10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії.

Ф-ські категорії — це найзагальніші поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер.

Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Арістотель виділив і систематизував десять В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність".

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. У ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку. Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Діалектико-матеріалістична ф-я розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Філософські категорії мають історичний характер,який проявляється у 2відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії.

Категорії тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Метафізика стверджує, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. а діалектики вважає,що потрібно розглядати поняття в їх русі, взаємозв'язках і взаємопереходах.

Філософські категорії виступають як форми мислення.

Ф-ціями категорій є світоглядна й методологічна. Світоглядна- зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Методологічна - категорії задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання.

Знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

11.(доработать) Особливості філософ думки Ст. Індії +китай

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться в основному не як предмет теоретичного дослідження, а як об'єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв'язки, а всесвітній моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

-1сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості. – вчення про сансару (про вічний кругообіг життя, про переселення душі) –ідея кармічного закону(сукупн вчинків у попередньому існ впливає на процес переродження.) – ідея кастового поділу(бразмани-жерці,кщатрії-воїни, вайшії-селяни,родітники, ремесляники,шудри-раби,наймані робітники.) –будда(4тези благородної істини) – ідеал,любов до всьлшл живого)

-К світ-вічна боротьба 2х протилежних сил, які не тільки запереч але і взаємодопов одне одного. – дао (шлях людини) -основних шкіл(даосизм, конфуціанство.,легізм, моїзм)-конфуц виділ шлязетну(помірков. Сртриманість) та низьку людину(немоє внутр переконань).

Зародки філософського мислення в Індії відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, напи­сані віршами і прозою. Брахмани — це коментарі до текстів Вед, у яких увага звертається на тлумачення сенсуритуалів. Упані­шади — завершальний етап у розвитку Вед. В світогляді Ст.Індії простежується перехід від міфологічно-ре- лігійного світогляду до філософії. Аналіз перших філософських, систем даршан можна подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, н’яя та ін. Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування пи­тання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Світогляд у санкх’ї базується на уяві, що в світі існують два само­стійних начала: пракріті і пуруша. Школи міманса визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у ство­ренні цього світу. Школи н 'яя –це вершина староіндійської логіки і теорії пізнання. Серед філософських шкіл Ст. Індії важливе місце по­сідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога.

Особливість староіндійської філософії - уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань — у правильному способі життя. Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція. У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.

12. Ф-я Античності

антична ф крім грецк охопл еліністичну, римську,олександрійску. Етапи розвитку:1.натурфіл(рання класика) 2. Висока класика 3. Пізня класика(елініст, олекс, римська). Особливості антчн філ:-набула автономного зарактеру розвитку –повстала відокремл та доступною(всі вільни громади,окрім жінок могли займ філ) –динам у розвитку – не сприймала атеїзм.

6-5ст до н е – становл ф-ї. Ф-я виникає як світогляд промислово-торгов частини н-ння, що почала боротися за владу.Одна із перших ф-ських шкіл була Мілетська, засновник Фалес, який вважав воду началом. Основні принципи ф-ї були розвинені Гераклітом, він ввівтермін «логос».Існувала італійська ф-я, яка скл з Піфагорійського союзу, школи елатів і Емпедокла.Піфагор першим вжив понят «ф-я». Ксенован: єдність світу-Бог, а Бог – це чистий розум. Парменід розглядав 2 пит: 1-співвіднош бутя і небуття; 2-співвіднош мислення і бутя. У період розквіту Греції розвивається ф-я Анаксагора. Він досліджує проблему якісного перетворення тіл. Важливим етапом у р-ку античної ф-ї були вчення Демокріта, який вважав, що першоначалами є атоми і пустота.

Сократ. У центрі ф-ї – людина; першим підніс знання до рівня понять. Людина може пізнати світ, коли пізнає свою душу, себе. Людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях. Гасло «пізнай себе». Сократичні бесіди. cамопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво знаходження істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику протиріччя в його судженнях, чим побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі. Платон- вчення про бутя,  вчення про Бога; вчення про душу, вчення про сусп-во; вчення про моральність; вчення про походження світу; вчення про пізнання, вчення про світ. Платон протиставляє душу й тіло. Тіло смертне, а душа безсмертна. а Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей. утність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Арістотель- головна праця»Метафізика», де він дає визначеня закону бутя.; вчення про душу, вчення про пізнання. У 3-4 ст у Рим імп поширилось вчення неоплатонізму. Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У  «Метафізиці» Арістотель виклав  найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі. Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.