Морфологія стебла

Стебло є осьовою частиною пагона. Звичайно його розглядають як самостійний вегетативний орган, але, як уже зазначалося, немає чіткого розмежування в будові па­го­на між осьовою і листовою його частинами. Виконує стебло різні функції, тому й форми його різноманітні. Насамперед, по стеблу пересуваються вода і розчини речовин від кореня до листків і в зворотний бік; стебло служить місцем прикріп­лен­ня лист­ків, квіток і коренів; в ба­гатьох рослин виконує фун­кції вегетативного роз­мно­­ження і фотосинтезу.

Зовні стебло буває гла­деньким, опушеним, волоси­стим, шипуватим. Різні зов­ніш­ні вирости несуть зде­більшого функції захисту – від температурних коливань, ви­па­ровування, поїдання тваринами тощо.

У переважної більшості рослин форма стебла ци­ліндрична, але буває й гран­час­та: у осоки, наприклад, три­гран­на, у губоцвітих – чотиригранна, в деяких зонтич­них і кактусо­вих – багатогранна. Коли грані або ребра дуже роз­ростаються, то їх називають крилами, а стебло крилатим, як у будяка, татарника, чини. Зустрічаються стебла і плоскі, як в опунції і деяких рдесників.

Залежно від ступеня здерев'яніння тканин розрізняють стебла трав'янисті – м'які і дерев'янисті – тверді. З де­ре­в'я­нистих стебел утво­рюються дерева, коли виділя­ється головне більш розвинене стебло-стов­бур, і кущі, в яких стебло розгалужується вже при землі на багато гі­лок однакової товщини. Між деревами і кущами є й пере­хідні форми, наприклад у ліщини, глоду, чорноклену, крушини, кизилу тощо. Крім то­го, розрізняють півкущі, в яких нижня части­на стебла здерев'яніла, а верхня тра­в'я­нис­та і щороку відмирає, наприклад, у чебреців, чорни­ці, багатьох видів полину.

Стебла злаків називають соломиною, коли в них тонкі, всередині порожні межи­вузля і виповнені тканинами вуз­ли, від яких відростає по два листки.

Зустрічаються стебла безлисті, які на верхівці закінчуються квіткою чи суцвіт­тям, наприклад, у цибулі, кульбаби, примули.

Тонкі стебла з дуже видовженими меживузлями неспроможні під­тримувати пагін у вертикальному стані. У дея­ких видів такі стебла сте­ляться по землі, в інших чіпля­ються за міцні стебла сусідніх рослин. Стебла, які стеляться по землі, не вкоріню­ючись при цьому, називають­ся лежачими, або сланками, наприклад, у споришу, остудника, а коли вкорінюються з допомогою додаткових коренів – повзучими, нап­риклад, у суниці, барвінку, будри, лучного чаю. Якщо меживузля повзучих пагонів короткі, то їх називають батогами, а коли довгі – то вусами, або столонами.

Рослини з тонкими стеблами, які чіпляючись або обвиваючись нав­коло інших, тяг­нуться вверх до світла, нази­ва­ють ліанами. Ліани бувають дерев'янисті і трав'я­нисті, а за способом прикріплення – чіпкі і виткі. Чіпкими, або ла­зя­чи­ми ліанами з рослин є вино­град, плющ, різні представники родини гарбузових – огірки, кавуни, дині й ін. Чіп­ляю­ть­ся вони до опори за допомогою вусиків, як виноград і гарбузи, або додатковими корінцями, як у плюща. Виткі ліани обкру­чуються навколо опори або в напрямку за годинниковою стрілкою, як хміль, жимолость, або в зворотному нап­рямку, як квасоля, польова берізка, кручені паничі й багато інших. Проте є ліани, стебла яких можуть крутитися в обох напрямках. Такі ліани, як хміль і повитиця є одночасно і чіпкими і виткими. Ліани особливо поширені в лісах тро­пічного поясу. Деякі з них, як пальма ротанга, перекидаючись з дерева на дерево, досягають довжи­ни понад 200 м при товщині стебла 2-4 см. При розрізі стебла тропічних ліан з ши­рокопросвітних судин витікає так багато води, що її вистачає для задоволення спра­ги людини. Під шатром дерев ліани розвивають мало листків, зате, досягнувши освіт­ле­них місць, утворюють величезну асиміляційну площу.