29 Салічна правда-пам`ятка ранньофеодального права франків

Салічна правда була створена наприкінці Vст. в часи правління короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступни­ками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в най­пізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність,формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на їїтери-торії багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення

61.

При утворенні єдиної держави,необхідно було примирити протилежні тенденції Півночі і Півдня Америки,а також окремих штатів. Цей принцип було покладено в основу Конституції США. Розглянемо Державний лад. Верховні законодавчі збори союзу – Конгрес,сформовано з 2 палат : палати депутатів,які уособлюють єдність держави, і сенату,який охороняє інтереси окремих штатів. Ці палати приймають також законодавчі акті,які прийняті обома палатами, мають бути підписаними президентом.

Конституція також встановлює,що виконавча влада належить президентові,який обирається шляхом проведення двоступеневих виборів,тобто,спочатку свої голоси за президента віддають виборці,після чого,повинні віддати свої голоси і виборники. Президент обирається на 4 роки.

Судова влада належить Верховному Суду і місцевим федеральним судам. Верховний Суд США є судом першої інстанції, у випадках коли однією із сторін є держава. Члени Верховного Суду призначаються президентом за згодою Сунату і обіймають свої посади довічно.

62.

До початку 20-х років ХІХ ст.. у США налічувалося 22 штати. Половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня та буржуазією Півночі не припинялися конфлікти. Основні суперечності виникли з приводу митних тарифів. Буржуазія Півночі з метою створення переваги для збуту своїх товарів ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Це стало початком жорстокої боротьби між двома економічними системами: буржуазною та рабовласницькою. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства та буржуазною системою найманої праці вилився у відкриту громадянську війну.

У квітні 1861р. почалися військові дії. Заколот розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У перебігу війни (1861-1865) уряд США видав закон про гомстеди. Він передбачав фактично безкоштовне роздання незайнятих земель громадянам США та іммігрантам, які виявили бажання прийняти громадянство США. У 1865-1870рр. було розпочато заходи, спрямовані на ліквідацію рабовласницької системи. У 1865 р. було прийнято 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. Було прийнято 14-ту поправку, за якою чорношкірі наділялися цивільними правами. Війна Півночі проти півдня мала прогресивне, визвольне значення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Під натиском білиз терористів расову дискримінацію на Півдні було офіційно визнано «чорними кодексами» багатьох штатів, виданими у 1865-1866рр. «Чорні кодекси були покликані узаконити расову дискримінацію і забезпечити примусовими заходами південні плантації робочою силою.

63.

Американська система права включає багато принципів англійського права,особливо загального або прецедентного. Основними засадами на яких ґрунтується американське загальне право, є протестантська етика і мораль,носіями яких були англійські пуритани. На американському загальному праві позначилось тільки те англійське право,яке було чинним в колоніях до 1776 р. Після здобуття колоніями незалежності розвиток американського права здійснювався самостійно.

Як в США так і в Англії існує на ой час однакова концепція права,його роль,поділ,поняття: «загальне право», « право справедливості». Разом з ти м в США існує дуалізм права,який відсутній в Англії ; відрізняється теорія джерел права, так само, як і практика його застосування.

Джерелами права США є закони, що приймаються Конгресом та законодавчими зборами штатів,а також чисельні судові прецеденти, які складають так звану американську систему загального права.

Отже,головним джерелом права є загальне право. Оскільки воно є загальноприйнятим,то інтерпретацію кодексів здійснюють,виходячи з того,що законодавець мав намір відобразити у кодексі лише ту норму,яка уже випробувана в судовій практиці. Тому кодекси не применшують значення загального права,яке ґрунтується на судових прецедентах

Отже,судова правотворчість була і залишається найголовнішим джерелом права США.

64.

Це була перша в історії пролетарська революція і спроба встановити пролетарську диктатуру. Головною задачею ставилася ліквідація класового панування буржуазії і звільнення від німецької навали. І хоча Комуна проіснувала всього 72 дні, пам'ять про себе вона залишила значну.

Спочатку з метою зміцнення оборони Парижа, обмеження панування приватної власності і поліпшення становища трудящих був зруйнований старий державний апарат. Вищим органом державної влади була оголошена Рада Комуни. Ставали обов'язковими виборність і змінюваність на всіх державних посадах. Рівень заробітної плати державних службовців не повинен був перевищувати відповідний показник кваліфікованих робітників.

Широка економічна програма Комуни передбачала захист інтересів трудящих. Декретувалося підвищення заробітної плати низькооплачуваних робітників та службовців. Вводився мінімум оплати праці робітнику, який виконував державні замовлення, і т.д. Скасовувалася заборгованість і знижувалася загальна квартирна плата. Бідняки з нетрів переселялися в квартири багатіїв. Їм поверталися речі, раніше закладені в ломбарди. Велика кількість дрібних і середніх підприємців і торговців було врятовано від банкрутства відстрочкою сплати боргів по комерційних векселях і т.д.

З метою зниження рівня безробіття робочі товариства створювали додаткові робочі місця на військових, а також покинутих або бездіяльних підприємствах. Велася підготовка декрету про восьмигодинний робочий день. На поліпшення становища трудящих були також спрямовані такі міри, як заборона на нічні зміни, штрафи, відрахування з зарплати, Установлювалися граничні ціни на хліб. Налагоджувалося продовольче постачання парижан. У муніципальних крамницях ціни були на одну третину нижче ринкових.

Проте, короткочасне існування Паризької Комуни було позначено істотними недоліками і прикрими прорахунками. Так, наприклад, було збережено колишнє правління Французького банку, який до того ж не був націоналізований. Представництво в ньому було обмежено лише одним делегатом від Комуни. Усе це фактично зберегло можливість фінансування контрреволюційного уряду. Тому на підтримку Версаля банк надав 257,6 млн. франків, Комуні ж дісталося лише 1,5 млн. франків.

Досить повільно і невиправдано боязко проводилася експропріація експропріаторів, Паризька Комуна не встигла ввести восьмигодинний робочий день. Виявилася незавершеною спроба розробити ряд аграрних реформ. Комуна не змогла залучити на свою сторону селян паризьких передмість і т.д. Опинившись в ізоляції, не витримавши напору внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, Паризька Комуна 28 травня 1871 р. припинила існування.

65.

Законодавство Паризької комуни можна розділити на відповідні розділи по областях: політичної, соціально-економічній, культури й освіти.

Серед найважливіших слід відзначити «Декрет Комуни про скасування старої армії і заміну її національною гвардією» iv, «Декрет Комуни про невизнання нею влади версальського уряду» v, «Декрет Комуни про скасування високих окладів державним службовцям» vi, «Декрет Комуни про відокремлення церкви від держави »vii,« Організація комісій Комуни з управління різними адміністративними службами »viii. Ці документи відображають основні напрямки діяльності Комуни в галузі внутрішньої політики. Перші два характеризують діяльність Комуни по зламу старої державної машини, а наступні - про спробу встановити новий державний лад, що відповідає вимогам основних мас населення.

Соціально-економічне законодавство Паризької Комуни може бути вивчено на основі таких джерел, як «Постанова Комісії праці, промисловості та обміну про реєстрацію безробітних і про надання їм роботи» ix, «Декрет Комуни про передачу майстерень, покинутих господарями, в руки робочих асоціацій» x , «Постанова Виконавчої комісії про заборону довільних штрафів і незаконних відрахувань із заробітної плати робітників і службовців» xi. Ці документи показують діяльність Комуни щодо робітників, у встановленні нею соціального законодавства.

Однак не менш важливі такі джерела, як «Декрет Комуни про розстрочення погашення комерційної заборгованості» xii, «Декрет Комуни про безоплатне повернення закладених в ломбард предметів першої необхідності» xiii. Вони показують, що Комуна дбала не тільки про потреби пролетаріату, але і дрібної буржуазії, що дозволяє переглянути твердження радянських істориків про те, що Комуна була диктатурою пролетаріату і перший пролетарським державою.

Нарешті, «Постанова Комуни про реквізиції порожніх осель» xiv і «Продаж продовольства населенню Парижа за зниженими цінами» xv показують діяльність Комуни щодо задоволення насущних проблем обложених парижан.

Законодавство Комуни в галузі освіти вивчена на основі документів «Про безкоштовну видачу навчальних посібників учням комунальних шкіл III округу» xvi, «Про заміну священиків і ченців світськими вчителями» xvii, «Загальний циркуляр Вайян (делегата по освіті) про професійну освіту» xviii, « ДекретКомуни про збільшення платні вчителям »xix. У цих джерелах відбита діяльність Комуни щодо введення загального безкоштовного світської освіти, що являло собою кардинальну ломку старої системи освіти.

66.

Кодекс Наполеона, офіційно Цивільний кодекс Франції — масштабний кодекс цивільного права Франції, розроблений групою юристів під час правління першого консула Французької республіки (потім імператора) Наполеона Бонапарта. Кодекс закріпив завоювання Французької революції, став першим подібним правовим документом європейської буржуазної (а не абсолютистською) епохи (при тому, що абсолютизм дав взагалі не так багато цивільних кодексів).

Цивільний кодекс Наполеона було прийнято 1804 року. 13 липня 1800 р. Було призначено комісію для розроблення проекту кодексу. До її складу ввійшли знані юристи того часу. Наполеон особисто брав участь в обговоренні деяких статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердились у французькому праві в період революції та здавалися великій буржуазіх надмірно радикальними. Протягом чотирьох місяців проект було складено й надіслано на обговорення вищих судів. Останні менше ніж за один рік подали совї зауваження, після чого проект розглянува Державна рада. Потім проект належало розглянути в Трибунаті, Законодавчому корпусі та Сенаті. Після цього всі титули кодексу було прийнято. Закон від 21 березна 1804 р. об’єднав усі 36 титулів у єдиний кодекс під назвою Цивільний кодекс.

Французький цивільний кодекс 1804р. посів центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулювали найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства. Цей кодекс – найзначніший за обсягом. Він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою. Кодекс складається зі вспутного титулу і трьох книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й застосування правових норм.

67.

Декларація прав людини і громадянина прийнята постановою Франц. Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам’ятка Великої франц. революції. Д включає загальні колективні та індивідуальні права всіх громадян Ф, вона до сих пір носить фундаментальний характер для французького конституційного права. Ці права включають право брати участь у представницькій владі, рівність перед законом, волю від несправедливого ув'язнення, свободу слова і релігії, податок у залежності від можливості його заплатити (прогресивне оподаткування), безпеку власності. У 1946 були додані рівні права для жінок, право на роботу, на створення спілок, на страйки, відпочинок, соціальну безпеку, допомогу в літньому віці і вільне навчання.

68.

31 травня 1793 р. Повстанський комітет Комуни закликав парижан до повстання. 2 червня загони Національної гвардії з гарматами оточили Конвент і змусили депутатів позбавити повноважень жирондистів та їх лідера Ж. Бріссо. 29 колишніх депутатів були заарештовані й страчені.

До влади прийшли радикально налаштовані депутати-монтаньяри — члени Якобінського клубу. Переконавши дрібних буржуа і санкюлотів у необхідності сильної влади для перемоги над зовнішніми ворогами і внутрішньою контреволюцією вони встановили диктатуру. Вищим законодавчим органом залишався Конвент. Виконавчу владу здійснював Комітет громадського порятунку, який спирався на Революційний трибунал. Фактична влада в Комітеті громадського порятунку належала М. Робесп’єру.

Важливим завданням внутрішньої політики якобінської диктатури мало вирішення продовольчого питання. А оскільки воно було нерозривно пов’язане з аграрними перетвореннями, то якобінський Конвент одразу зайнявся питаннями про землю і селян.

Земля ставала формою капіталістичної власності, і її міг купити лише той, у кого були гроші.

29 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію. Франція оголошувалась республікою з однопалатним зібранням, яке обиралося прямим загальним голосуванням чоловіками віком з 21 року. Конституція проголошувала, право народу на освіту, на соціальний захист знедолених, на повстання, на приватну власність тощо, але не давала реальних гарантій дотримання цих прав. Введення Конституції 1793 р. було відкладено до закінчення війни з антифранцузькою коаліцією.

Всі верстви населення були незадоволені внутрішньою політикою якобінського Конвенту: селян не влаштовували земельні декрети і постійні реквізиції; міщани страждали від високих цін на товари першого вжитку; промисловці обурювалися максимумами, які не давали змоги отримувати нові прибутки; військові не терпіли втручання у їхні справи комісарів Конвенту. Найбільше побоювання серед політиків викликав організований якобінцями терор.

Першочерговим своїм завданнями якобінський Конвент вважав розправу з усіма, хто не погоджувався з його політикою всередині країни, і створення численної та боєздатної армії для боротьби із зовнішніми ворогами.

Народжена в роки революцiї, буржуазiя виступила проти продовження революцiї, хаосу i розрухи як наслiдку постiйної вiйни з коалiцiями європейських держав, вимагала стабiлiзацiї внутрiшнього становища, встановлення твердої влади. П. Баррас, Ж. Фуше, Ж. Таль’єн та інші організували змову проти Робесп’єра та його прихильників.

27 липня М. Робесп’єр, його брат Огюстен, Ж. Кутон, Л. Сен-Жюст та інші були заарештовані. За допомогою начальника в’язниці представники окремих секцій і Комуни Парижа звільнили заарештованих і доставили їх в міську ратушу. На допомогу М. Робесп’єру прийшли загони 16 секцій із 48, однак диктатор не зміг організувати опір Конвенту і вночі загони розійшлися. Між тим, озброєний загін змовників ввірвався в ратушу і розправився над прибічниками М. Робесп’єра. Невдовзі поранений диктатор і понад 100 активних якобінців були страчені.

69.

Політична рішучість і радикалізм якобінців проявилися в новій Декларації прав людини і громадянина і в Конституції, прийнятої Конвентом 24 липня 1793 та схваленої переважною більшістю народу на плебісциті (Конституція I року республіки). Ці документи, складені з використанням конституційних проектів жирондистів, випробували на собі сильний вплив поглядів Ж. Ж. Руссо. До числа цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність. Рівності якобінці в силу своїх переконань егалітарістскіх надавали особливого значення. У Декларації наголошувалося, що всі люди "рівні за природою і перед законом".

У трактуванні права власності якобінці пішли на поступку що сформувалися за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від висувався ними раніше в полеміці з жирондисти ідеї прогресивного оподаткування і необхідність обмежувального тлумачення правомочностей власника.

Декларація 1793 р. в ст. 16 визначала право власності у традиційно широкому і індивідуалістичний плані як можливість "користуватися і розташовувати на розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу". Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема що відносяться до сфери особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед у порівнянні з попередніми конституційними документами.

За ст. 122 Конституції кожному французу гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право петицій, право об'єднання в народні товариства та інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. в число особистих прав громадян включила право зборів з "дотриманням спокою", право вільного відправлення релігійних обрядів.

У якобінської декларації особлива увага приділялася гарантіям від деспотизму і сваволі з боку державної влади. Відповідно до ст. 9, "закон повинен охороняти суспільну та індивідуальну свободу проти гноблення з боку правлячих". Кожна особа, проти якого здійснювався незаконний, тобто довільний і тиранічний акт, мало право чинити опір силою (ст. 11).

Оскільки опір пригнічення розглядалося як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом права народу "повстання для народу і для кожної його частини є його священне право і невідкладна обов'язок" (ст. 35). Таким чином, на відміну від Декларації 1789 р., де йшлося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету, висхідну до Ж. Ж. Руссо.

Конституція якобінців відкинула принцип розподілу влад, як такий, що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету народу, що виступає як єдине ціле. Вона передбачала просте і, здавалося б, демократичне на ті часи устрій держави. У противагу проявився в роки революції планам регіоналізації Франції в ст. 1 підкреслювалося, що "французька республіка єдина і неподільна".

Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісне з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднувати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що обирається на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) по ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне завідування поточними доходами і витратами республіки, оголошення війни тощо) міг лише пропонувати закони.

70.

Прийшла до влади в результаті перевороту група поміркованих депутатів Конвенту, що відбивали інтереси республіканськи налаштованих кіл французької буржуазії, отримала назву термідоріанців. Для цього угруповання, як і для інших депутатів Конвенту, що брали участь в суді над королем і стали тим самим "Царевбивця", реставрація монархії була абсолютно неприйнятна, але настільки ж нетерпимим для неї став режим революційного терору.

Перший час термідоріанці були змушені зберігати систему державних органів, створену якобінцями. При цьому сам механізм революційної диктатури був поступово зруйнований, скасовано надзвичайний соціально-економічне законодавство якобінців.

Комітет громадського порятунку, де засідали антіякобінского тепер учасники змови, що втратив значення урядового органу. Були скасовані Паризька комуна - оплот якобінців, а також революційні комітетів, реорганізований Революційний трибунал.

Але й реформована термідоріанців політична система асоціювалася з революційними традиціями. Тому з особливою гостротою знову стало питання про відновлення конституційного ладу.

Формально вважалося, що в силі залишалася конституція 1793 р., прийнята якобінський Конвентом і підтверджена первинними зборами вибірників. Хоча Конституція якобінська так ніколи і не застосовували, спочатку самі термідоріанці ставили питання про внесення поправок і доповнень, необхідних для її введення в дію.

Текст Конституції 1795 відрізнявся пихатість і багатослівністю (372 статті), але при цьому вона була досить помірною за своїм політичним змістом.

Декларація прав і обов'язків людини і громадянина, яка була предпославши Конституції, вже не була перейнята революційним духом (було відсутнє право народу на повстання, на опір пригнічення і т. д.) і робила наголос на закріплення економічних, моральних і правових засад суспільства. Так, наприклад, у ній підкреслювалося, що власність "лежить в основі світової культури, всього виробництва, всіх засобів праці і всього соціального ладу".

Конституція скасовувала загальне виборче право і відновлювала майновий ценз. Дотримуючись вже випробуваною в 1791-1792 рр.. політичної моделі, нова конституція в статті 22 заклала в основу республіканського ладу принцип поділу влади. Однак нова організація державної влади відрізнялася громіздкістю, доктринерства, чисто зовнішнім наслідуванням зразків античної демократії.

У системі поділу влади законодавчого корпусу приділялося провідне місце. Автори конституції проявили політичну обережність і відмовились від створення "всемогутнього" законодавчого органу за типом Національного конвенту. Вперше в історії французького конституціоналізму законодавчий корпус було створено не на однопалатної, а на двопалатної основі. Він перебував з Ради старійшин (250 членів, що обираються з осіб не молодше 40 років) і Ради п'ятисот (з осіб не молодше 30 років).

Право законодавчої ініціативи щодо конституції надавалося тільки Раді п'ятисот, але рішення останнього ставало законом лише після схвалення Ради старійшин. Відхилений останнім законопроект міг вноситися повторно тільки через рік. Законодавча влада, таким чином, свідомо ставав джерелом політичної конфронтації, а отже, і нежиттєздатною.

Хоча за Конституцією 1795 виконавчі та управлінські важелі не повинні були концентруватися в одних руках, провідну роль у Директорії відігравав один з лідерів термідоріанців, безпринципний кар'єрист Баррас. Як і багато інших представників правлячої верхівки, він відверто прагнув використовувати державну казну для особистого збагачення.

Відверта корупція, що вразила і самі урядові круги, погіршила і без того важке фінансове становище республіки. Директорія не в змозі була вирішити ті проблеми, які стояли перед новим сформувалися за роки революції громадянським суспільством. Зберігалася небезпека монархічної, феодальних порядків і нового революційного вибуху мас, викликаного тяжким становищем міських низів і відродженням популярності якобінських ідей.. Ненадійність уряду Директорії, яка проводила "політику гойдалок", робила весь створений в 1795 р. конституційний режим все більше непопулярним і нестійким.

71.

Прийняття Установчими зборами Конституції Франції Установчі збори 3 вересня 1791 р. затвердили першу в історії Франції Конституцію, підготовлену ще наприкінці 1789 р. Король майже два роки затягував її затвердження, оскільки вважав конституцію занадто радикальною, але згодом підписав Основний Закон країни.

Преамбулою (вступом) до конституції стала «Декларація прав людини і громадянина», згідно з якою усі громадяни Франції оголошувалися рівними у правах. Конституція 1791 закріплювала конституційну монархію як форму державного правління. Вища законодавча влада надавалася парламенту – однопалатним Законодавчим зборам, що обиралися шляхом двоступеневого голосування терміном на два роки. Його депутати обиралися «активними громадянами» (чоловіками у віці від 25 років) відповідно до майнового цензу.

Депутатами могли бути обрані тільки землевласники. Виконавча влада передавалася королю й міністрам, які призначалися королем і звітували тільки перед ним. Король не міг розпускати Законодавчі збори, але одержував право тимчасового вето (заборони) на рішення парламенту. У Конституції Франції були закріплені закони, прийняті Установчими зборами у 1789–1791 роках.

Якобінська конституція 1793

французька республіканська буржуазно-демократич. конституція, прийнятий 24 червня Нац. конвентом в період якобінської диктатури. Необхідність у новій конституції виникла після повалення монархії (10 авг. 1792), коли фактично втратила чинність Французька конституція 1791 (устанавливавшая конституційну монархію). Проект Я. до був підготовлений Комітетом товариств. порятунку (за участю членів Комітету Еро де Сешеля, Л. А. Сен-Жюста, Ж. Кутон та ін) замість проекту конституції, к-рий був представлений Конвенту в февр. 1793 жирондисти і підданий різкій критиці з боку якобінців. Запропонована на затвердження первинних зборів виборців Я. до була схвалена переважною більшістю голосів. Конституція складалася з нової Декларації прав людини і громадянина (в якості преамбули) та Конституційного акту. Ідейним джерелом її були демократич. вчення просвітителів, насамперед Ж. Ж. Руссо. Я. до встановлювала у Франції респ. лад. Проголошувала принцип нар. суверенітету, політичне життя. свободи. У порівнянні з Декларацією прав людини і громадянина, прийнятої в 1789, Декларація 1793 доповнила перелік свобод, включивши право петицій, право опору гноблення, право на повстання, "коли уряд порушує права народу ..." (ст. 35), свободу культів. За суспільством визнавалася обов'язок забезпечити існування незаможних наданням роботи або товариств. допомоги. Однак, як і Декларація 1789, Декларація 1793 підкреслювала недоторканність приватної власності. На відміну від конституції 1791, Я. до надавала виборче право незалежно від имуществ. положення, знизила віковий ценз до 21 року, ценз осілості з року до 6 місяців; але жінки виборчого права не отримали. Вища законодат. влада залишати однорічних однопалатному законодат. зборам, виконавча - обирається їм Виконає. порадою. Найважливіші закони підлягали затвердженню первинних зборів всіх громадян, що мали право голосу.

Прийнята в умовах війни, в критичний для республіки момент, Я. К. не була введена в дію. Декретом Конвенту від 10 жовт. 1793 її застосування було відстрочено до укладення миру, а після термідоріанського перевороту (27/28 липня 1794), свергнувшего влада якобінців, стало неможливим.

72. Провокаційна політика ультрароялістів прийшла в очевидне протиріччя з інтересами розвитку громадянського суспільства. Чергова серія антидемократичних ордонансів Карла X, який вважав себе єдиним носієм влади установчої, передбачала припинення свободи друку, розпуск неугодної палати депутатів, нові обмеження у виборчому праві і т. д., що викликало хвилю народного обурення, що вилився в липневу революцію 1830 Ліберальні політичні діячі, які опинилися в керівництві рухом, скористалися його результатами: шляхом династичної перетасовки (Карл Х зрікся престолу) вони домоглися збереження самої королівської влади, яка за рішенням двох палат була передана Луї Пилипа, представнику Орлеанської династії. В обстановці революційного підйому новий король повинен був продемонструвати свою лояльність по відношенню до революції і до французького народу. Він видав конституційну Хартію (Хартія 1830 р.), яка являла собою кілька видозмінену Хартію 1814 р., але вона більшою мірою враховувала реалії нового капіталістичного суспільства. Вона давала підстави трактувати французька держава як обмежену і представницьку монархію, пов'язану рамками конституційної законності. Була опущена преамбула про дарування конституції королівською владою. Заборонялося введення цензури, право пропозиції законів надавалося королю, а також палаті перів і палаті депутатів. Був знижений віковий ценз: для виборців - до 25 років, для депутатів - до 30 років. Хартія 1830 трохи скоротила і майновий ценз (відповідно 200 і 500 фр. Прямого податку). Хоча кількість виборців в результаті реформи збільшилася, палата депутатів залишалася суто плутократичним органом, оскільки навіть буржуазні підприємницькі кола були тут представлені головним чином так званої фінансової аристократією. Липнева монархія, що як став іменуватися режим, встановлений Луї Пилипом, повною мірою використовувала і розвинула далі що дісталася їй від попередніх урядів систему централізованого бюрократичного управління і організацію каральних органів. Префектура поліції Парижа перетворилася на великий адміністративний орган, який за своїм значенням перевершував ряд міністерств. Для захисту державного ладу Липневої монархії замість ліквідованої в 1830 р. жандармерії була створена Національна гвардія з представників заможних верств - рантьє, торговців і т. д. У 40-х рр.. XIX ст. опозиція режиму Липневої монархії помітно збільшилася. Проти неї все активніше виступав швидко зростаючий робітничий клас Франції, посилилося невдоволення з боку дрібної, а також промислової буржуазії, усунення від участі у виборах і в політичній владі.

73. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положен­ня" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отри­мували особисту свободу і громадянські права. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували над­іли не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюва­тись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика. Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скоро­чення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами пан­щини і оброку. Законом 1863 р. удільні переводили­ся до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні маси­ви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи. Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва,але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої краї­ни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земель­ної власності. Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчила­ся, але його пережитки ще довгі роки були реаліями госпо­дарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і ви­купних платежів поміщикам і уряду.

74. За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування. Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Оскільки вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу, то провідне місце в них посідали поміщики. Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Недоліком земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917 р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.

Міська реформа розпочалася після затвердження Олександром II 16 червня 1870 р. нового Міського положення. До її проведення в Російській імперії діяла анахронічна у правовому відношенні «Жалувана грамота містам» Катерини II (1785 р.). Станова організація міського самоврядування, заплутане і невизначене законодавство не відповідали рівню соціально-економічного розвитку міст, стали гальмом в організації муніципальної діяльності і міського господарства. Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.

Реформи 60-70-х pp. XIX ст. стали поштовхом до швидкого й динамічного економічного та соціально-політичного розвитку Росії. Особливістю реформ у країні було те, що їх проведення повністю залежало від правлячої верхівки; вони виявилися непослідовними та половинчастими, особливо в політичній сфері. Росія залишалась абсолютною монархією, без представницької системи, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод.

75. Одне з найважливіших тогочасних перетворень—судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожен стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації. Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили незалежні судові слідчі. Суд ставав єдиним для всього населення і гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений). Реформа суду була найбільш послідовною. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників; невдовзі жандармерії знову надали право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, солдатів-штрафників; гласність судочинства порушувалася.

76. Столипінська реформа— ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питанняОсновним законодавчими актами реформи були: указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року). Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

77. Передумови: (2 категорії) Об»єктивні Утворені в результаті життя країни Назрівання революційної ситуації А. Криза верхів та низів Б. Революційна активність мас 2. Конфлікт між рівнем розвитку виробничих сил та виробничих відносин Суб»єктивні Утворені в результаті діяльності людини Наявність партій, цілій та програм Наявність класу в країні, який здатен виконати задачі революції Причини: 1. Невирішення аграрного питання, що призвело до того що 65% всієї землі належало поміщикам (3 млн. чол.) а 35% (100 млн. чол.) селянам Феодальні пережитки Загострення стосунків між пролетаріатом та буржуазією. Висока експлуатація робітників Національне гноблення російських окраїн Сполучення самодержавного капіталістичного і національного гноблень з поліцейською сваволістю Монархія. В більшості країн конституційна, а в Росії абсолютна. За характером: буржуазно-демократична революція

78. На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 pp. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних перетворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюднено Маніфест, який "дарував громадянські свободи" і, заснувавши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала засади буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодавчими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 p.). Законодавчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Державна рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Державна рада відігравала консервативну роль. Фактично було створено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду. За результатами перших виборів до Думи від України увійшло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об'єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган — "Український вісник". До другої Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася законодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві. Антидемократичне виборче законодавство, затверджене царем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і священиків. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про українську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. поставили питання про українську мову в судах, у 1913 р.— про свавілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністичний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний характер її діяльності.

79. Днем перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції вважається 27 лютого, коли на бік повсталих робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону. У цей день на фабриках і заводах, у військових частинах Петрограда були обрані представники до рад робітничих і солдатських депутатів. Увечері відбулося перше засідання Петроградської ради. Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, що отримало назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд. Влада зосередилась в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва. Причинами існування двовладдя були стихійність соціального вибуху, неорганізованість політичних партій для взяття ними влади, розрізненість дій політичних партій як правого так і лівого табору. Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії з’явилась можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народу. Повалення монархії, проголошення демократичних прав і свобод, а, відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже скінчилась (праві і ліберали), а для інших тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті визначила подальшу долю революції. У країні розгорнулась гостра політична боротьба. Двовладдя проіснувало кілька місяців – до липневих подій 1917 року. Після цього політична обстановка в країні докорінно змінилася. Вся влада була захоплена буржуазією, яку представляли у Тимчасовому уряді кадети і підтримували меншовики та есери . 8 липня Тимчасовий уряд очолив есер Керенський. 24 липня був утворений 2 коаліційний уряд з представників буржуазних і дрібно-буржуазних партій на чолі з Керенським.

80. виборні політ. організації робітників і солдатів, що виникли в Росії, в той час на Україні, після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 на основі досвіду революції 1905—07 в Росії. В 1917, на відміну від Рад робітничих депутатів 1905, у великих центрах країни, як правило, було створено об'єднані Ради робітничих(Р.р). і селянських депутатів(с..д). Виникали й Ради селянських депутатів. Ради з перших днів існування стали органами революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. 27.ІІ (12.III) створено Петроградську Р. р. і с. д. На Україні процес об'єднання Рад ускладнювався через протидію контрреволюц. військ. командування, меншовиків та есерів, укр. бурж. націоналістів. У Вінн., Полтав., Харків. і Черніг. Радах об'єднання відбулося в перші тижні революції. В кін. квітня злилися Ради в Миколаєві, у травні — в Херсоні, Катеринославі. Влітку 1917 у повітових містах, як правило, діяли об'єднані Р. р. і с. д. В Києві та Одесі процес об'єднання тривав до кін. 1917. В. І. Ленін відкрив у Радах, республіці Рад держ. форму диктатури пролетаріату і в квітні 1917 висунув лозунги: "Вся влада Радам!", "Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!". Більшовики в період двовладдя боролися за ізоляцію дрібнобурж. партій від мас, за завоювання більшості в Радах і передачу їм мирним шляхом повноти влади в країні. На місцях Р. р. і с. д. діяли як органи влади, скасовували накази і розпорядження Тимчасового уряду га його органів, запроваджували 8-годин. робочий день, дбали про постачання населенню продовольства, керували роботою залізничного транспорту та ін. Після липневих днів 1917, коли Тимчасовий уряд при підтримці есеро-меншовицького керівництва Радами захопив владу, партія тимчасово зняла лозунг "Вся влада Радам!". Цей лозунг було поновлено у вересні 1917, після розгрому корніловщини, коли більшовики завоювали більшість у Р. р. і с. д. і перетворили їх на органи повстання. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції почався тріумфальний похід Радянської влади, яку протягом жовтня 1917 — лютого 1918 було встановлено майже в усій країні. Одночасно відбувалося злиття Р. р. і с. д. з Радами сел. депутатів, створювалася єдина система Рад, яка стала єдиною політ. основою всієї держ. влади в країні. На Україні у жовтневі дні 1917 першими взяли владу Луганська і Горлівсько-Щербинівська Р. р. і с. д. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад 12 (25). XII 1917 проголосив Україну Республікою Рад робітн., солдат. і сел. депутатів. У грудні 1917 — лютому 1918 влада Рад перемогла майже на всій території України.

81. Другий Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, 25 жовтня — 27 жовтня (7 листопада- 9 листопада) 1917 року, Смольний, Петроград. З'їзд відкрився 25 жовтня (7 листопада) о 22:40, у розпал Жовтневої революції, в ньому взяли участь багато делегатів, які прибули з місць.

Учасники

На з'їзді було представлено 402 Ради: з них 195 об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів, 119 Рад робітничих і солдатських депутатів, за участю селянських депутатів, 46 Рад робітничих депутатів, 22 Ради солдатських і матроських депутатів, 19 Рад селянських депутатів і 1 Рада козацьких депутатів .

Результат з'їзду

Виступаючи на II з'їзді Рад, Ленін проголосив: «Соціалістична революція, про необхідність якої стільки говорили більшовики, відбулася». II З'їзд Рад схвалив повалення більшовиками Тимчасового уряду. Спираючись «на волю величезної більшості робітників, солдатів і селян, на сталося в Петрограді переможне повстання робітників і гарнізону», з'їзд оголосив про взяття російської влади в свої руки. II З'їзд Рад сформував уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з Леніном, склад якого через відмову лівих есерів увійшли тільки більшовики. З'їзд передав владу на місцях Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів.