4. Рекомендована література

1. 1 Андреєва Г. М. Соціальна психологія. Харків, 2009,

2. В. В. Бойко и др. Социально-психологический климат коллектива и личность / В. В. Бойко, А. Г. Ковалев, В. H. Панферов. Москва, 1999.

3. Корнев М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. Київ, 2007

4. Краткий словарь по социологии / Под общ. ред.- Д. M. Гви-шиани, H. И. Лапина. Москва, 1988.

5. Обозов Н. Психология межличностных отношений. Киев, 1990.

5. Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте фактори, що впливають на соціально-психологічний клімат.

2. У чому полягає сутність понять "емпатія" та "рефлексія"?

3. Якими факторами зумовлена динаміка зміни СПК?

4. Як впливає стиль керівництва на СПК?

5. 5.Як впливають індивідуально-психологічнівластивості на СПК?

6. Вплив спілкування на СПК.

7. Вплив самооцінки особистості на СПК.

Тема 13:

Фонетичні аспекти етикетного мовлення

Кількість годин: 3

1. Актуальність теми

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієн­тованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Високу культуру мовлення людини визначає досконале володін­ня літературною мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значен­ня має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість - основні складові етикету.Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важ­ливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адек­ватних суджень про мовця.

2. Навчальні цілі

Знати:	артикулювання; наголошування; інтонування; мелодика;темп; тембр; пауза
Вміти:	правильно артикулювати, вживати наголоси, інтонувати; вибираи правильний темп і тембр голосу; доречно вживати паузи

3. Матеріали доаудиторної самостійної роботи

Українська мова

1. Фонетика, творення звуків голосовим апаратом

Зміст теми:

Артикулювання

Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важ­ливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адек­ватних суджень про мовця.

Терміном артикуляція (лат. "розчленування") називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчлену­вати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до ар­тикуляції — її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба ар­тикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.

Для виразності є окремий термін — дикція (лат. "вимова"). Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чіт­ким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, "ковтання" звуків, вимовляння їх "під ніс" тощо змушують співрозмовника (аудито­рію) напружувати увагу, "заглядати в рот" мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важ­ливими є "пороги сприйняття" звуків.

Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30—50 млс. Якщо звуки вимовля­ти швидше, то адресат не встигатиме їх упізнавати й розріз­няти.

Поріг чутності — це нижня межа гучності (голосності) зву­ка, яку сприймає вухо за певної частоти (звуки людського мов­лення розміщені в діапазонах частот від 100 до 8000 Гц). Цей поріг становить 0 дБ (децибелів). Для порівняння: шепіт — 40 дБ, мовлення півголосом — 60 дБ, голосне мовлення — 80 дБ.

Поріг сприйняття — це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Вона становить 130 дБ. Перехід за цю межу спричиняє неприєм­не відчуття. Тому її ще називають порогом больового відчуття.

Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, "керувати" артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог куль­тури й етикетності мовлення.

Артикуляція звуків у мовленнєвому потоці може змінюва­тися, внаслідок чого вони вимовляються інакше, ніж виокрем­лено. Це залежить від позиції: на початку чи в кінці слова, під наголосом чи в ненаголошеному положенні, перед твердим чи м'яким приголосним тощо. Наприклад, в українській мові ненаголошений [є] вимовляється з наближенням до [и] (в[е^и]рба "верба", с[е"]ло — "село"), приголосні [з] і [с] перед [ш] вимов­ляються як [ш], точніше, зливаються з ним в одному довгому звукові ([ш:]ити — "зшити", прині[ш:]и — "принісши"), ті ж [з] і [с] перед м'якими приголосними теж стають м'якими ([з']вір, пі[с']ня, звук [г] в окремих словах вимовляється як [х] (ле[х]кий — "легкий", ні[х]ті — "нігті". Отже, не завжди слова вимовляються так, як вони написані, — між літерами і звука­ми доволі часто спостерігаються невідповідності

Наголошування

В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється — наголошується. Наголошування — це вимовляння голосного звука, а з ним і скла­ду з більшою силою голосу і зміною висоти тону.

Дуже важливою ознакою українського наголошування є мі­сце наголосу. За цією ознакою слова часто розрізняються за значенням (артикул (кодекс, тип виробу) – артикул (рушничний прийом), ві́домість (список, документ) – відомість (повідомлення) і значно частіше — за граматичною формою (кни́жки — книжки́, заси́пати — засипа́ти, дізна́юсь — дізнаю́сь).

Наголос належить до найпо­мітніших прикмет мови. Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов — явище негативне. На жаль, воно досить поширене в україн­ському мовленні. А будь-яке немотивоване відхилення від літе­ратурної мови не сприяє авторитетові мовця.

Інтонування

Ми говоримо висловленнями (реченнями). Прикметою ре­чення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація (від лат. "голосно вимовляю"). Інтонації як виражаль­ному засобові належить дуже важлива роль. Наприклад, реплі­ку Дякую! можна вимовити рвучко або стримано, м'яко або гру­бо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо тощо. Якщо вона прозвучить іронічно, глузли­во, єхидно, то така інтонація справить на адресата сильніше враження, ніж сам зміст слова дякую. Інтонація — явище фо­нетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціо­нальне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мелодика (від гр. "співучий") — це складник ін­тонації, який є рухом висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, а особливо з грою на музичних інструментах, мело­дика мовлення має доволі вузький діапазон. Модуляція тону тут відбувається в межах квінти (за іншими даними — сексти).

Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно вико­ристовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, заперечувальної, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавер­шеної та інших видів мелодики. Мелодійність, "співучість" — одна з привабливих прикмет української мови.

Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слу­хачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно.

Темп (іт., лат. "час") — це швидкість, із якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звично — за секунду). У се­редньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400 слів.

Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помір­ний), уповільнений, дуже повільний. Дуже швидке мовлення, за даними досліджень, майже у п'ять разів хутчіше за дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (ви­словлення), то холерик за такий самий відрізок часу — п'ять рівновеликих слів (висловлень).

Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швид­кість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприй­манні мовлення адресатом (аудиторією). Тримати темп під контролем треба у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом, слухом та неоднаковим володінням мовою. Рекомендується спо­вільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою.

Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30 с жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік — тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікатив­них конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мов­лення та його правильністю й точністю. Прислів'я скорий по­спіх — людям посміх стосується й мовлення. Тому рекоменду­ють вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого через два інтер­вали.

Украй небажано швидко розмовляти з особами, що добре не розуміють мови, з іноземцями. Темп мовлення з ними має бути в 1,5—2 раза повільніший, ніж звичайно.

Темп залежить не лише від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію), а й від змісту мовлення. Так, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доціль­но вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуа­ції чому — для чого — коли — де. Було б грубим порушенням, наприклад, читати у швидкому темпі присягу або виголошува­ти промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор дратує багатьох шанувальників спорту.

Темп мовлення — це одна з етномовних особливостей наро­ду. Так, вірмени за 1 с вимовляють у середньому 10,95 звука (4,52 складу), а росіяни — 12,56 звука (5,26 складу). Поспішність не властива мовленню японців — вони уповільнюють його паузами. В Європі найшвидше розмовляють італійці, найповільнішо – фіни. Темп українського мовлення — десь посере­дині між італійським та фінським.

Тембр (фр. "дзвіночок, дзвін") — це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: "плаксивий", "рипучий", "верескливий", "гугнявий" тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконую­чи спеціальні вправи.

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комуні­кативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набу­ваючи типових властивостей: існує тембр "веселий", "грайли­вий", "байдужий", "сумний", "похмурий", "безнадійний", "змовницький" тощо. Ще тембри вирізняють за ознаками дея­ких професій, посад: "генеральський", "педагогічний" (повчальний), "прокурорський", "проповідницький".

Тембр як інтонаційна складова має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з друзями "прокурорським тоном", як і виголошувати урочи­сту промову грайливим голосом.

Наголос теж уважається складником інтонації. Йдеться, од­нак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, а про ознаку цілого висловлення. Кожне висловлення має фразовий наголос. Він падає на останнє слово висловлення (фрази), си­гналізуючи її завершення. Цей наголос є, так би мовити, меха­нічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо і ціле­спрямовано — для значеннєвого виділення слова — викори­стовується логічний (гр. "заснований на законах логіки") наголос. Певне слово видається адресантові найваж­ливішим, і він посилено акцентує його, щоб привернути до цьо­го слова увагу адресата. Коли у фразі Студенти досліджували явище послідовно переносити логічний наголос із слова на сло­во, то це означатиме:

а) що саме студенти досліджували, а не хтось інший (Студенти працювали в парку);

б) що студенти досліджували, а не робили щось інше (Студенти досліджували явище);

в) що студенти досліджували явище, а не щось інше (Студенти досліджували явище).

Для того, щоб адресат (аудиторія) добре розумів адресова­ний йому текст, потрібно правильно розставляти логічні наго­лоси.

Емфатичний (гр. "зображення, виразність") на­голос слугує для емоційного виділення слова. Коли мовець вкла­дає в якесь слово почуття (захоплення, зневагу, огиду, нена­висть тощо), він здебільшого робить це за допомогою піднесення (іноді зниження) висоти тону, "розтягування" звуків, Кирило Володимирович — трохи менший, але вели-и-и-кий княз.

Емфатичним наголосом, як і іншими емфатичними засоба­ми (вигуками, повторами, однаковими словами на початку (ана­фора) чи вкінці (епіфора) фраз), не варто надуживати, аби не зумовити ефект, протилежний потрібному. Такі стилістичні фі­гури не завжди сприяють переконливості мовлення, а часто навіть відвертають увагу від його змісту, смішать або й драту­ють співрозмовника (аудиторію).

Пауза (лат., гр. "припинення") — це пе­рерив у звучанні, спричинений зупинкою артикуляційних ру­хів органів мовлення.

Між сусідніми висловленнями в тексті завжди є коротший чи триваліший "перерив звучання". Його називають міжфразовою паузою. Якщо висловлення складається з кількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами. Від місця цих пауз залежить гру­пування слів у висловленні, отже, і сприйняття його змісту адресатом.

Гезитаційні (лат. "вагатися") паузи можуть бути в будь-якому місці тексту, навіть у середині слова, відбиваючи вагання щодо дальшої побудови мовлення, перебір варіантів, аби знайти найкращий тощо. Психологічні паузи адресант робить для того, щоб "дати час" обдумати сказане ним адреса­тові (аудиторії). Фізіологічні паузи потрібні для того, щоб пере­вести подих, набрати повітря для продовження мовлення. А це не просто, особливо, якщо людина не звикла виступати перед публікою, якщо не в змозі подолати хвилювання під час публіч­ного виступу, в розмові з визначними особами тощо.

За нормами етикетного мовлення, перебивати адресанта можна тільки під час фразової паузи. Цю засаду голландський учений П. Паардекопер поклав в основу визначення речення як "найменшого висловлення, після якого можна перебити співрозмовника, не виявившись невихованим". Загалом же вміння користуватися паузами — це один із важливих склад­ників мистецтва мовлення.