Сергій Плохій– Брама Європи

металургійною базою, спочатку Радянського Союзу, а потім України, він отримував величезні субсидії з центру для підтримки вугільної промисловості, що помалу згасала. Донецьк, головний центр регіону, був єдиним українським містом, де етнічні росіяни переважали етнічних українців — 48 % населення проти 46 %. Багато громадян Донбасу були прив’язані до радянської ідеології та символів, у тому числі пам’ятників Леніну (в основному знесених у центрі України під час Революції Гідності), які символізували радянську ідентичність регіону. Уряд президента Януковича прийшов до влади й утримував її за рахунок мобілізації свого східноукраїнського електорату, підкреслюючи його мовну, культурну та історичну відмінність від центру й особливо від заходу України. Він заявляв, що російська мова, яка домінує на Донбасі, перебуває під загрозою з боку Києва, як і історична пам’ять про Велику Вітчизняну війну, яка опинилася нібито в небезпеці через прихильників УПА в Західній Україні. Хоча лінгвістичний поділ і відмінна історична пам’ять дійсно вбили клин між сходом і заходом, українські політики перебільшували ці відмінності, надаючи їм набагато більшого значення, щоб створити образ внутрішнього ворога й виграти вибори. Такий політичний авантюризм створив благодатний ґрунт для російського втручання в Україну.

Воєнізовані підрозділи, часто навчені та фінансовані російським урядом і близькі до кремлівських олігархів, з’явилися на Донбасі у квітні 2014 року. До травня вони взяли під контроль більшість міських центрів регіону. Відсторонений від влади президент Янукович використав свої ще існуючі політичні зв’язки та значні фінансові ресурси, щоб допомогти дестабілізувати свій рідний регіон. Банди, оплачені вигнаним президентом, нападали на прихильників нового київського уряду, а корумповані правоохоронці допомагали їм, надаючи імена та адреси майбутніх жертв. Місцеві еліти, на чолі з Рінатом Ахметовим, діловим партнером поваленого Януковича й найбагатшим олігархом України, підігравали дестабілізації, сподіваю-

чись захистити себе від політичних змін, що йшли з Києва. Дехто хотів перетворити Донбас на аналог удільного князівства під прапором самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік». Вони прорахувалися і до кінця травня втратили контроль над регіоном, що перейшов до рук російських націоналістів та місцевих активістів, які влаштували антиолігархічну революцію. Як і в Києві, люди в Донецьку були пересичені корупцією, але багато хто в Донбасі орієнтувався на Росію, а не Європу і сподівався не на вільний від корупції ринок, а на державну економіку та соціальні гарантії радянського зразка. Якщо протестувальники на Майдані бачили свою країну частиною європейської цивілізації, проросійські заколотники уявляли себе частиною ширшого «російського світу», а свою війну розглядали як захист православних цінностей від морально збанкрутілого Європейського Заходу.

Втрата Криму та заворушення на Донбасі, а також російські зусилля з дестабілізації ситуації у Харкові та Одесі призвели до нової мобілізації українського суспільства. Десятки тисяч українців, багато з яких були учасниками протестів на Майдані, приєдналися до армійських підрозділів, а також нових добровольчих формувань і пішли боротися з керованим Росією заколотом на сході. Оскільки уряд міг забезпечити солдатів лише зброєю, по всій Україні виникли волонтерські організації, що збирали пожертви, закуповували різні предмети постачання і доправляли їх на фронт. Українське суспільство взяло на себе завдання, яке не в змозі була виконати Українська держава. У період з січня до березня 2014 року, за даними Київського міжнародного інституту соціології, частка тих, хто підтримував незалежність України, зросла з 84 до 90 % дорослого населення. Частка тих, хто хотів приєднання України до Росії, впала з 10 % у січні 2014 року до 5 % у вересні. Навіть на Донбасі більшість опитаних вважали свій регіон частиною Української держави. Відсоток «сепаратистів» на Донбасі, які прагнули

незалежності регіону або союзу з Росією, між квітнем та вереснем 2014 року зріс з менш ніж 30 % до більш ніж 40 %, але так і не досяг більшості, давши проєвропейськи налаштованим українцям надію на збереження цих територій, але разом із тим і вказавши на майбутні проблеми у формуванні спільної національної ідентичності.

На президентських виборах у травні 2014 року, продемонструвавши політичну єдність, українці віддали перемогу в першому турі одному з найвідоміших бізнесменів України та активному учаснику протестів на Майдані, 49-річному Петру Порошенку. Саме проти нього та його підприємств Росія розв’я- зала війну влітку 2013 року. Після завершення кризи легітим­ ності, породженої усуненням Януковича, Україна була готова нарешті зустріти як відкриту, так і приховану агресію. На початку липня українська армія досягла першого серйозного успіху, звільнивши місто Слов’янськ, яке служило штаб-квар- тирою відомого російського командира Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). У відчайдушній спробі зупинити український наступ Росія почала постачати заколотникам нове озброєння, в тому числі протиповітряні ракети. На думку українських і американських офіційних осіб, 17 липня 2014 року одна з таких ракет збила «Boeing 777» Малайзійських авіаліній з 298 пасажирами на борту. Жертви були громадянами Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Британії та низки інших країн, що надало українському конфлікту справді глобального характеру.

Трагедія малайзійського авіалайнера мобілізувала західних лідерів на підтримку України й підштовхнула їх до рішення запровадити міжнародні економічні санкції щодо російських чиновників і підприємств, які безпосередньо відповідали за агресію. Виявилося, що це занадто мало й занадто пізно. У середині серпня, коли підтримувані Росією сепаратистські «народні республіки» опинилися на межі поразки, Москва кинула в бій регулярні війська. Кремль зберіг самопроголошені республіки від краху, але не зміг реалізувати свій первісний план

створення «Новоросії» — контрольованого Росією державного утворення, яке б простягалося від Донецька на сході до Одеси на заході й забезпечило б Росії сухопутний коридор до Криму. Росії також не вдалося втримати Україну від посилення політичних і економічних зв’язків із Заходом. В умовах, коли Україна відмовилася змиритися з втратою територій або відступити від своєї мети політичної та економічної інтеграції з Заходом, Росія відмовилася дозволити Україні вийти зі своєї сфери впливу, а Захід, стурбований загрозою міжнародному порядку, залишився розколотим щодо методів розв’язання кризи, війна на сході України перетворилася на тривалий конфлікт, якому не видно було кінця.

Станом на кінець весни 2016 року, за даними ООН, війна на Донбасі забрала близько 9 тисяч життів, більш ніж 20 тисяч осіб були поранені та більш ніж півтора мільйона були змушені залишити власні домівки. Від 3 до 4 мільйонів людей опинилися в пастці на «нічиїй землі», коли невизнані республіки Донбасу почали падіння у політичну, економічну та соціальну прірву замороженого конфлікту. Хіба це не надто висока ціна, щоб заплатити за перспективу європейської інтеграції? Можливо. Але на кону для України й більшості її населення в нинішньому конфлікті стоять цінності, які вони пов’язують з Європейським Союзом — демократія, права людини та зверхність закону, а не лише потенційне членство в союзі як такому. Крім того, на кону — незалежність країни та право її громадян робити власний вибір щодо внутрішньої та зовнішньої політики. Протягом багатьох століть такі цінності та ідеї надихали людей в усьому світі боротися за свободу для себе та своїх держав.

Україна стикається з надзвичайно складним завданням реформування своїх економічних, політичних і правових систем, захищаючи власну цілісність і суверенітет, але існують добрі підстави сподіватися на успіх. Це перш за все високий економічний та інтелектуальний потенціал країни. Улітку 2015 року Мінекономрозвитку випустило рекламний відеоролик про

Україну для іноземних інвесторів. Він наголошує на традиційній точці сили країни: сільському господарстві. Україна, яка володіє 33 % багатств чорноземів у світі, також є другим у світі експортером зерна за обсягами. Але ще більше вражає її інтелектуальний потенціал. Рівень письменності в Україні наразі становить приголомшливі 99,7 %. Це, можливо, четверта найбільш освічена держава у світі. Щороку зі стін її університетів та коледжів виходять 640 тисяч випускників. З них 130 тисяч — у галузі технічних знань, 16 тисяч — у галузі інформаційних технологій, і 5 тисяч — в аерокосмічній промисловості, що робить Україну центром розробки програмного забезпечення Східної та Центральної Європи.

Для України російська агресія порушила фундаментальні питання про її подальше існування як єдиної країни, державну незалежність та демократичні основи її політичних інститутів. Не менш важливим є питання про природу національного будівництва України, в тому числі про роль історії, етнічного походження, мови та культури в творенні української політичної нації. Чи може держава, громадяни якої представлені різними етнічними групами, говорять різними (більш ніж однією) мовами, належать до різних церков і населяють різні історичні області, протистояти не лише натиску потужної у військовому відношенні сусідньої держави, а й претензіям цієї держави на вірність усіх, хто говорить російською чи відвідує православну церкву?

Російська агресія була спрямована на поділ України за мовною, етнічною та релігійною ознаками. Незважаючи на те що ця тактика в деяких місцях спрацювала, більшість українців об’єдналися навколо ідеї багатомовної та мультикультурної нації, об’єднаної політичними та адміністративними зв’язками. Ця ідея, народжена уроками, які Україна винесла зі своєї важкої і часто трагічної історії внутрішніх поділів, спирається на традиції співіснування різних мов, культур і релігій упродовж століть. Українське суспільство здивувало й себе, і світ, прочитавши свою історію в спосіб, який забезпечив подальше майбутнє своєї країни.

Епілог. Перечитування історії

Вісімнадцятого березня 2014 року стало днем тріумфу для 61-річного президента Росії Володимира Путіна, який уже третій термін перебував на своїй посаді. У промові, виголошеній ним того дня у Георгіївському залі Кремля, місці зустрічі іноземних делегацій і проведення найурочистіших державних церемоній, російський президент попросив членів Федеральних зборів Російської Федерації ухвалити закон про анексію Криму. Реакція аудиторії, яка вітала виступ вибухами оплесків, не залишала сумнівів, що закон буде ухвалений без затримки. Уже за три дні Федеральні збори оголосили Крим частиною Росії. У своєму виступі Володимир Путін привітав приєднання Криму — акт, здійснений з порушенням суверенітету України, гарантованого російсько-українськими договорами та Будапештським меморандумом 1994 року, — як тріумф історичної справедливості. Більшість аргументів Путіна мали історичний та культурний характер. Він послався на розпад Радянського Союзу як акт пограбування Росії, неодноразово називаючи Крим російською землею, а Севастополь — російським містом, і розкритикував українську владу за нехтування інтересами народу Криму та уявне порушення мовних та культурних прав росіян. Він заявив, що Крим має таке ж право на відокремлення від України, як і Україна мала на вихід зі складу Радянського Союзу. Історією неодноразово користувалися і зловживали під час української кризи, не лише інформуючи та надихаючи

її учасників, а й виправдовуючи порушення норм міжнародного права, прав людини і права на саме життя. Хоча російсько-­ український конфлікт і виник несподівано та застав зненацька багатьох його учасників, він має глибоке історичне коріння

інаповнений історичними паралелями та алюзіями. Якщо залишити осторонь пропагандистське використання історичних аргументів, то зараз в Україні відбувається щонайменше три паралельні процеси, що мають коріння у минулому: спроби Росії встановити політичний, економічний і військовий контроль у колишньому імперському просторі, який здобувався Москвою ще з середини XVII століття; формування новітньої національної самосвідомості, що стосується як росіян, так

іукраїнців; боротьба за історичні та культурні лінії розлому, що дозволяє учасникам конфлікту представляти його як боротьбу між Сходом і Заходом, Європою і «російським світом».

Українська криза нагадала світу про анексію Криму Росією в останні десятиліття XVIII століття й створення на півдні України недовговічної російської провінції — Новоросії. Ця пам’ять про російську імперську експансію у цей регіон була висунута на перший план не зовнішніми спостерігачами, які намагаються змалювати сучасну поведінку Росії як імперську, а ідеологами російської гібридної війни в Україні, які вигадали проект «Новоросія». Вони прагнули створити свою ідеологію на історичному фундаменті імперського завоювання та російського панування в цих землях, спершу заселеними ногайськими і кримськими татарами й запорозькими козаками. Особливо це стосується образу Севастополя як міста російської слави — історичного міфу, закладеного в часи Кримської війни 1853— 1856 років (яка стала катастрофою для Російської імперії), який приписує самим тільки росіянам героїзм багатонаціональної армії, що захищала місто.

Створення Донецької та Луганської «народних республік» разом зі спробами проголосити аналогічні «республіки» в Оде-

сі та Харкові — і створити будівельні блоки для майбутньої «Новоросії» — також має своє коріння в історичній пам’яті. Воно повертає нас до спроб більшовиків зберегти контроль над півднем та сходом України невдовзі після підписання Брест-Литовського миру з Німеччиною (березень 1918 року), за яким ці території відходили до України. Більшовицькі лідери наголошували, що нещодавно створені, аби протистояти Центральній раді, радянські республіки (Донецька-Криворізь­ ка, Одеська та найновіша кримська — Радянська соціалістична республіка Таврида) не підпадали під дію договору. Заснов­ ники нової Донецької республіки зразка 2014 року, зокрема Андрій Пургін, стверджують, що свій прапор це військово-по- літичне утворення успадкувало від Донецько-Криворізької республіки 1918 року.

Якщо згадки про російське імперське та революційне минуле стали частиною історичного дискурсу, виправдовуючи російську агресію проти України, то її реальні коріння є набагато ближчими. Стрімкий і несподіваний розпад Радянського Союзу, згаданий Володимиром Путіним у промові з нагоди анексії Криму, становить безпосереднє історичне підґрунтя для кризи. Російський президент неодноразово стверджував, що Україна є штучним утворенням, чиї східні території були нібито подарунком від більшовиків, як це було у випадку з Кримом після Другої світової війни. Відповідно до цього наративу, єдиним справжнім і тому легітимним державним утворенням є імперія — спочатку Російська, а потім Радянський Союз. Уряд Росії активно поборює і придушує будь-які історичні традиції і спогади, які підривають легітимність імперії, такі як пам’ять про Голодомор 1932—1933 років в Україні або депортація кримських татар радянським урядом 1944 року. Саме в травні 2014 року було заборонено новою кримською владою публічне відзначання 70-річчя депортації кримських татар.

Росія сьогодні, як видається, іде шляхом своїх імперських попередників на кшталт Британії та Франції, які продовжували

плекати ностальгію за своїми імперіями довгий час після того, як їх втратили. Розпад Радянського Союзу залишив у російських еліт гіркоту від втрати їхнього статусу імперії та супердержави, живлячи ілюзії, що те, що сталося — просто нещасний випадок, зумовлений злою волею Заходу або політиками на кшталт Михайла Горбачова чи Бориса Єльцина, які по-дурному гризлися за владу. З такими поглядами на кінець Радянського Союзу важко втриматися від спокуси переписати та виправити історію.

Російсько-український конфлікт також висунув на перший план ще одне важливе питання з історичним корінням: незавершений процес будівництва російської та української націй. Анексія Криму Росією та пропаганда, призначена для виправдання російської агресії на Донбасі, проходили під гаслом захисту прав етнічних росіян і російськомовних мешканців України в цілому. Прирівнювання російської мови не тільки до російської культури, а й до російської національності є важливим аспектом світогляду багатьох російських добровольців, які прийшли на Донбас. Однією з проблем такої інтерпретації російськості було те, що в той час як росіяни становлять етнічну більшість у Криму та великі меншини в частинах Донбасу, більшість населення проектованої «Новоросії» становлять етнічні українці, для яких ототожнення національності з мовою є більше ніж проблематичним. Хоча російська пропаганда зверталася до багатьох етнічних українців, більшість із них відмовлялися ідентифікувати себе з Росією чи російським етносом, навіть якщо продовжували використовувати російську мову. Це було однією з головних причин невдачі проекту «Новоросія», що стало цілковитою несподіванкою для його авторів.

Погляд на українців як на складову російського народу бере початок в основоположному міфі про Київ як «матір російських міст». «Синопсис» 1674 року, перший друкований «підручник» російської історії, складений київськими ченцями, які шукали покровительства московських царів, уперше

широко розповсюдив міф Києва як колиски російської держави й народності в Росії. Протягом більшої частини імперського періоду українців розглядали як малоросів — цей погляд дозволяв існування української народної культури й розмовної мови, але не високу культуру або сучасну літературу. Визнання українців самостійною нацією в період після революції 1917 року кинуло виклик цьому погляду. Агресія 2014 року, підтримана ідеологією «російського світу», пропонує українцям повернення назад у порівнянні з радянськими практиками. Національне будівництво в задуманій «Новоросії» не передбачає місця для окремого українського етносу в рамках ширшої російської нації. Навряд чи це недогляд або крайнощі, народжені в розпал битви. Менш ніж за рік до анексії Криму сам Володимир Путін виступив з офіційною заявою, стверджуючи, що росіяни й українці — один і той самий народ. Це твердження він повторив і в промові, виголошеній 18 березня 2015 року, з нагоди першої річниці анексії Криму.

З моменту розпаду СРСР частина будівничих нової російської нації переключили свою увагу на формування єдиної і неподільної російської нації й об’єднання східних слов’ян на основі російської мови та культури. Україна стала першим полігоном для цієї моделі за межами Російської Федерації.

Нова модель російської самосвідомості, яка підкреслює неподільність великої російської нації, тісно пов’язаної з російською мовою та культурою, стала викликом для українського проекту національного будівництва. З самих початків ХІХ століття цей проект ставив у центр українську мову та культуру, але разом із тим дозволяв і використання інших мов та культур, про що свідчать, наприклад, написані російською мовою твори Тараса Шевченка, якого багато хто вважає духовним засновником української нації. Двомовність і мультикультуралізм стали нормою в пострадянській Україні, поширивши належність до української нації на людей різних етнічних та релігійних груп.