Первинна анатомічна будова кореня

На поперечному перерізі при пер­вин­ній будові кореня помітні такі шари: епі­блема, пер­вин­на кора та цент­ра­льний осьо­­вий циліндр.

Епіблема (від грец. „епіблема” – по­кри­вало), або ризодерма, – це одно­ша­ро­ва тканина зі щільно зім­кну­ти­ми клі­ти­на­ми, яка виконує всисну функцію та одно­час­но є своєрідною покривною тка­ни­ною. На відміну від клі­тин епідерми вони тон­ко­стінні, ку­ти­кули не мають. При поділі клітин епіблеми утворюються три­хо­блас­ти, з яких виникають ко­ре­неві волоски, і атрихобласти, що вико­ну­ють функції по­кривних клітин.

По­глинання мінеральних розчинів із грунту здій­с­нюється всіма клі­тинами епі­б­леми, але насамперед за до­по­­мо­гою ко­ре­невих волосків. Це живі видов­жені клі­тини з ядром, що розта­шо­ва­не приблизно посередині або поблизу вер­хівки волос­ка. Утворення кореневих во­лосків залежить від умов росту рос­ли­ни. У деяких водяних рос­лин (сусак, ка­люж­ниця, ла­та­ття біле) вони зовсім не роз­виваються. Не утворюються ко­реневі во­лоски й на коренях, які живуть у сим­бі­о­зі з грибами (береза, дуб, сосна).

Первинна кора кореня постачає епі­блему пластичними речовинами і сама бе­ре участь у поглинанні і про­ве­денні роз­чи­нів. У коренів вона розвинена значно кра­ще, ніж у стеблі. Первинна кора скла­дається з таких трьох шарів клітин: екзо­дерми, мезодерми та ендодерми.

Екзодерма (від грец. „екзо” – зовні, „дерма” – шкіра) – одношарова або бага­то­­шарова тка­нина без між­клі­тин­ни­ків, яка містить великі, щі­ль­но при­ля­гаючі одна до одної клітини. Спочатку екзодермальні клі­­тини ви­ко­нують функ­цію ре­гу­ля­ції: во­ни пропускають воду і мінеральні солі, які йдуть від кореневих волос­ків. Крім цьо­го, клітини екзо­дерми ви­ді­ля­ють органічні кис­лоти для розчинен­ня складних спо­лук і вітаміни для сим­біо­тич­них мікро­організ­мів біля коре­не­вої сис­те­ми. З часом клі­тини екзодерми швидко кор­­ко­ві­ють, тоді вона за­мі­нює епіблему, яка відмирає, і по­­чи­нає виконувати функцію покривної тка­ни­ни.

Мезодерма (від грец. „мезос” – серед­ній і „дерма”), або паренхіма первинної ко­ри, складається із живих клі­тин, які ви­ко­нують пе­ре­важно запа­са­ю­чу фун­к­цію. Клітини цього шару найчастіше округлої фор­ми, великі, з між­­клі­тин­никами у ви­гля­ді вузьких хо­дів. Розміри клітин мезодерми збільшуються в напрямку від периферії до її середини. У паренхімі кори накопи­чу­ю­ться грунтові роз­­чини, синтезуються по­трібні рослині­ речовини (алка­лої­ди, гліко­зи­ди), від­кла­дається крох­маль у вигляді зе­рен, крис­тали ка­ль­цію окса­ла­ту різної форми тощо. За до­по­могою міжклі­тин­ни­ків здійс­ню­­ється аерація кореня – за­без­пе­чен­ня йо­го клітин киснем.

Ендодерма (від грец. „ендо” – все­ре­дині і „дерма”) – внутрішній шар первин­ної кори, який складається з од­но­го ряду клітин і оточує цен­траль­ний циліндр. Клі­ти­ни її живі, паренхімного типу, чотири­кут­ної форми, з тон­ки­­ми стін­ка­ми, які з часом можуть по­тов­щуватися. Функція ен­до­дерми пов’язана з регу­лю­ванням гори­зон­­тального руху води й роз­чинів від ме­зо­дер­ми до центрального ци­лін­дра і в про­тилежному напрямку.

У коренях деяких рос­лин клітини ен­до­дерми мають так зва­ні пояски Каспарі – радіальні ді­лян­­ки сті­нок, які характе­ри­зу­ю­­ть­ся наявністю ре­чо­вин, подібних за при­­ро­дою до ліг­ні­ну і суберину. Ці речо­ви­ни закривають отвори каналів плаз­мо­десм, однак симпластич­ний звязок між су­сід­німи клітинами на даній ста­дії розвитку зберігається.

Вва­жа­ють, що пояски Каспарі бло­ку­ють пересування по­гли­нутих коре­не­вими волосками розчинів по стінках клі­ти­­ни. Через це вода і роз­чи­нені в ній мінеральні солі про­хо­дять крізь цитоплазму клітин ендодер­ми, яка воло­діє ви­бір­ковою про­ник­­ніс­тю. У тих клі­тин, що розташовані навпроти ділянок кси­леми, стінки можуть за­ли­ша­ти­ся тонкими. Та­кі клітини на­зи­ва­ються пропускними.

Крім згаданих функцій, клітини пер­вин­ної кори можуть зберігати меристе­ма­тичні властивості й тому здат­ні утво­рю­вати інші тканини та органи (фелоген, біч­ні корені, додаткові бруньки).

Центральний осьовий циліндр, або стела, розміщений у центрі кореня. Його зов­ніш­ній шар, який при­ля­гає до пер­вин­ної кори, називається перициклом. Це пе­ре­важно один шар ме­ристематичних клі­тин, витягнутих у танген­та­ль­ному нап­рям­ку. Вони живі, мають па­рен­­хімну форму, тонку целюлозну оболонку й здатні діли­ти­ся. У деяких рослин перицикл є багато­ша­ровим (гінкго, саговник, грецький го­ріх, агава, хміль, драцена). У пери­циклі беру­ть поча­ток бічні ко­рені (то­му його часто ще звуть ко­ренеродним шаром), мо­жуть закладатися до­дат­кові брунь­ки. У пери­цик­лі зарод­жую­ться та­кож камбій, фе­­ло­ген, молочники, вмісти­ща секре­тор­ної діяль­нос­ті рослин та інші тка­ни­ни. У коренях водя­них рослин перицикл не утво­рюється. У старих коренях деякі клітини цього шару дерев’яніють, перетво­рюють­ся на ме­ханічну тканину і починають ви­ко­нувати опорну функцію.

В осьовому циліндрі формується та­кож провідна сис­тема – флоема і ксилема, які разом з механічними еле­мен­тами скле­ренхіми розміщуються на різних ра­діу­сах і утворюють радіальні провідні пуч­ки. Про­відні пучки кореня є екзарх­ними, в них провідні елементи кси­леми диферен­цію­ю­ться в доцентровому напрямку: про­то­кси­лема про­ме­ня спря­­мована до периферії, а ме­та­кси­ле­ма – до центру центрального ци­ліндра. Через це поперечник судин збі­ль­шується від периферії до центру. Ра­діа­ль­ні судинно-волокнисті пучки в корені різ­них рослин мо­жуть ма­ти неоднакову кіль­кість груп ксилеми та фло­е­ми. Вони бува­ють діархні (буряк, редька, капуста, ко­ноп­лі), триархні (го­рох, чина), тет­ра­архні (боби, ква­со­ля), пентаархні (яблуня, гру­ша), поліархні (цибуля має в ко­ре­ні вісім ксилемних променів, виноград – 10). В одно­до­ль­них кількість груп ксилеми і флое­ми може досягати кі­ль­кох десятків, а то й сотень (пальми).