14. Політична влада: сутність, ознаки. Система поділу влади у суспільстві.

Право є головним засобом реалізації політ влади. Політична влада здійснюється не тільки державою, а й  іншими політичними інститутами — політичними партіями, ГО, органами місцевого самоврядування. Норми права як засіб здійснення політичної влади передбачають наявність примусу. Носієм примусу є тільки держава. політична влада — це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм. основні особливості політ влади: Верховенство - обов'язковість рішень для інших видів влади, суспільства в цілому, може обмежити вплив інших видів влади, припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів. Публічність - суспільний, безособовий і відкритий характер,реалізується від імені і в межах усього. Моноцентричність - єдиний центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства – держава. Легальність – законність щодо існування та застосування примусу. різноманіття ресурсів - використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби.Кумуляцією - нагромадження влади, посилення її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади, відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади. застереження проти концентрації в одних руках різних видів влади: поділ на 3 гілки; антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на державній службі з деякими іншими посадами.

 Засновники теорії розподілу влади винайшли інституціональні гарантії рівноваги. Дж. Локк вирізняв три типи влади: законодавчу, виконавчу, федеративну або союзну. Ш. Монтеск’є вважав розподіл влади засобом досягнення компромісу між політичними силами, королівською владою, дворянською знаттю, буржуазією. Він виділяє три види влади: законодавчу, виконавчу та судову. Кожен орган влади має свою сферу діяльності і, таким чином, його влада обмежена.

14. Джерела та ресурси політичної влади.

Ресурси влади - засоби її здійснення. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання єпотенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини – кошти, товари, пільги. Примусові ресурси — це заходи адміністративного і кримінального впливу  -  армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці  Нормативні ресурси—соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини - норми моралі, традиції, звичаї, ритуали. Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Специфічним — демографічним — ресурсом є людина, кадровий потенціал політичної влади.

Ресурси влади являють собою те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

• силовий примус — втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього – тортури, концтабори, смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо);

• закон, традиція, звичай;

• стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об’єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів, наприклад за методами здійснення та сферою поширення:

1. Економічні ресурси. Наявність розвиненої матеріальної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.

2. Політичні ресурси. Наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур.

3. Соціальні ресурси. Наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

4. Суб’єктні ресурси. Політична свідомість, компетентність, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.

5. Силові ресурси. Армія, міліція, служба безпеки, прокуратура, місця позбавлення волі та ін.

6. Інформаційні ресурси. Володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.

7. Демографічні ресурси. Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

8. Культурні ресурси. Наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін..

9. Правові ресурси. Наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, вирішення кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних і соціальних ресурсів. Тому у центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика.

Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходяться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.