10. Політична думка Середньовіччя. Т. Аквінський.

Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква, папство до-сягли у XIII ст. Тоді ж завершилось створення системи схоластики — релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» (1265—1266) і «Сумма теології» (1266—1274).

За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою.

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії

Августин Блаженний свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Свою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви.

11. Особливості політичної думки Стародавнього Риму.

Історія давньори ської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк ТуллійЦицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про закони», «Про обов'язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епікур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з'являється як правове утворення, «загальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато прихильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приватної і державної власності розглядаються ним як порушення справедливості і права («загальногоправопорядку»).

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «характером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх законодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедливою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнства трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейтралізувати недоліки простих його форм. Достоїнства змішаної форми державного правління — у правовій рівності громадян, у міцності держави. Він виступав за взаємну рівновагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов'язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до особистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий

Обов'язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність.

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відповідає природному праву. Такий закон «є закладений у природі вищий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і забороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована», її справжнім джерелом і носієм природного права є людський розум («розум є закон»), загальний для божества і людини: «ми, люди, повинні вважатися зв'язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправ'я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми народжені для справедливості») і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).