Плюралізм політичних концепцій (XX ст.)

Шоста тема курсу основи політології плюралізм політичних концепцій XX ст. Першим питанням теми пропонується розглянути неопозитивізм як теоретично-методологічну основу неолібералізму. Розвиток науково-технічного прогресу, політ., соціально-економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. На початку 20-х pp. XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретично-методологічними основами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, «структуралістське» розуміння мови, розвиток емпіричної соціології, що все разом дало першу форму неопозитивізму – логічний позитивізм. Із 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу, такі принципи як сцієнтизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Економічними підставами неолібералізму стати концепції Дж. Кейнса, Дж. Гелбрейта та Ф.Хайєка. Соціологічними підставами неолібералізму були концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса. Так, Е. Дюркгейм далі розвинув концепцію солідаризму, запропонувавши його поділ на механічний й органічний. Перша притаманна архаїчним, друга – розвинутим суспільствам. Звідси виводив два види права – репресивне і кооперативне. Суть проблеми не в переслідуванні порушників права, а у наверненні їх до нормального співжиття. Л. Дюгі вважав, що основою сучасного сус-ва повинні стати профспілки-синдикати як основа об’єднання, солідарності всіх громадян в державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу у знаряддя синдикатів. М. Вебер широко розвинув три концепції: теорію соціальних груп, представницької демократії і політ. панування, концепцію бюрократії. Дав класичне визначення політики: у широкому розумінні – це відносини, пов’язані з самостійним керівництвом різних галузей cyc-го життя, у вузькому – це керівництво державою. Т. Парсон розвивав далі теорію суспільної організації, поклавши в основу виділення необхідних функцій для існування кожної системи. Звідси започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення політ. влади.

Як зазначалося вище, з 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив свою увагу на відношеннях «слів» і «речей» (засоби культури і її об’єкти). Виокремлював три змінні системи семіотичних відносин – Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, які співіснують в рамках однієї системи. Пізніше Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що у чистому вигляді вона існує (як примус) лише в тюрмах. Вивчаючи сучасну йому франц. сус-во ствердив, що це дисциплінарне сус-во. Аналізував не те, хто і як здійснює владу, а як і яким чином вона реалізується (мова як один з основних засобів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрямок в соціології (В. Вундт, Г. Ле. Бон, Г. Т. Ард, Ч. Кулі) та психоаналіз З. Фрейда. Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Зробив класичний психологічний аналіз особи президента В. Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Його послідовники – Е. Фромм, К. Юнг, спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму, суспільно-психологічних підстав демократії, колективного несвідомого.

284

У другому питанні розглянемо окремі концепції неолібералізму: технократичної та плюралістичної демократії. Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем та А. Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що у нових соціально-економічних умовах, у зв’язку з науково-технічним прогресом, влада повинна перейти до рук інженерів, головною суперечністю сус-ва стає суперечність між інженерно-технічною інтеліґенцією й бізнесменами. Дж. Бернхейм ствердив, що у індустріальних країнах проходить революція менеджерів (управляючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити насамперед в сус-ві обов’язки та дисципліну громадянства. А. Берлі розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції дав нову періодизацію розвитку християн. цивілізації та відповідних типів соціальних революцій. Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основі лежить твердження, що в умовах значної соц. стратифікації постіндустріального сус-ва, вільного волевиявлення – політ. влада і прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соц. груп. Політ. влада розділяється між різними системними суб’єктами влади, наступає її «дифузія», що є виразом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні «правил гри». У зв’язку з цим Р. Дарендорф опрацював теорію політ. конфлікту, а М. Дюверже – теорію політ. партій, їхню класифікацію. Третє питання теми – політичні доктрини тоталітаризму. Тут аналізується більшовицька полі. доктрина (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін). Її основні риси: домінування класової боротьби в сус-ві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідея пролетарської, соціалістичної демократії; концепція з національного питання; тактика щодо інших політ. партій та головні принципи закордонної політики соціалістичної держави. Одночасно, визначаються риси сталінізму, як специфічної форми тоталітаризму. Близькою за методами є політ. доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг), фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссоліні). Спільні характерні риси фашистського тоталітарного політ. режиму є: 1) встановлення однопартійної системи, одновладдя однієї партії: 2) будівництво тоталітарної держави (політ. диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова, регламентована праця, безальтернативність прийняття політ. рішень); 3) уніфікація всього громад. життя, єдність всіх громад. об’єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація. Четверте питання теми – політичні доктрини неоконсерватизму. Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних вартостей спричинилися до відродження консерватизму, особливо після 1-ї світової війни, що його почали називати неоконсерватизмом. З’являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), в Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Великого поширення набрали праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції й висунув свою Доктрину Пробудження. Головним положенням доктрини був імператив Консервативної революції, будування Анти-Європи. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків. Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що в певній мірі відмовився від імперських амбіцій, прийняв на озброєння ряд ліберальних ідей та вартостей. Характерними його рисами залишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних й розподільчо-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо cyc-го прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних ін-тів влади та архаїчних політ. вартостей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.

Б. К., А. Р., М. П.

285

7.