Географічне поширення вулканів.

У поширенні вулканів на Землі є певна закономірність. Вони діють переважно в межах рухливих поясів, рифтових зон материків і серединно-океанічних хребтів. Найбільше їх в межах так званого “Тихоокеанського вогняного кільця" (тобто навколо Тихого океану) – 80% від усієї кількості на Землі. "Кільце" поділяється на 2 геосинклінальні пояси: За­хідно-Тихоокеанський (від Чукотки до Нової Зеландії) і Східно-Тихо­океанський (від Аляски до Антарктичного півострова). Від Атлантичного океану до Тихого проходить Европейсько-Азіатський пояс, в якому вулканів найбільше зосереджено в Середземноморській області. Багато діючих вулканів припадає на Внутрішньо-Африканський пояс, що проходить через Червоне море, Ефіопське нагір’я і Африканські озера.

В межах цих поясів нараховується близько 950 діючих вулканів (за історичний – протягом 3,5 тис. років), з яких 68 виявлено під водою. Не діючих, але і не дуже давніх, значно більше. Всього ж вулканічних гір, що добре виділяються в рельєфі суші чи виступають над морями у вигляді молодих вулканічних островів, за даними вулканолога В.А.Апродова (1982) нараховується більше 3 000.

В Росії діє 67 вулканів. З них 29 на Камчатці і 38 на Курильських островах. Потухлих відповідно 121 і 60.

На Землі є місця, де вулкани згруповані дуже густо. Так, наприк­лад, на Алеутських островах і Тихоокеанському узбережжі Аляски зна­ходиться 67 вулканів, на території Японії – більше сотні, на Філіппінських та Індонезійських островах – більше двохсот, а на невеликому вірменському нагір'ї – кілька сотень.

У спеціальній літературі описані різні явища – народження вулканів. Один з них – вулкан Парикутин, що появився біля мексиканського містечка Сан-Хуан, яке знаходилось (до виверження вулкана) недалеко від великого міста Уруапан.

В лютому 1943 на кукурудзяному полі одного із мешканців села Парикутин буквально біля його ніг в землі утворилась тріщина, з якої виступив дим з різким сірчаним запахом. Селянин хотів навіть засипати тріщину, але вона швидко збільшувалась. Через деякий час вона пе­ретворилась в котел, на дні якого кипіла лава. На наступний день тут уже появилась конусоподібна гірка, а через 3 дні – конус висотою до 60 м – почав діяти вулкан. Через місяць його висота була вже 150 м, а через рік – 460 м. Виверження продовжувалось 9 років. За цей час лавою було залито не тільки навколишні села, а й містечко Сан-Хуан. Під час виверження на вулканічному конусі появилось кілька паразитичних кратерів. Коли в березні 1952 року виверження вулкана припинилось (він був одноразової дії), висота конуса становила 2775 м.

Не менш цікава розповідь вченого-вулканолога О.Е.Святловського про народження вулкана на Камчатці поряд з давно відомим Плос­ким Толбачиком. За 18 км від підніжжя конуса 5 липня 1975 року з грохотом відкрились тріщини і вверх ударили вогняні фонтани. Через місяць на цьому місці вже був новий вулкан з усіма характерними рисами. Під час однієї з пауз виливу лави вулканологи Юрій Дубик і Володимир Андреєв повторили науковий подвиг Гаруна Тазієва. Не маючи навіть спеціального взуття, вони по лавовому потоку піднялись до кратера і ризикуючи в будь-яку мить бути накритими рід­кою лавою, встигли провести необхідні спостереження. А незабаром де­сятки очей фахівців і кореспондентів спостерігали, як з нових трі­щин після підземних поштовхів ударили нові вогняні фонтани. Вулканіч­ні бомби пом'яли навіть борти гелікоптера, що робив віражі над вулка­ном. А старий вулкан в цей час дрімав, в кальдері якого встиг утвори­тись льодовик.

Через місяць, тепер уже за двадцять кілометрів від Плоского Толбачика, почав утворюватись новий вулкан, який діяв усю осінь і зи­му. Після того, як було викинуто 2,5 км лави, на очах у дослідників відбулося утворення кальдери глибиною до 500 м з діаметром до 1700м.

Зародження нових вулканів порівняно недалеко від Плоского Тол­бачика пояснюється тим, що магма не могла пробитись через основний канал і знайшла вихід з магматичного осередка через розломи в земній корі.