9.Роль Галицько-Волинської держави у збережені державотворчої традиції в Україні.

У 1264 р. Данило Галицький помер.

Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну ці­лісність князівства, однак суперничали за першість у ньо­му. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, ли­товські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існу­вання династія Романовичів.

Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв право­славну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив уго­ди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р.

його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опи­няються під владою чужоземних правителів.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князів­ства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зрос­ли рівень господарства західноукраїнських земель, торгів­ля, збільшилось населення.

Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському наро­дові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Киє­ва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сто­річчя існування державної організації і стала головним по­літичним центром для всієї України.

10. Українські землі у складі вкЛитовське.

Початок періоду литовської експансії припадає на 1340 рік, коли Любарт став княжити на Волині й у Галичині. До середини XIV ст. литовський князь Альгердас поїш» рив свою владу на дрібні українські князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а в 1362 р. його війська зайняли Київ. У1363р.литовці.рушили.на.Поділля потім протягом двох десятиліть під контроль Литви перейшли також Київська земля, Сіверщина і Поділля, внаслідок чого майже вдвічі збільшилася територія Великого князівства Литовського.

Причини лит експансії: -зростання держави завжди потребує розширення її територій; -повернення захоплених раніше руськими князями територій; -особисте збагачення литовських князів. Збагачення феодалів за рахунок земель. Методи: Ненасильницькі: литовці не руйнували старих форм життя місцевого населення; -Вони будучи менш розвинутими ніж руси перейняли від русичів всі головні форми життя: держ.устрій-князівство; військову одиницю-дружина; судову; грошову систему; мова; писемність; релігія; на всі повідні посади руських князів і бояр. Литовці в процесі експансії звільнили русичів від монголо-татарського іга. Наслідки: -утворилася русько-литовська держава, яка проіснувала до 1569; -Литва з другорядної держ перетворилася у одну з наймогутніших; -русько-лит держ ще на 1,5 ст зберегла давньорькі традиції; -загострення протиріч між Литвою і Польщею;

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках вели­кого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і посту­пово місцеві князі були замінені на литовських намісників. по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литов­ські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно ли­ше одну десяту всієї держави, литовці не асимі­лювалися у східнослов'янському етносі, а навпа­ки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтон­ського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зу­мовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського ко­ролівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литов­ським і Польським королівством. Литовський князь Ягай-ло одружується з польською королівною Ядвигою, пе­реходить в католицьку віру, проголошує католицтво єди­ною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської екс­пансії на територію Великого князівства Литовського.Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща ви­знавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Про­довжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волин­ське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактич­но скасувавши колишню автономію українських земель.Часи, прожиті українським народом у Великому кня­зівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення.