економічному і соціальному розвитку території, що проводиться місцевою Радою. Підприємство зобов'язане за рішенням місцевої Ради створювати за рахунок її коштів спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою правоздатністю та організовувати їх професійну підготовку. Рада народних депутатів має право залучати підприємства на непрофільні роботи в разі стихійного лиха, а також на підставі постанов Кабінету Міністрів України, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями.

Підприємства, незалежно від форм власності, їх службові особи сприяють: проведенню державної політики зайнятості на основі додержання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов, договорів та угод; організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва; працевлаштуванню визначеної місцевою державною адміністрацією кількості осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.

Підприємства, що активно сприяють розв'язанню проблем зайнятості населення в регіоні, одержують певні пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов'язані з прийняттям на роботу додаткової кількості працівників. Проблеми зайнятості підприємства можуть розв'язувати шляхом створення додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.

За квотами, що встановлені органами місцевої державної адміністрації та виконавчими комітетами відповідних Рад народних депутатів, органи державної служби зайнятості направляють на ці підприємства громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки.

Органи державної служби зайнятості за дорученням підприємств укладають договори з громадянами про їх працевлаштування з попереднім, якщо це необхідно, професійним навчанням, оплативши вартість проїзду, добові, а також надають допомогу при переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів підприємств.

Підприємства, розташовані на території регіону, незалежно від відомчої підпорядкованості, щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) і у десятиденний строк — про всіх прийнятих працівників.

Відповідно до Указу Президента України від ЗО грудня 1995 р. ряд повноважень державної виконавчої влади було делеговано головам та очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських Рад. Зокрема, головам і виконавчим комітетам передано право контролювати подання підприємствами всіх форм власності даних про наявність вільних робочих місць (посад), організовувати інформування населення про потребу підприємств всіх форм власності у працівниках, розробляти і затверджувати перспективні і поточні програми зайнятості та заходи щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття, організовувати їх виконання, а також проведення оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні.

При вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, незалежно від форм власності, повідомляють про це не пізніше як за два місяці в письмовій формі державній службі зайнятості, вказуючи підстави і строки вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати праці. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника. Ці кошти зараховуються у державний фонд сприяння зайнятості і використовуються для фінансування заходів по працевлаштуванню та соціальному захисту вивільнюваних працівників.

Державна служба зайнятості має право вносити пропозиції до місцевої державної адміністрації та відповідної Ради народних депутатів про припинення на строк до шести місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою.

Активна роль у розробці державної політики зайнятості, реалізації і контролі за заходами по її забезпеченню належить також профспілкам. В усіх країнах профспілки вважають безробіття соціальним злом.

Права і повноваження професійних спілок щодо забезпечення захисту громадян від безробіття та його наслідків визначаються колективним договором, державною та територіальними угодами профспілок з органами державного управління та об'єднаннями підприємств (роботодавців) відповідно до чинного законодавства. Так, Генеральною угодою на 1997— 1998 роки поставлена мета зберегти для вивільнюваних працівників рівень додаткових гарантій для окремих категорій населення та особливі гарантії працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці. При здійсненні структурної перебудови передбачити заходи для перерозподілу трудових ресурсів у суспільному виробництві, в тому числі на користь перспективних та стратегічно необхідних галузей економіки. Для урегулювання проблем масового вивільнення працівників сторони домовилися передбачати надзвичайні заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення у разі, якщо масштаби безробіття вийдуть за межі, визначені Державною програмою зайнятості населення.

Передбачалась також підготовка узгоджених з профспілками змін до чинного законодавства щодо врегулювання проблеми часткового безробіття і соціального захисту частково безробітних.

З метою забезпечення продуктивної зайнятості населення та соціальних гарантій у разі безробіття за участю профспілкових об'єднань розробити довгострокову програму зайнятості населення України та концепцію розвитку ринку праці з урахуванням проведення структурної перебудови економіки, приватизації, інвестиційної та податкової політики.

Професійні спілки, органи державного управління, власники підприємств проводять спільні консультації з проблем зайнятості населення. Повинна удосконалюватись також система інформаційного забезпечення вивчення та аналізу стану ринку праці на основі об'єктивного прогнозування його розвитку.

При укладенні Генеральної угоди сторони заявили, що в умовах переходу до ринкової економіки договірне регулювання суспільно-економічних процесів на принципах соціального партнерства є об'єктивною необхідністю.

83. Допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітними підприємницької діяльності надається застрахованим та незастрахованим особам, визнаним у встановленому порядку безробітними. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 219, Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20.11.2000 р. № 307.

Статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи. Статус безробітного надається цим особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції (центр зайнятості), незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.

Куди звертатися за допомогою

Допомога по безробіттю призначається центрами зайнятості за місцем перебування безробітного на обліку і виплачується в установленому порядку через банківські установи.

Перелік документів необхідних для отримання допомоги

Допомога з безробіття призначається на підставі особистої заяви безробітного, довідки (довідок) про середню заробітну плату (дохід) за останнім місцем (кількома місцями) роботи чи служби, трудової книжки, військового квитка, копії цивільно-правового договору та пред’явленням (за наявності) свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу.

Військовослужбовці Збройних сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ, інших військових формувань, утворених відповідно до Законів України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки, Державної спеціальної служби транспорту, особи рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, органів внутрішніх справ, органів і підрозілів цивільного захисту, особи начальницького складу податкової міліції, а також особовий склад воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань), створених відповідно до законодавства на постійниій основі (далі — військовослужбовці), крім військовослужбовців строкової служби, звільнені зі служби, подають довідку (довідки) з військового комісаріату, військової частини або іншого формування, яке виплачує грошове забезпечення, про строки проходження служби, які включаються та (або) прирівнюються до страхового стажу, а також розмір і строки виплати грошового забезпечення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

Відповідні довідки подають також особи, які проходили державну службу в підрозділах міліції та були звільнені у зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію або звільнені за станом здоров’я.

До державної служби зайнятості громадяни подають копії відповідних документів (трудової книжки, цивільно-правового договору про виконання робіт (надання послуг), диплома або іншого документа про освіту, довідки ІПН), які зберігаються в їхній особовій справі (абзац 7 п. 3 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних).

 Яким документом оформляється рішення про призначення допомоги з безробіття?

Рішення про призначення допомоги з безробіття, її розмір і строки виплати, відкладення, скорочення та припинення виплати оформлюється наказом центру зайнятості, номер і дата якого заноситься до картки персонального обліку безробітного. З цим наказом безробітний має бути ознайомлений під особистий підпис у картці обліку ухвалених рішень керівництва центру зайнятості.

Розмір допомоги по безробіттю

Згідно з п.1 ст.23 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу. Розмір цієї допомоги визначається у відсотках до їхньої середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 р. №1266, залежно від страхового стажу: до двох років — 50%, від двох до шести років — 55, від шести до 10 — 60, понад 10 років — 70%.

Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів — 100%, упродовж наступних 90 календарних днів — 80; у подальшому — 70%.

Допомога по безробіттю не може перевищувати чотирикратного розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, установленого Законом.  З 01.01.2013 р. по 30.11.2013 р. максимальна сума допомоги складає 4 588,00 грн., а з 01.12.2013 р. по 31.12.2013 р. – 4 872,00 грн.

Застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, за даними Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування мають страховий стаж менше шести місяців або звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, молодь, яка закінчила або припинила навчання, звільнилась з військової або невійськової служби, мають право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі. Мінімальний розмір встановлюється Правління Фонду.

Правління Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття постановою 12.04.2012  № 327 установило мінімальний розмір допомоги по безробіттю— 544 гри.

Для застрахованих осіб, визнаних у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів і сплачували страхові внески, розмір допомоги встановлено з: 1 січня  2013 року —  882 грн.

Допомога по безробіттю виплачується з 8-го дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості.

Виплата допомога по безробіттю особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, починається з 91-го календарного дня.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом 2 років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів, для осіб, які шукають роботу вперше, та інших незастрахованих осіб — 180 календарних днів.