3. Типологія особистостей о. Ф. Лазурського

Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О. Ф. Лазурський (1874-1917). В основі запропонованої ним "психосоціальної в широкому розумінні" класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності.

Використання вказаного основного принципу зумовлює наявність у класифікації двох головних розділів: за психічним рівнем, який у свою чергу розподіляється на три підрозділи (нижчий, середній, вищий), та за психічним змістом. У зв'язку з цим О. Ф. Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів.

Так, до чистих типів особистості належать такі:

І. Нижчий рівень

1. Розсудливі 2. Афективні: 3. Активні:

а) рухливі а) енергійні нижчого порядку

б) чутливі б) покірно-діяльні

в) мрійники в) уперті

II. Середній рівень

Непрактичні, теоретики-ідеалісти Практики-реалісти

1. Вчені 4. Людинолюбці (альтруїсти)

2. Художники 5. Громадські працівники

3. Релігійні споглядачі 6. Владні 7. Господарі

III. Вищий рівень

Типи-ідеали цього рівня за своїм змістом відповідають таким психосоціальним комплексам рис особистості:

1. Альтруїзм 3. Краса 6. Зовнішня діяльність, ініціатива

2. Знання: 4. Релігія 7. Система, організація

5. Суспільство 8. Влада, боротьба

До комбінованих типів особистості належать:

1. Науково-практичні 3. Художньо-практичні

2. Науково-суспільні 4. Релігійно-адміністративні

У перелік спотворених типів особистостей різних рівнів входять такі типи:

I. Нижчий рівень

1. Пасивні: 3. Афективні спотворені

а) апатичні 4. Активні спотворені (ґвалтівники):

б) безвільні а) безладні ґвалтівники

2. Розважливі егоїсти б) зосереджено-жорстокі

II. Середній рівень

Невдахи: Успішні:

1) не пристосовані мрійники 4) лицеміри

2) афективні невдахи 5) владні спотворені 3) енергійні, розлючені

Хоча класифікація О. Ф. Лазурського с незакінченою, вона справила значний вплив на подальші психологічні дослідження особистості.

4. Фрейдизм і неофрейдизм

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фрейдом (1856-1939). Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу "несвідомого". Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи "цензуру" свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина - твори мистецтва, літератури, - це, за 3. Фрейдом, символізація витиснених у "підпілля" несвідомих потреб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякденного життя людини - обмовках, снобаченнях тощо. 3. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: "Воно", "Я" і "Над-Я". У сфері "Воно" домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. "Я" підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого - нормам і вимогам дійсності. "Над-Я" - це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль "цензора".

Отже, "Я", за 3. Фрейдом, звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги "Воно" і "Над-Я" несумісні. Тому "Я" постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких викопують сублімація, проекція, заміщення, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що перемішуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для "цензора".

У теорії особистості 3. Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено псофрейдистами.

Один із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875-1961) - швейцарський психолог, засновник аналітик гної психології - відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів - домінант, першородних образів, що виявляються в образах творчості, у снобаченнях (наприклад, образ матері-землі, демона, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витисне ними із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих "комплексах". Центральну роль серед архетипів Юнг відводив архетипу "самосії" як потенційному центру особистості на відміну від "Его" ("Я") як центру свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета прогресу становлення особистості (самореалізації, індивідуації). Головна мета психотерапії - відновлення порушених зв'язків між рівнями психіки. У традиційних культурах, за Юнгом, динамічна рівновага здійснюється за допомогою міфів, ритуалів, обрядів як засобів активації архетипів.

Завдяки психічним функціям - мисленню, інтуїції, почуттям - людина пристосовується до умов життя. Іноді для успішної адаптації індивід має регресувати, тобто звернутися до нижчого рівня несвідомого.

К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до нього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи - інтуїтивний, мислительний, емоційний.

Найбільш "соціалізованим" ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою піп впливом К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв'язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає "негативною свободою". Людина стає "вільною від усього" і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути "вільною", вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми.

Для Е Фромма відчуження стає фатальною основою між-людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки - конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого - хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини - духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи - любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому - покращанню суспільства.

Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. В той же час у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про "ідентичність особистості" як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, - "вбираюча", коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності Третя стадія - це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії - це зрілість особистості, стійкість ц інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія - це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Говорячи про функцію "Его" у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу - суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства в свою структуру, не є копією суспільства.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Буяй поставлені фундаментальні проблеми - внутрішньої структури особистості, місця "Я" в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз змінюється у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.