1.

Предметом історії держави і права зарубіжних країн є вивчення процесів, загальних закономірностей, специфічних особливостей виникнення й розвитку держави та права в певних країнах світу конкретно - в історичних умовах і в хронологічній послідовності.

З огляду на предмет цієї науки, можна дійти висновку, що вона є наукою: суспільно-політичною, позаяк вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава та право; юридичною, адже звертає увагу на правові аспекти суспільного життя; історичною, оскільки розглядає державно-правові явища в їхньому історичному розвитку.

Найважливіші методи (підходи) такого вивчення:

1. діалектичний метод (держава та право вивчаються в розвитку, в русі - від їх елементарних форм й організацій до більш складних і розгалужених);

2. історичний метод (вимагає розглядати державу та право з позиції їх виникнення, розвитку і зміни, у зв'язку з іншими явищами й умовами певної епохи, у зв'язку з конкретним досвідом історії);

3. системно-структурний метод (виявляються елементи, що забез­ печують єдність системи, вивчають взаємозалежність цих елементів);

4) порівняльний метод (конкретні державно-правові явища розглядаються в зіставленні їх у просторі та часі);

Завдання курсу ІДПЗК : - загальна підготовка студентів у вивченні держави і права, вироблення особливого юридичного мислення,необхідного для засвоєння та застосування права; - сприяння формування наукового підходу до процесів, які відбувалися в усьому світі; - розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали обєктом чи субєктом державно-правової діяльності.

2.

Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох основних періодів:

1. Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. - V ст.);

2. Середніх віків (V ст. - середина XVII ст.);

3. Нового часу (середина XVII - початок XX століть);

4. Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

Провідною тенденцією для розвитку 1-го періоду стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства; для 2-го – феодального суспільства;для 3-го – буржуазного суспільства. Новітній час – це початковий етап сучасної епохи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соуіалістичних державностей, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією «Зх. Суспільства» .

3.

Суспільство поділялося на дві групи – вільних (перебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).

Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повно­правними "синами мужа" (авілум), а другі — "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласни­ками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.

Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господа­ря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.

4.

Усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири Іамкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг.

Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, навчати і 11111 их, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули І;І собою найтяжчі покарання.

Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. ! І,о неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням Іаконів, обрядів і ритуалів.

Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже не-иривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці.Вони сплачували основну частину податків у країні та були про­відною виробничою силою.

Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків.

Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко проти­ставлялися варні шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом.

Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконува­ли найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся.

5.

За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, існували дорадчі органи. Вершиною всього державного механізму був правитель -раджа, -в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник - мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад ЗО. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було. Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики. ) 1,о цього органу належали вищі посадовці, аристократія, представники автономних утворень, члени сім'ї раджі. Існувала також таємна рада ч восьми найупливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відпо-підали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін. Упливовою особою був жрець — пурохіта.

Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька авто-иомних територій. До функцій місцевого управління належали: Іахист території, збір податків, виконання громадських робіт, Іабезпечення правопорядку. Провінції поділялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа. І Іайнижчою ланкою управління була сільська община.

Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами та радниками. Замість себе раджа міг призначи-Іи вченого брахмана, якому допомагали в розгляді справ три судді. І Ісвні судові функції належали посадовим особам. Існували також аііутрішньообщинні суди.

6

У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для придушення опору рабів, утримання в покорі насе-

лення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.

Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів,які отримували за свою службу в користування майно . Привілейовані загони воїнів -"супутників правителя" - були в Єгипті. В Китаї в ІІ-І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія включала до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна - охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.

У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність селян-общинників булла дуже тяжкою. Їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість

воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік. Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV століття до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тисяч піших воїнів, ЗО тисяч вершників і дев'ять тисяч бойових слонів, і це окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.

Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники,начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо.

Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло

військове мистецтво. У VI столітті до н.е. в Китаї з'явився "Трактат

про воєнне мистецтво", написаний видатним полководцем того часу

Суньцзі.

7.

Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна

"і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами Xаммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).

Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).

Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені захисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо).

8

Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і по­каранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або по­силюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:

1. злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп);

2. злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій); 3)злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами);

4)посадові злочини (зловживання службовим становищем);

5)злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні

злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на держав­ний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною.

Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.

Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.

Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.

Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

9

У Стародавньому Вавилоні ще не існувало поділу на кримінальний і цивільний процес. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва, показання свідків, письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддів особистого вивчення та ведення справи. Суддя оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя, жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії (випробування). Суддя після прийнят­тя рішення по справі не мав права його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення.

10

Зобов'язальне право. Староіндійському праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, дарування, обміну, перевезення, оренди, зберігання тощо. Договір мав укладатися в присутності свідків. Недійсною вважалася угода, укладена з нетверезим, малолітнім, душевнохворим або із застосуванням насильства й обману. Особливості мало й укладання певного типу договору. Наприклад, при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам, кредиторам і тільки після них можливість купити землю отримували всі охочі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок "змагання" покупців було запропоновано більшу ціну, ніж встановлена сусідами, то лишок надходив до казни. При укладанні договору позики розмір стягуваних відсотків залежав від варни боржника. Кредиторові закон дозволяв у будь-який спосіб (хитрістю, насильством) змушувати боржника сплачувати борг. Якщо боржник не мав можливості своєчасно сплатити борг, наслідки також залежали від того, до якої з варн він належав (боржник рівної чи нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг, вищої—мав право сплачу­вати борг поступово). Засобами забезпечення договору були застава та поручительство третьої особи.

11

Шлюбно-сімейне право. Основна форма шлюбу — моногамія. Та з розвитком суспільства виникають відхилення від цієї основної форми, що проявлялися, приміром, у багатоженстві. Заможні прошарки суспільства могли мати декілька дружин, а правителі — навіть гареми. Старшинство дружин визначалося порядком тих варн, до яких вони належали. Шлюби, зазвичай, укладалися всередині варн. При укладанні шлюбу до уваги брали, передовсім, не думку тих, хто одружувався, а волю батьків. Наречений сплачував за дівчину гроші чи давав її батькам подарунок (бика та корову). Жінка повністю під­порядковувалася чоловікові. У дитинстві вона повинна була підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті останнього — синам. Розлучення могло здійснюватися тільки з ініціативи чоловіка. Згідно із Законами Ману, "якщо дружина не народить дітей, можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно." Після смерті свого чоловіка вдова не повинна була навіть вимовляти ім'я іншого чоловіка. Вона могла вдруге вийти заміж лише за брата свого чоловіка.

12.

Злочини та покарання. Закони Ману під злочином розуміють протиправне діяння та розрізняють такі його види: державні злочини (змова, заколот, розкриття державної таємниці, перехід на бік ворога); злочини посадовців (лихварство й торгівля коштом царської скарбниці, крадіжка товару, що належав цареві та ін.); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); проти системи вари (наприклад, шудра видавав себе за брахмана); злочини проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами).

Характерною рисою покарань була іх жорстокість, а основною їхньою метою - залякування. Представники вищих варн несли меншу відпо­відальність за правопорушення, ніж нижчих. Застосовувалися такі види покарань: смертна кара (спалювання, утеплення ,розрізання на частини тощо); калічницькі (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха); навернення в рабство; конфіскація майна; заслання; виключення з варни; грошовий штраф. Практикувалося тавру­вання злочинців (на лоб убивці розпеченим залізом ставили тавро із зображенням тіла без голови, грабіжникові—із зображенням собаки )

13

Антична цивілізація у своєму розвитку пройшла шлях, який принципово відрізнявся від східної цивілізації. В Греції формування держави відбувалося на основі полісної системи. Таких полісів, або міст-держав, було надзвичайно багато.

У полісах державний лад був різноманітним. В одних переважала форма, що нагадувала східну деспотію, в інших - демократія, ще в інших - аристократичне правління. Спільним для всіх цих дрібних держав було те, що вони були рабовласницькими. Однією з най-могутніших грецьких держав-міст були Афіни. Вони розташовувались у центрі грецької області, що звалася Аттикою. Наприкінці II тис. до Р. X. територію Аттики населяли чотири іонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родових старійшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме ці племена стали основою Афінської держави, першим кроком до утворення якої стали реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ:

• відбулося об'єднання (сінойкізм) чотирьох найбільших племен (філ) Аттики навколо Афін;

• поряд з племінними органами управління були утворені єдині народні збори, колегія архонтів і ареопаг;

• кожне з чотирьох племен було поділене на три фратрії, кожна з яких складалася з ЗО родів;

• усі вільні повноправні громадяни за майновою ознакою були поділені на три категорії: 1) евпатридів - благородних (тільки вони мали право на громадські посади); 2) геоморів — землеробів; 3) деміургів - ремісників;

• запроваджувався територіальний поділ населення (Аттика була розбита на 48 територіальних округів — навкраріії).

Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершено реформами Солона та Клісфена.

14

З імене Клісфена повязана демократизація афінського полтичного ладу. У 509 р.до н.е він провів держ реформи, які призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу. Свох реформи Клісфен розпочав з

• введення нового адмін пділу,пбудованому на територіальному принципі;

• вся Аттика поділялась на 3 терит.округи:місто Афіни з передмістям,внутрішня центральна полоса берегова полоса.

Метою реформи було змішати населення,розєднати роди і тим послабити силу євпатридів

• Рада 400 була замінена на Раду 500

• Розширення рядів афінських громадян(надання багатьом метекам громадських прав).

• Створена колегія десяти стратегів

• Введений остракізм(форма таємного голосування)

Реформи Клісфена були білш послідовні ніж реформи Солона, і завершили білш ніж столітній період гострої боротьби мід родовою аристократією і демосом, що закінчилась перемогою останнього.

У результаті в Афінах склалась рабовласницька держава у формі демократичної республіки.

Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років.

Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. До повно­важень цієї Ради належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які ви­носилися на Народні збори.

Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку.

У складі геліеї діяло 10 колегій - кожна з яких викону­вала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10).

Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін.

15

Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь.

Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком,

поручительством.

У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку.

Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів.

Найтяжчими злочинами вважалися: державна зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал.

Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін.

16

Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об'єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:

1. царський (753-509 рр. до Р. X.)—названий так тому, що в цей час тут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;

2. республіканський (509-27 рр. до Р. X.) - важлива роль від­ водилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла най­ вищого розквіту;

3. імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встанов­ ленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:

а) принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) - назва походить від "принцепс" - перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством, частково зберігаються республіканські традиції та інститути;

б) домінат (284-476 рр.) - назва походить від "доміус" - владика, правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть над законом.

У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію (зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі).

17

Населення Стародавнього Риму поділялося на дві групи: вільних і невільних (рабів). Вільне населення, своєю чергою, поділялося на громадян та іноземців (перегринів), громадяни - на повноправних і неповноправних. Повноправними громадянами були лише ті, хто належав до одного із родів (яких було 300), які входили до складу римської общини. Такі громадяни називалися патриціями та мали особливий правовий статус: тільки вони мали право обіймати виборні посади, бути суддями, брати участь у розподілі завойованих Римом у сусідів земель тощо.

До неповноправних громадян належали плебеї (вважають, що вони утворилися внаслідок підкорення населення латинських округів або імміграції), що стояли поза родовою організацією римської общини патриціїв, старими родами, куріями, племенами. І хоч були вони вільними людьми, володіли майном та рабами, як і патриції платили податки, служили у війську, виконували інші суспільні обов'язки, однак були позбавлені політичних прав (не мали права обіймати громадські посади, брати участь у Народних зборах, користуватися завойованими Римом землями), їм також забороня­лося укладати шлюб з патриціями. Усе це спричиняло незадоволення плебеїв, штовхало їх до боротьби за свої права, котра закінчилася перемогою (зрівнянням у правах з патриціями) та знищенням замкнутості римської родової організації, що в підсумку сприяло прискоренню утворення держави.

Раби - це невільницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не мали правоздатності та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватній або державній власності, їх вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Він не міг мати своєї сім'ї, дітей і майна. З огляду на все це, раб не був зацікавлений у наслідках своєї праці. Тож рабовласники змушені були шукати більш ефективних форм їх експлуатації. Так з'являються пекулії (коли частину свого майна хазяїн передавав рабові для самостійного ведення господар­ства й отримував частину прибутку від нього) та колони (люди, що були вже не рабами, а орендарями землі, які перебували в економічній залежності від її власника).

Перегрини - мешканці провінцій, що належали до складу римської держави, але не були громадянами; члени общин і держав, не залеж­них від Риму, але пов'язаних з ним; римські громадяни, засуджені на вигнання. Правовий статус цієї категорії населення визначався договорами.

18

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду ро-дової організації і становлення держави погіршився стан ба-гатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт. Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався, а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала суворі звичаї патриціїв. Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою. На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. – консули. Їхні державні повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки в V – ІV ст. до н.е. від-бувалося в складній політичній обстановці. Плебеї вели впер-ту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної рівно-правності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сер-вія Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з патриціями і патриціанками. Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду ро-дового ладу. Рабовласництво набуває класичної форми. Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один одному. Раби не люди, а речі.

19

З розширенням меж Римського держави зростає чисельність вільного населення, в тому числі кількість римських громадян .Цей процес тривав і з переходом до імперії: права громадян все частіше надавалися і внеіталійскім жителям провінцій - завойованих Римом країн. Нарешті, в 212 році едикту імператора Каракалли право громадянства було надано всім вільним жителям Римської імперії.  Поряд з цим розвивається соціальна та станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу та розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформилася і становий поділ в ньому. Ряди нобілей та верхівців, порідшав в період громадянських війн, поповнюються великими рабовласниками з Італії і провінцій - муніціпаламі, провінційної знаттю, а також державними чиновниками Припинення з 2ст нових завойовницьких війн і невеликий природний приріст рабів привели до їх зменшення.Рабська праця стала дорожчою, а тому їх власники почали виділяти рабам земельні наділи , обкладаючи їх оброками і різними повинностями. Такі ж наділи здавались і вільним елянам. І ті,і другі називались колонами. Колони зобовязані були віддавати частину врожаю державі і відбувати не її користь деякі повинності:ремонтувати дороги,мости. Коони досить часто втікали,а тому їх поступово прикріплюють до землі, яку вони обробляють. У 2-3 ст було обмежене свавілля рабовласників. Положення рабів трохи (щоправда, тимчасово) покращується. Жорстоке поводження з рабами, як і безпідставне вбивство раба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів. Хоча за цивільним правом раб не міг мати власноті, проте за природним право він міг володіти і укладати різноманітні угоди.

20

Періодизація розвитку римської держави не збігається з періодизацією розвитку римського права. Це пояснюється тим, що право виникає і існує не тому, що є держава, законодавчі органи, а тому, що певні суспільні відносини, потреби, інтереси не можуть бути виражені, структуровані, реалізовані нормально поза правових форм. Саме правові форми і являються першою об’єктивною і історично-логічною причиною виникнення, існування і функціонування права. Виходячи з цього, найбільш виваженою слід вважати наступну періодизацію розвитку римського права:

- період докласичного римського права (754 - 367 рр. до н.е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Цікавою в зв’язку з цим являється характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають ні окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовиться від подарунка, а його прийняття тягне за собою необхідність віддарити дарувальника;.

- період класичного римського права (367 - 27 рр. до н.е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

- період післякласичного римського права (27р. до н.е. - 476 рр. н.е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства.

21

Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство. Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду. Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів. Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

23

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом. Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути. Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута. Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця. Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”. Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов. Для дійсності договорів необхідно:  а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;  б) відповідність договору права (закону). Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”. Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі. В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ. Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода). За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди. Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на по-чатку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу. Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

24

Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів. Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магі-стратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати. При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося. Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею. Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна. Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням. Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець. Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.

25

На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Потерпілий сам вживав заходів для покарання кривдників, здійснюючи саморозправу. Та з розвитком правової культури таке становище не могло бути нормою. Згодом встановилась система викупів. З виникненням суду саморозправу заборонили. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Суди існували двох видів: публічні та приватні. Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний. Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

Розгляд справи у претора (ius).

Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з’ясовували всі обставини справи, відшукували свідків та встановлювали вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину та згоджувався відповідати за неї, на цьому етапі справа закінчувалася. Якщо ж порушник не визнавав пред’явленого позову, справу передавали до суду, який і вирішував її по суті і зобов’язував порушника відшкодувати шкоду.

Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів.Склад їх формувався за жеребом, головував претор, але у період імперії кримінальніс прави розглядають чиновники. Поважні особи підлягали безпосередньо судові самого імператора. Існував особливий суд для колонів і рабів. Вищою апеляційно. Інстанцією буд імператор,а практично- його канцелярія.

26. Основні риси феодальної держави і права

Загальними закономірностями, які визначали розвиток і сутність феодального права, були такі:

- основне місце у феодальному праві відводилося нормам, що регулювали поземельні відносини',

~ феодальне право було правом-привілеєм, закріплювало нерівність різних феодальних станів, ставило права людини в пряму залежність від іїмісця у феодальній ієрархії;

• не існувало чіткого розподілу на галузі права (складалося з ленного (земельного), церковного (канонічного), міського (магдебурзького права));

• відзначалося партикуляризмом (відсутністю єдиного права на всій території держави та панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях);

• було правом сильного, "кулачного права", що грунтувалося на по­ єднанні в руках феодалів земельної власності та політичної влади;

• перебувало під значним упливомрелігійних догматів, які часто перетворювалися на норми права;

• містило запозичені основні положення римського права (зокрема приватне право Стародавнього Риму).

Основні риси європейського феодалізму:

1. Аграрний тип економіки.

2. Основу суспільного ладу становить велике феодальне землеволодіння, яке носить привілейований характер.

3. Основними класами є феодали-землевласники і

залежні селяни - виробники, які мають власне господарство, знаходяться в залежності від землевласників, є залежними власниками панської землі, виплачують земельну ренту.

4. Становість суспільства, яка проявляється у розподілі на благородних і неблагородних, мирян і служителів церкви, а також городян. Станова приналежність виникала від народження і визначала статус людини в суспільстві: у праві закріплювався принцип станового першості, численні станові обмеження, привілеї, монополії.

5.Іерархія класу феодалів - васально - сеньориальная сходи, в яку входило благородне, (служивое) стан, при цьому нижче-стоять васали підпорядковувалися вищим. Главою васально - сеньориальной сходів є глава держави (імператор, король, князь).

Особливостями феодальної державності в Західній Європі є:

1. Переважання монархічної форми правління;

2. Політична і правова автономія міст;

3. Поєднання публічно - правових та приватноправових засад в управлінні. На певному етапі розвитку держава делегує ряд владних повноважень великим землеволодінням на місцях, наслідком чого став сильний територіальний сепаратизм.

4. Зв'язок між релігією і державою;

5. Слабкість державного початку компенсувалася розвиненим сільським самоврядуванням, основу якого складала сусідська громада, яка виконувала адміністративні, судові, господарські функції.

6. Основним політичним конфліктом феодального суспільства є конфлікт між державою і римо-католицькою церквою. ¹Остання претендувала на суверенітет у державі. Церква в Західній Європі була найбагатшою корпорацією на утримання якої населення платило кали - десятину; була найбільшим землевласником, користувалися правової автономією і численними привілеями.

27 Суспільний устрій Франкської держави

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів. У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно во-лоділа землею, її члени були рівноправними вільними селянами воїнами.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали ра-бів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу. Найважливіші життєві питання общини вирішували збо-ри її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори .На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини

Із розвитком приватної власності на землю та збільшен-ням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів. За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору. Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залеж-ності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ фео-далу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби. Важливий вплив на характер формування феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла. З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї со-ціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено. Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані нести повинність на користь свого госпо-даря: платити оброк, виконувати барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від королівської служби призводила до вилучення його.Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став формальним, що певною мірою при-скорило процес феодальної роздробленості.