Тема 1: Природа психіки та предмет психологічної науки

Кількість годин: 2

1. Актуальність теми

Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше оволодіти цією цікавою наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання. Саме усвідомлення особистісного значення психологічних знань сприятиме засвоєнню складних понять і категорій та їх ефективному використанню в житті, навчанні та професійній діяльності. По-перше, психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе та інших. По-друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі Без саморозвитку людина не відповідає вимогам сучасності, не може самореалізуватися в суспільстві. По-третє, вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою, щоб запобігти техногенним та екологічним катастрофам. Ці чинники визначають незаперечну важливість психологічних знань для кожного студента.

2. Навчальні цілі

Знати:	природу психіки, основні принципи наукового вивчення психіки, її функції; предмет психологічної науки.
Вміти:	визначати функції психіки, психічні стани, етапи становлення психіки в процесі біологічної еволюції та історичного поступу людства

3. Матеріали доаудиторної самостійної роботи

Фізіологія

1. Анатомо-фізіологічних особливості нервової системи людини.

Філософія

1. Погляди філософів на еволюцію матерії та психіки.

Зміст теми:

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди - донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за Тюрмою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п'ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери І до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше -з особистістю (табл. 1).

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі - "Пам'ятці мемфіської телеології" (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності Центральний орган - це серце людини, котре "усякій свідомості дає підніматися". Мова ж повторює усе, "що замислене серцем".

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у "Книзі про внутрішнє" - VIII ст. до н. е.) головним органом, або "князем тіла", з яким пов'язана психічна діяльність, також називається серце.

Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи - подібне до повітря начало "ці", жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, не врівноважені, як мавпи (з домінуванням "ці"); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551-479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, "хто має знання від народження", тих, хто "має знання завдяки навчанню", тих, "хто починає вчитися при виникненні труднощів", та тих, "хто ніколи не вчиться". Перші - мудрі правителі. Другі - мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватись. Треті - вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні - "народ" - потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності Потенційно душа володіє знанням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і нескінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяльністю та підвладна стражданням.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 - бл. 483 до н. е.) вважав, Що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. "Вогняність" та "вологість" постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну. Все існуюче безупинно тече, змінюється - від мікрокосму до космосу. Душі-випарування Геракліт порівнював з ріками, де течуть то одні, то інші води. Люди спікаються з реальністю, але не бачать В, бо занурені у "власну свідомість", вони "хоча присутні - є відсутніми". Людина, що живе у відповідності до природи, Логосу, може досягти вогняного просвітлення, надбати "ненавмисне" і стати богом за життя. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

Демокріт (бл. 460 - бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 - 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання. Метою життя Демокріт вважав особливий стан психіки - евтомію, котра не є тотожною чуттєвій насолоді, але означає безтурботність, щасливий стан, коли людина не підвладна пристрастям та страхові.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (§л. 469-399 до н. е.) належить відомий вислів "Пізнай самого себе". Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності ("маєвтика" як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384-322 до н. е.). У трактатах "Про душу", "Про пам'ять", "Про сновидіння" він виклав систему психологічних понять на основі об'єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих Істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях - почуттєвих, рухових, розумових. Арістотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування, людського характеру у процесі діяльності Справедливим, за Аристотелем, можна стати завдяки частому повторенню справедливих дій. Щастя полягає в діяльності душі зі здійснення своєї доброчинності В етичному плані це "досягнення середини між двома пороками": мужності - між відчайдушністю та боягузтвом, щедрості - між марнотратством та скупістю тощо.

Видатний римський лікар Гален (129 - 199) використовував при тлумаченні душі поняття "пневма". Периферична пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

У III-V ст. поняття свідомості завдячуючи працям Плотіна (бл. 205 - бл. 207) й Августина (354-430) набуло Ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 - 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії - подібно до відбиття променя світла від дзеркала. В людині, за Декартом, реально пов'язані бездумний тілесний механізм і нематеріальна душа, що має волю та здатна до мислення. Розуміючи світ як велетенську систему тонко сконструйованих машин, Декарт механічними законами пояснював і всі функції живого тіла. Джерело сили винесено за межі природи і належить трансцендентному Богу-творцю.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині XIX ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м'язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829-1905) у праці "Рефлекси головного мозку" стверджував, що "всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження е рефлекси". Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від Його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно до умов, що змінюються, і досягається певний результат.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища - це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись на вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму створення об'єктивної психології, яка має базуватися на об'єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І. П. Павловим (1849 - 1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи.

Рефлекторне вчення І. М. Сеченова і І. П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

У психології наприкінці XIX - на початку XX ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джеме (1842 - 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного "Я", або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого "Я" тощо, спираючись на головне для нього поняття "потоку свідомості".

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом тощо.

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.