Тривалість життя і розміри стебел

Впродовж перших місяців життя стебло ли­шається неміцним, зеленим і мо­же здійснювати фотосинтез. Три­ва­лість життя сте­бел переважно залежить від життєвих форм рослин. В однорічних трав'янистих рослин у кінці пер­шого вегетаційного періоду стебло відмирає; у багаторічних тра­в'янистих відмирає лише надземна частина стебла, а підземна залишається зимувати і весною наступного року знову утворює надземне стебло.

У багаторічних дерев'янистих рослин (напівкущів, кущів, дерев) стебло живе ба­гато років і відмирає разом зі всією рослиною або її частиною. У кінці першого вегетаційного періоду стебло цих рослин вкривається вторинною покривною ткани­ною, дерев'яніє, стає міцним. У напівкущів дерев'яніє лише нижня частина, а верхня залишається тра­в'янистою і щороку відмирає (шавлія, ефедра, чорниці). У кущів є кілька стебел. Вони повністю здерев'янілі, більш чи менш однаково розвинені, галу­зяться біля самої землі (ліщина, шипшина, смородина, бузок).

У дерев стебла повністю здерев'янілі, багаторічні (живуть до 1000 і більше ро­ків), поділяються на головний стов­бур і стебла другого, третього та інших порядків.

Різниця в довжині і товщині стебел вищих рослин коливається від кількох мілі­мет­рів до десятків метрів. Най­бі­льших роз­мірів досягають насінні рослини. З хвой­них гігантами рослинного світу є секвойї, які ростуть у гірських лісах Каліфорнії. Висота секвойї гігант­ської досягає 120-140 м, а діаметр при основі стовбура 10-11 м.

З покритонасінних найбільшої довжини досягають стебла у тропіч­ної ліани пальми-ротанги (Саlamus) – до 300 м, при товщині 2-4 см, з ортотропних стебел – у австралійських евкаліптів. Зокрема у Еисаlірtиs regnans зареєстрована висота 155 м, а діаметр стовбура 9-10 м.

З вітчизняної флори висота стебел досягає таких розмірів: ялиця біла – д­о 7­­5 м, ялина європейська – до 60 м, мод­рина європейська – 53 м, дуб звичайний – 45 м, то­поля біла – 35 м, сосна звичайна – 50 м, береза бородавчаста – 25 м.

Найтовще стебло зареєстровано в африканського баобаба – 12 м в діаметрі. Тов­щина стовбура в дуба звичайного досягає 2-3 м в діаметрі. Найкоротші стебла з покритонасінних мають водяні плаваючі рос­лини: ряска мала – 2-4 мм і вольфія 1-2 мм. Дуже тонкі стебла, менше 1 мм в діаметрі, мають деякі види пара­зитичної квіт­кової рослини повитиці (Cuscuta).

Видозміни стебла

У зв'язку зі зміною функцій і умов зростання пагін зазнає в будові і формі гли­боких змін – мета­мор­фозів, при цьому характер і ступінь змін листка і стеб­ла як складових його частин – різні.

Підземні пагони

Більш поширеними метаморфозами пагона є такі, коли змін зазнають одночасно і листок, і стебло. Щодо цього станов­лять інтерес насамперед під­земні пагони, які розвиваються в товщі ґрунту. Типовою ознакою підземних па­го­нів є редуковані листки у виг­ляді лусок і пазушних бруньок. З підземних паго­нів нйбільш поширеними є кореневища, бульби і цибулини.

Кореневище. Кореневища зовні схожі на корені, але в них на кінці замість чохли­ка є брунька. Крім того, від­різнити від кореня їх можна за па­зушними бруньками і ре­дукованими листками. Відмінна також їх анатомічна будова.

Кореневища вико­нують функції запасаючих органів і вегетативного розмноження. Запасні речо­вини відкла­даю­ться у стебловій частині, в зв'язку з чим стебла бувають часто потовщені. У дея­ких рослин коре­невище виконує також функцію всмоктування води, вкриваю­чись додатковими коренями. При горизон­тальному рості у ґрунті вкорінені ко­ре­не­вища на проміжних ділянках можуть відмирати і тоді утворюються окремі особини. Таким способом від­бу­вається розмноження.

Форма кореневищ буває різноманітна. За довжиною меживузлів роз­різняють дов­го­кореневищні рос­ли­ни, як, нап­риклад, пирій повзучий, міт­лиця біла, тонконіг луч­ний, осока колхідська і коротко­ко­ре­не­вищні, як тимофіївка, кост­риця лучна, гряс­ти­ця збірна тощо. Кореневища з короткими меживузлями в дея­ких рос­лин досягають значної тов­щи­ни, наприклад, у латаття, сусака, півників, ревеню.

За напрямом росту кореневища бувають горизонтальні (солодка, конвалія), вертикаль­ні (ревінь, алтея) і висхідні. За товщиною вони можуть бути тонкими (козлятник) і потовщеними (змійовик, ревінь).

Бульба. Видозміненим пагоном, в якому відкладаються поживні речовини про запас, є також бульби. Бульбами називають потовщені м’ясисті пагони, які склада­ються з одного або кількох меживузлів. Вико­ну­ють вони не лише функ­ції запасання, але й функції розмноження. Порівняно з ко­реневищами, бульби більш спеціалізо­вані органи і фор­ма їх відхиляє­ться від нормального пагона також більшою мірою.

Бульби бувають підземні і надземні. Підземні бульби виника­ють або на бічних видовжених пагонах типу столо­нів, або на го­ловній осі, в якої здебільшого розроста­ється підсім'ядольне коліно – гіпокотиль.

Прикладом рослини, в якої буль­би сформовані на бічних пагонах-столонах, є картопля. Меживузля в бульби кар­топлі вкорочені, пазушні бруньки зазвичай по три, розміщені в заглибленнях по спіралі. Покрив­ні листки редуковані до дрібних лусок, які швидко відпадають, залишаючи рубці. Заглиблення з бруньками назива­ють віч­ка­ми. При про­рос­танні бульб із трьох бруньок кожного вічка росте зазвичай лише середня, а бічні є резервними. У топінамбура (зем­ляної груші) бульби розвива­ються на коротких пагонах з вічками на горбиках.

Бульбовидні потовщення стебла в підземній частині зустрічаються і в деяких злаків, наприклад, у ти­мо­фіївки вуз­лу­ватої, ячменю бульбистого, молінії блакитної. Є вони та­кож у хвоща польового, підбілу, чистецю болотного та деяких ін­ших.

Цибулина. Цибулини виконують ті самі функції, що й бульби, але, на від­міну від них, запасні речо­ви­ни тут зо­се­реджені в листових частинах пагона. Стебло в цибу­лин недо­роз­винене, вкорочене у вигляді дис­ка, називають його ден­цем. Головний корінь у цибулинних рослин від­мирає швидко і з нижньої сторони денця розвива­ються до­даткові коре­ні.

Морфологічна природа запасаючих соковитих листків у цибулин може бути різ­ною – або розросла основа сере­дин­них зелених листків, або спеціалізовані низові листки. З розрослих основ зелених листків фор­муються запасаючі листки городньої цибулі і рястки, з низових лист­ків – цибулини лілії лісової, лілії цибулинконосної, рябчиків. Але час­тіше у формуванні м'ясистої частини цибулини беруть участь і зелені, і низові листки – в лілії білої, гіацинтів, під­сніж­ника, крінума та інших.

Залежно від ширини основи листків розрізняють плівчасті і луска­ті цибулини. У плівчастих цибулин основи зам­кнуті, тому листки пов­ністю прикривають один од­ного, наприклад, у цибулі, гіацинтів, під­сніж­ника; в лускатих – осно­ви вузькі і при­кривають одна одну лише своїми краями, на зразок черепиці, як у лілій. Зовнішня луска цибулин виконує захисну функцію, за консистен­цією вона суха і шкіряста.

Цибулинні рослини поширені виключно серед однодольних. Зде­більшого вони мають короткий веге­та­цій­ний період, утворюючи життє­ву форму так званих весня­них ефемероїдів у лісах, степах і напівпустелях, які цвітуть і пло­доносять у вологу весняну по­ру, а потім входять у стан спо­кою.

Бульбоцибулина. Проміжними формами між бульбами і цибулинами є бульбоцибулини, як у шаф­ра­нів і гладіо­лусів. Зовні вони схожі на цибулини, але за будовою стоять ближче до бульб, бо листки в них плів­часті, сухі, а запасні по­живні речовини відкладаються у стеб­ловій частині.

Каудекс. Каудекс – підземний, рід­ше надземний, багаторічний орган за природою – пагін, форму­ється в нижній його частині за рахунок камбію і поступово пере­ходить до потовщеного багаторічного кореня. У кау­декса одночас­но з верхньою частиною кореня розвивається запасна тканина, в якій відкладаються запас­ні поживні речовини. Тканини відмирають від середини до периферії органа, внаслідок чого утворюється по­рожнина, що може спричинити до розчленування у верхній час­тині його на окремі ділянки – партикули. Каудекси формуються в люпину багаторічного, конюшини гір­ської та в деяких інших рослин.