12 Червня 1936 проект Конституції був опублікований і обговорювалося протягом наступних 6 місяців на всіх рівнях.

Незважаючи на свою назву, основним автором конституції був згодом репресований Микола Бухарін. У роботі над текстом конституції безпосередньо брав участь Сталін. Конституція 1936 року, за задумом авторів повинна була відобразити важливий етап в історії СРСР — побудову соціалізму.

Зміст

Конституція проголосила, що соціалізм в СРСР переміг і в основному побудований. Це означало, що знищена приватна власність на засоби виробництва і експлуататорські класи (і отже пролетаріат більше не існує, тобто диктатура пролетаріату — пройдений етап), перемогли соціалістичні виробничі відносини. Економічною основою проголошувалася планова соціалістична система господарства, що спирається на соціалістичну власність у двох її формах — державну і колгоспно-кооперативну.

Вперше в історії СРСР Конституція 1936 всім громадянам формально надавала рівні права:

• Загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні;

• Право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості та хвороби;

• Свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів.

Проголошувалися недоторканість особи і таємниця листування.

Комуністична партія проголошувалася «керівним ядром» державних та громадських організацій (у Конституції 1924 року партія не згадувалася).

Вищою законодавчою владою в країні оголошувалася двопалатна Верховна Рада СРСР, а в перервах між її сесіями — Президія Верховної Ради СРСР. Уряд країни зберігав свою назву — Рада народних комісарів СРСР. РНК був вищим виконавчим органом, підзвітним Верховній Раді і його Президії.

Задекларовані права та свободи в Конституції 1936 р. носили лише формальний характер. Всупереч положенням Конституції за найменшу критику сталінської влади громадянин міг отримати вирок у вигляді довгого терміну ув'язнення або розстрілу. Збори та мітинги громадян проводилися лише з ініціативи влади та під її опікою Насправді Конституція СРСР 1936 року була прийнята з пропагандистською метою показувати власному народу та зовнішньому світу демократичні права та свободи радянських громадян. Прибічники радянщини оцінюють її як найдемократичнішу конституцію того історичного часу, яка була прийнята 1936 р. в тоталітарній радянській державі.

83

Державний устрій СРСР.

Конституція СРСР 1936 року, а потім Конституція 1977 року. законодавство

закріпила комуністичний тоталітарний псевдопарламентаризм.

Для тоталітарно-феодального комунізму є характерним:

- панування державної власності на засоби виробництва

- відчуження виробництва від засобів виробництва

- примусовий і напівпримусовий характер праці

- відсутність ринкових відносин.

- низький рівень науково-технічного прогресу

- монополія однієї партії та її ідеології

- наявність сильного репресивного апарату

- формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини

- придушення інаокмислення в середині країни.

Всі вищі державні органи влади і управління СРСР - Верховна Рада, Рада Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура - це все було продовженням центральних органів КПРС - Пленумів ЦК, Політбюро та секретаріату ЦККПРС. На партійних зїздах, конференціях визначалась

генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни,

обирались члени Політбюро та секретаріату.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу

вищих державних органів влади і управління. Голова пПрезидії Верховної

Ради, Голови Ради Союзу та Ради національностей формально обирались на

сесії Верховної Ради за рекомендацією ради старійшин, фактично вони були

номенклатурою політбюро , так само, як і посада Голови ради Міністрів,

керівників міністерств і державних комітетів.

Президія Верховної Ради була органом не робочим, а показним, так само,

як і рада міністрів була високопоставленим розпорядчим і господарським

органом.

Рішення відповідних центральних партійних ставали обовязковими для

виконання усіх без винятку як партійними, так і державними

господарськими органами всіх рівней.

84

Основний Закон Німеччини було прийнято 31 липня 1919 р., а вже 11 серпня 1919 р. конституція набрала чинності. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету з розробки конституції. Конституція зафіксувала ліквідацію монархічної форми правління та юридично закріпила в Німеччині республіку. Республіканські тенденції ніколи не були сильними в Німеччині, а республіканські партії з'явилися лише після того, як кайзерівська монархія була згорнута, і на її відновлення не лишалося жодних надій.

Республіканські тенденції мали місце в Німеччині і до Листопадової революції, а після неї визнання республіки ліберальними партіями та соціал-демократією було твердим і беззаперечним. Розглядаючи форму державного устрою Веймарської республіки, варто зазначити, що її однозначне визначення як унітарної держави чи федерації є неточним. Аналіз конституції Німеччини 1919 р., конституцій окремих земель та інших джерел,

всебічне дослідження таких питань як внутрішній поділ держави на землі, взаємовідносини їхніх органів між собою та із центральними органами республіки, дозволяють зробити та обґрунтувати висновок про те, що форму державного устрою Німеччини, яку закріпили Веймарською конституцією, слід визначати як своєрідну

федерацію, специфіка якої полягає в наявності низки ознак, що притаманні унітарній державі. Форма державного устрою Веймарської республіки в цілому може бути віднесеною до федеративної республіки.

У віданні імперських властей перебували питання зовнішньої політики, збройних сил, фінансів, зв'язку, громадянства і т.д. Законодавство імперії мало пріоритет в галузі цивільного і кримінального права, охорони здоров'я, хоча ландтаги могли видавати в цих областях «конкуруючі» з рейхстагом нормативні акти.

Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини став двопалатний парламент. Нижня палата-рейхстаг (5) - обиралася за пропорційною системою строком на 4 роки. Її депутат оголошувався представником всієї нації і не був відповідальний перед своїми виборцями. Верхня палата - рейхсрат (4) - вважалася органом уряду земель, в неї обич ¬ но входили члени урядів цих земель. Обидві палати були в сукупності вищим законодавчим органом. Причому рейхсрат міг опротестувати будь-який акт, прийнятий нижньою палатою, і тим самим перешкодити виданню прогресивного акту. Рейхстаг мав право домагатися проведення референдуму, але в історії Веймарської республіки це не було реалізовано.

Главою держави був президент, що обирається населенням на 7 років. У нього зосереджувалася вища виконавча влада: верховне командування армією, призначення чиновників, представництво в зовнішніх зносинах, право помилування і т.д. Він міг достроково розпускати рейхстаг і призначати нові вибори, що застосовувалося не один раз. Право рейхстагу ставити питання про усунення президента залишалося на папері. Президент крім парламенту - міг видавати надзвичайні декрети. Від нього залежало персональне призначення глави уряду - канцлера. Останній повинен був користуватися підтримкою рейхстагу. Спираючись на президента, канцлер найчастіше повністю контролював рейхстаг.

85

Тимчасовий уряд значною мірою зберіг стару правову систему царизму. Його

міністерство юстиції, на яке було покладено завдання підготувати нове

законодавство, відмінило явно неприйнятні царські закони, які закріплювали права і

привілеї вже поваленої монархічної влади.

Була здійснена амністія, проголошена свобода слова, розширені деякі права громадян. Тимчасовий уряд зберіг в законодавстві становий розподіл суспільства, станові привілеї та

обмеження, хоча і визнавав необхідність їх відміни.

Центральними в цивільному законодавстві Тимчасового уряду були норми, які охороняли право приватної власності. Міністерство юстиції навіть намітило підготувати законопроект про відшкодування збитків, заподіяних приватним особам під час революції.

Урядове рішення про регулятивне втручання держави в сферу встановлення твердих цін, розподілу продуктів між різними верствами населення, втручання у певних

випадках у виробництво, не одержавши підтримки, зазнало краху. Монополістична буржуазія не допускала й гадки про встановлення особливих органів контролю за окремими підприємствами. Так, під тиском торгово-промислової верхівки, обуржуазнених поміщиків Тимчасовий уряд, незважаючи на голод в країні, по суті, відмовився

навіть від встановлення хлібної монополії та твердих цін на хліб. У

серпні 1917 p. уряд підвищив ціни на хліб удвічі.

Уся діяльність ТУ по "урегулюванню" поземельних відносин

була спрямована на збереження і зміцнення земельної власності. У своїй першій декларації від 3 березня 1917р. Тимчасовий уряд взагалі проігнорував аграрне питання.

Тимчасовий уряд зовсім не рахувався із сподіваннями селян одержати землю. 27 березня 1917 p. уряд націоналізував усі землі, які були у безпосередньому віданні кабінету колишнього царя, проте не віддав їх селянам, а передав державі. 12 липня був проголошений новий закон, який дозволив купувати і продавати землю.

Багато підприємців чинили опір законодавчому регулюванню робочого часу, перш за все впровадженню 8-годинного робочого дня. Проте Тимчасовий уряд під тиском робітничих Рад санкціонував у середині березня впровадження 8-годинного робочого дня, пізніше так і не видавши загального закону з цього питання.

8 серпня Тимчасовий уряд прийняв постанову про обмеження нічної праці жінок та підлітків. Але значення цього закону було зменшено наданням відомствам права робити відступи від нього, якщо вони викликані "потребами оборони".

Не набула законодавчого закріплення також обіцяна Тимчасовим урядом свобода страйків.

Тимчасовий уряд мав й намір удосконалити порядок розгляду конфліктів. 5 серпня був прийнятий закон "Про примирливі установи". Вони мали запобігати конфліктам між робітниками та підприємцями або мирно розв'язувати їх, стримуючи трудящих від революційних виступів.

В перші місяці Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав ряд важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику. 6 березня був затверджений указ про амністії. Він проголошував загальну політичну амністію особам,

засудженим за політичні злочини усіх категорій, а також за злочини проти

релігії. Усі такі справи закривалися.

12 березня уряд прийняв постанову про скасування смертної кари. Але нововведення не протрималось довго.Через декілька місяців смертну кару було поновлено.

В армії застосовувалися жорстокі репресії щодо революційне настроєних солдатів. Тимчасовий уряд 7 липня 1917 p. прийняв постанову про розформування військових частин, які брали участь у липневій демонстрації. Солдатів — активних учасників демонстрації — пропонувалося негайно заарештовувати і притягувати до кримінальної відповідальності за "зраду Вітчизні". Командуючим арміями було надано право "висилати" з театру воєнних дій "підозрілих" осіб. Тимчасовий уряд активно боровся й

з процесом українізації армії.

86

Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій. На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.

Втілення «Нового курсу»

Всі банки було зачинено.

За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.

Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.

Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.

Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.

У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів.

Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.

Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника.

87

Біль про права 1791 р.

Одразу ж після прийняття Конституційним конвентом проекту Конституції США, виявилося, що в ній немає норм правового статусу особи. Цей недолік Конституції був підданий справедливій критиці. У багатьох штатах ширився рух за демократизацію Конституції. З великими зусиллями плантатори та буржуазія домоглися ратифіка­ції Конституції більшістю штатів з умовою внести до неї поправки, але в деяких штатах боротьба проти її ратифікації тривала до 1790 р.

У 1789 р. було обрано Конгрес. Першим Президентом США став Цж. Вашингтон. Конгрес змушений був у 1791 р. внести до Конститу­ції 10 поправок, які були розроблені Д. Медіссоном і мали загальну назву "Біль про права".

Перша поправка проголошувала буржуазне-демократичні свободи: слова, зборів, друку, віросповідань, петицій, а також відокремлення церкви від держави.

Друга поправка дозволяла громадянам США мати, зберігати та носити зброю.

Третя поправка забороняла примусове розміщення військ у приватних будинках, встановлювала недоторканність житла.

Четверта поправка встановлювала недоторканність особи, майна й особистих паперів.

П'ята-восьма поправки передбачали дотримання прав громадян, притягнутих до судової відповідальності.

Дев'ята поправка містила застереження, що наведені вище права не повинні скасовувати чи обмежувати права, якими вже користується народ.

Десята поправка проголошувала, що ті прерогативи, котрі, за Конституцією, не належать Конгресові, закріплювалися за законо­давчими зборами штатів.

Біль про права мав важливе прогресивне значення в розвиткові демократичних традицій американського народу, означав перемогу американської демократії і став прикладом для правових документів інших країн світу.

88

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни -одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи: 1) з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії; 2) з половини 50-х до середини 60-х років - поява незалежних держав у Північній і Тропічній Африці; 3) з 1975 до 1990 p., який завершив деколонізацію Півдня «чорного континенту». Народи Азії й Африки своїми військовими контингентами, постачанням сировини, продуктів харчування, моральною підтримкою сприяли перемозі над фашизмом. Активно діяли патріотичні сили опору японським мілітаристам. Національні сили сподівались на демонтаж колоніалізму - архаїчної системи пригноблення одного народу іншим. Ще під час війни, у 1943 p., незалежними державами були проголошені французькі підмандатні території - Сирія та Ліван, хоча військові підрозділи Англії та Франції покинули ці країни уже після війни. Розгром Японії сприяв піднесенню національно-визвольних сил у Південно-Східній Азії. В липні 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. У серпні 1945 р. проголошено незалежність Індонезії. Колишня метрополія -Нідерланди - не визнала цей факт.І народам колонії довелось боротися зі зброєю в руках за свою свободу аж до 1949 p., коли голландські колонізатори все-таки визнали нову державу.

Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Британію розв’язувати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 pp. стали незалежними Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон, у 1957 р. - Малайя (з 1963 р. – Федерація Малайзія).

На відміну від Англії, Франція спробувала силоміць утримати свої володіння: у 1945-1954 pp. вона вела війну в Індокитаї, а з 1954 по 1962 р. - в Алжирі. Проти колоніальних воєн виступала світова громадськість. Під її тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності. Оскільки ідеї гуманізму завойовували світ, то метрополіям доводилося займатись реалізацією продовольчих програм, виділяти кошти на охорону здоров’я, освіту.

На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. У рік прийняття історичної Декларації ООН (1960) суверенітет вибороли 17 країн Африки. Ця подія увійшла в історію як «рік Африки». З 1961 р. стали незалежними ще десятки країн. Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією метрополій. Зокрема, найбільш економічно відстала Португалія стійко трималася своєї п’ятисотрічної колоніальної імперії на півдні Африки. Революція, що спалахнула у Португалії в квітні 1974 p., одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. У 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що були португальськими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії -останній колонії в Африці. Залишки колоніалізму на території Китаю були мирним шляхом ліквідовані наприкінці 90-х років: у 1997 р. Велика Британія передала КНР своє володіння Гонконг, а у 1999 р. до Китаю повернулася колишня португальська колонія Макао.

89

У державах Балтії — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягала в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили значні кро­ки в цьому напрямку. Особливих успіхів досягла Естонія, яка вступила до Європейського Союзу 2006 р. разом з Латвією та Литвою. Західні експерти вважають Естонію взірцем для країн із пере­хідною економікою. В 90-х рр. замість машинобудування, металообробки та електроніки провідну роль в естонській промисло­вості почали відігравати переробка сільськогосподарської про­дукції, лісова та деревообробна галузі. Стабільна й політична ситуація. Президент користується повагою у населення. Наголос робиться на розвитку сфери послуг і туризму. Дещо інша ситуація у Литві. Провідною політичною силою Литви тривалий час був народний рух "Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради Литви під час проголошення нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки і домігся, що ли­товська компартія стала самостійною від КПРС. Після проголо­шення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, створену на соціал-демократичних засадах. Ця пар­тія зуміла скористатися невдоволенням населення економічними труднощами, що виникли з переходом до ринкового господарю­вання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускаса було обрано президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програ­ма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демо­кратів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянсь­кої влади втратило навички приватновласницької діяльності.

Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг 71-річний Вальдас Адамкус, який мав й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовсь­кі керівники виявили рішучість у завершенні економічних реформ та інтеграції республіки до європейських інституцій. У Латвії та Естонії гострої форми набуло національне питан­ня. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що за всенародного обговорення найважливіших проблем корінні нації не мали необ­хідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинились у меншості. Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проб­лему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. В Латвії, зокрема, було закрито всі про­мислові підприємства, де працювало російськомовне населення. Одначе це поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. прези­дентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге, яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави. Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і пар­ламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без "шокової терапії", яка спри­чинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення. Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших прези­дентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановлення жорст­кого державного контролю за економічноюдіяльністю. Повернення до старого стало лейтмотивом усієї внутрішньої політики білоруської держави. О.Лукашенко відтворив автори­тарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні І996 р. Білорусь і Росія уклали Договір про утворення товарист­ва двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б.Єльцин і О.Лукашенко підписали в Кремлі союзний договір. Незважаючи на різку критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ в більшості своєму вдруге проголосував за обрання остан­нього на президентську посаду у вересні 2001 р.

Держави Азії—колишні республіки СРСР Казахстан, Киргизстан Узбекистан, Туркменистан  мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу в Киргизії головою держави став представник демократичних силАскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва про­вадять курс на створення демократичних правових світських дер­жав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський прези­дент Сапармурад Ніязов (обидва — колишні керівники республі­канських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності збе­регти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на до­помогу іслам та мусульманське духівництво. Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти й газу. Енергетичні багатства дозволяють розрахо­вувати на іноземні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. У цьому аспекті пощастило Казахстану, Турк­менії та Узбекистану. Вони разом із сусідніми державами розроб­ляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Отож, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюють­ся. Візьмемо, зокрема, Туркменистан.

Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Турк­менистану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покра­щити життєвий рівень населення (впродовж останніх п'яти років жителі Туркменистану безкоштовно забезпечуються електроенер­гією, газом і питною водою). Гарні економічні перспективи має й Азербайджан (президент Г.Алієв), багатий на нафту, з яким в України встановилися дружні взаємовигідні відносини.

У набагато складнішому становищі опинилися Грузія та Вір­менія, на території яких нема запасів природних копалин. Ситу­ація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбу­валися, особливо у Грузії. Останнім часом керівники цих держав, зокрема, президент Грузії Саакашвілі, знаходять вихід із складного становища в напрямку інтеграції з сусідніми країнами, зокрема щодо транспортування нафти й газу, будівництва спіль­них промислових об'єктів тощо.

Українсько-російські відносини Російський та український народи споконвіку живуть поруч, а більше трьох століть — в одній державі. Одначе, після розпаду Радянського Союзу відносини між двома вже суверенними дер­жавами розвивалися не завжди як між добрими сусідами. їх за­тьмарювали спершу-дві проблеми: поділ Чорноморського флоту і статус Криму й Севастополя. Під час візитів В.Чорномирдіна і Б.Єль­цина до Києва 31 травня 1997 р. було підписано угоди про тим­часове базування російського флоту в Севастополі та в широкому масштабі — Договір про дружбу і співробітництво між Украї­ною та Росією. Між двома державами виникають суперечки з економічних питань, зокрема про сплату боргів українською стороною за поставлені російські енергоносії. Однак Росія та Україна визна­ють один одного стратегічними партнерами, мають різноманітні торгово-економічні, наукові, культурні зв'язки, десятки спільних проектів.

90

Співдружність Незалежних Держав (СНД) – регіональна міжнародна організація, до якої входять більшість пострадянських країн.

Утворення організації

СНД було засновано главами БРСР, РРФСР і Україною шляхом підписання 8 грудня 1991 року в Віскулях (Біловезька пуща, Білорусь) «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав» (відомо в ЗМІ як Біловезька угода). Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об'єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР^[3].

У документі, що складався з преамбули та 14 статей, констатувалося, що Союз РСР припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права і геополітичної реальності. Однак, ґрунтуючись на історичній спільності народів, зв'язках між ними, враховуючи двосторонні договори, прагнення до демократичної правової держави, намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги державного суверенітету, сторони домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав.

Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об'єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД)

Цілі організації .

СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями^.

Основні цілі організації:

• Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

• Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;

• Забезпечення прав і свобод людини;

• Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;

• Взаємна правова допомога;

• Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації^..