16.Класична німецька філософія

має назву класичн, завдяки всесвітньо-істор внеску в логіку, онтологію і тдНімецька класична філософія представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими мислителями, як Іммануїл Кант, Йоган Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Людві, Андреас Фейербах. Всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично само пізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами.Розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Осн проблеми: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють 2 періоди: до критичний та критичний. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Види знання: досвідне(апостеріорне) і незал від досвіду(апріорне). Процес пізнання поч. з досвіду. Шеллінг. найвищ результат емпірич піззнання –закон; осн принцип натурфілос-єдність мислення і бутя. Гегель. вих пункт-тотожність бутя та мислення(кант-предмет дослідж пізнавальна діяльність встановл законів люд розуму і його меж.кант на місце онтології ставит гносеологію; чистий розум- незалежн від чуттєвого мислення.людина має 3 пізнавал здатн-розсудок=синтез чуттєв спогляданьі утвор на їх підставі понять і суджень, розум=здатн до умовиволів, ідей. і чуттєвість)сфера розсудку –наука, розуму-філ.

17. Своєрідність філософії українського духу

1) українська філософія створює оригінальне вчення про духовність. Сковорода вперше на основі дослідження релігії говорить про духовність - це оригінальний момент своєрідного кільця, яке складається із наступних явищ: дух, душа і духовність. Душа - суб’єктивний прояв духу, духовність - єдність суб’єктивного і об’єктивного2) ідея кордо центричності 3)українська філософія створює оригінальну ідею „сродної праці”. Сродна - це визначення того, що людина завдяки своїй природі схильна до того чи іншого роду діяльності, який вона може розвинути сама, індивідуально, і в цьому її сила. Українська філософія класична тим, що сама має оригінальний екзистенціональний вимір і включає в себе філософію віри, надії, любові, які полягають у свободі. Ф-ська думка словян –Велесова книга(народ вірить у власні сили і здібності),  Київ.Русь-християн характер ф-ської думки;-літописи,- проблема протистояння духу і природи; -ідеї єдності руських земель. У добу Відродж – Ю.Дрогобич(звеличував силу знання та розуму) і С.Оріховський. О.А. братстваШевченківська: -ф-я індивідуальна, особиста;-сила протесту;-любов до України; -зумів серед тиші створити надію; др пол 19-поч 20ст: -Потебня, Юркевич, Драгоманов(без ф-ї неможл зясувати осн закони іст р-ку), Франко(першим розробив тему праці і трудової моралі), Леся Українка (оспівує укр душу і драму) ауку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.