28. Національні рухи в Україні другої половини 19-поч.20 ст.

У другій половині ХІХ ст. в Україні як в Європі вцілому відбувалося оформлення і вироблення ідейних основ національно-визвольних рухів. Український національний рух розглядається у періодах 50-60, 70-90 рр. Форми: народницький, соціал-демократичний, ліберальний та національний рухи. Вихідці з дворянської та різночинської інтелігенції, як реакцію на пореформений злам традиційного селянського життя, створили народницький рух у 60-80 рр., обстоювали необхідність перходу до народного вироб-ва, індустріалізації, ставка на селян. Засіб – революція. Соціал-демокр.рух у 70-х рр. На ідеології марксизму, пропагандисти: Зібер, Подолинський. Марксизм робить ставку на пролетаріат. Ліберальний рух на основі земської опозиції у 70-80 рр. Ідея побудови економіки на основі конкур., вільного ринку, держава-демократія. Національний рух- це громадівський рух. Основною метою громад була ліквідація царизму, кріпацтва, установлення демокр. республіки. форми діяльності: культурно-освітня діяльність, часопис „Основа”. Діячі: Антонович, Драгоманов. Як реакція на рухи в Україні з боку Росії видаються Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Революційна хвиля 1848–1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фер-дінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях.

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права. Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 p. була розпущена.

Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.

29.Виникнення політичних партій в Україні на поч. 20ст.

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку ХХ ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно – визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905р. вибухом демократичної революції.

Створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова – Д. Антоновича та М. Русова – разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні та перебудовні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань – газети «Селянин» і журналу «Гасло». Охоронці царського режиму у цій агітації вбачали одну з основних причин антипоміщицьких селянських виступів: селяни відмовились працювати, вдавались до бойкотів і страйків.

М. Міхновський у програмній праці «Самостійна Україна» висунув гасло «Україна для українців». Через різні погляди на це питання серед рупівців стався розкол: Міхновського підтримала незначна частина, яка у 1902 р. вийшла з РУП і заснувала шовіністичну Народну українську партію (НУП), у 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання Українська соціалістична партія (УСП) на чолі з Ярошевським. НУП і УСП були не чисельними, не маючи масової опори у суспільстві швидко занепали.

1904 р. з РУП вийшло живучіше угруповання Українська Соціал – демократична Спілка (скорочено Спілка) очолювана М. Меленевським – Баском і О. Скоропис – Йолтуховським. У 1905 р. Спілка на правах автономної секції влилась до Російської соціал – демократичної робітничої партії (РСДРП).

1904 р. у Києві було створено Українську демократичну партію (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Грінченком та Єфремовим. Обидві нечисленні, стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Наступного року вони злилися в Українську демократично – радикальну партію (УДРП)

1905р. відбулася реорганізація РУП, яка після цього стала Українська соціал – демократична робітнича партія (УСПДРП) провідники: Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Порш. Численною була соціал – демократична спілка, яка закликала пролетарів села і міста розгортати страйковий рух, земельне питання пропонувала вирішити демократичним постановою спеціально скликаної для цього всенародної конституційної ради. Найактивніше співпрацювали з членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії»(скорочено «Бунд»). Спілківська газета «Правда» друкувалась у Львові, а розповсюджувалась у Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю вони користувались серед залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах неослабленого переслідування царськими властями українська соціал – демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та спілкування з іншими партіями та іншими громадськими організаціями.

Провідники ТУП М.Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко керували діяльністю петербурзького припарламентського політичного клубу «Українська думська громада». З думської трибуни стали виголошуватися промови проти соціального, національного гноблення українського народу в Російській імперії, обстоювали право на освіту українською мовою.