Розділ 2. Пенсійне забезпечення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування

2.1. Пенсійне забезпечення у солідарній системі загальнообов’язкового державного забезпечення

Україна є соціальною державою, і створення соціально орієнтованої ринкової економіки відповідно до Конституції України проголошено курсом державної політики. Соціальна політика розглядається як важливий елемент економічної і правової стратегій і вирішення глибоких соціальних проблем, особливо у царині пенсійного забезпечення.

Пенсійне забезпечення в незалежній Україні поклало початок створенню трьохрівневої пенсійної системи в Україні. Перший рівень – солідарна система загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності та субсидування, а виплати пенсій і надання соціальних послуг здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду. Внески до солідарної системи пенсійних виплат сплачуються усіма працюючими громадянами країни та їх роботодавцями. Розмір пенсії залежить від розміру заробітної плати та страхового стажу. Другий рівень – накопичувальна система загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом. Кожен працівник чи його роботодавець відкладатимуть гроші на особистий накопичувальний пенсійний рахунок працівника. Кошти на цих рахунках будуть власністю громадян, передаватимуться в спадщину та будуть інвестуватись в економіку з метою одержання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб. Накопичені в системі кошти додаватимуться до пенсії з солідарної системи. Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об`єднань у формуванні пенсійних накопичень із метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Ще з радянських часів в Україні історично склалась солідарна система обов`язкового пенсійного забезпечення, батьком якої вважається німецький канцлер Отто Бісмарк. Ця система, яка діє за принципом солідарності поколінь, коли працююче покоління фактично за рахунок своїх пенсійних внесків виплачує пенсію теперішньому поколінню пенсіонерів, вичерпала свої можливості. В першу чергу це пов`язано зі значними обсягами тінізації економіки України і як наслідок, недостатніми надходженнями до Пенсійного фонду, високим податковим навантаженням, зростанням безробіття та рівня бідності громадян, високим демоекономічним навантаженням (співвідношення осіб пенсійного та працездатного віку), низьким коефіцієнтом заміщення зарплати пенсією однозначно з погіршенням демографічної ситуації в країні. Крім того, пенсійна система не забезпечує взаємозв`язок між трудовою діяльністю працівника і розміром його пенсії. Вона призвела до відсутності зацікавленості працівника у заощадженнях на старість, а у його роботодавця – до здійснення відрахувань для формування пенсійного бюджету. В таких умовах необхідність проведення реформи пенсійної системи не викликала сумнівів. Тим більше враховуючи той факт, що як більшість країн Східної Європи, так і країни колишнього Радянського Союзу вже розпочали реформування своїх пенсійних систем [40].

До особливостей солідарної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування належать такі: а) базується на засадах солідарності; б) це 1-й обов'язковий рівень пенсійного забезпечення; в) функціонує через механізми пенсійного страхування (акумулювання страхових внесків та їх перерозподіл на цілі пенсійного забезпечення); г) має специфічний суб'єктний склад; д) регламентується системою спеціальних актів пенсійного законодавства; е) передбачає щомісячні грошові виплати у вигляді пенсій правомочним особам за рахунок акумульованих страхових внесків; є) визначає умови набуття правомочною особою право на пенсію за рахунок коштів Пенсійного фонду. Іншими словами, солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування є соціально економічною і організаційно-правовою основою формування особливого виду пенсійних правовідносин, що виникає з приводу реалізації правомочними особами права на пенсію, передбачену цією системою.

Відповідно до закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” суб’єктами солідарної пенсійної системи в нашій державі можуть бути: страхувальники, застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, Пенсійний фонд України, уповноважений банк, підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій. Кожний із суб’єктів відіграє відповідну роль в системі солідарного пенсійного страхування. Так як перший рівень є обов’язковим на території України, то всі суб’єкти повинні виконувати свої функції, передбачені пенсійним законодавством [4].

Основним фінансовим інститутом в організаційній структурі солідарної пенсійної системи виступає Пенсійний фонд України. З 2011 року, згідно Указу Президента України «Про Положення про Пенсійний фонд України» він «є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце – прем’єр – міністра України - Міністра соціальної політики України» [12].

Проведені дослідження показують, що стале зростання соціальних стандартів в пенсійній сфері до європейського рівня надалі збільшуватиме пенсійні видатки Пенсійного фонду України, а посилення навантаження на державний та місцеві бюджети з боку секторів реальної економіки звужуватиме їх спроможність виступати джерелом покриття його дефіциту. В цих умовах для оптимізації діяльності Пенсійного фонду і інших фондів системи державного соціального страхування, а також підвищення ефективності управління солідарною пенсійною системою з 1 січня 2011 року було запроваджено єдиний соціальний внесок. Умови і механізм його сплати регламентує прийнятий Верховною Радою України в 2010 році Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» [10].

Відповідно до вищезазначеного Закону розмір єдиного внеску для працівників утримується із заробітної плати і він становить 3,6% (2% до Пенсійного фонду України, 1% до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, 0,6% до Фонду соціального страхування на випадок безробіття). Для роботодавців його величина залежить від основного виду економічної діяльності і визначається за класами професійного ризику виробництва – їх 67. Він може коливатися від 36,76% до 49,7% від фонду заробітної плати роботодавців. Для бюджетних установ цей розмір становитиме 36,3% [10]. Детальніше про розподіл єдиного внеску за видами державного страхування показано у Додатку 1.

Відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв’язку із втратою годувальника [4]. Особам, які мають одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за їх вибором. Громадянам похилого віку, які мають право на довічну пенсію, теж призначається один із її видів за їх вибором.

Вважаємо за необхідне докладніше розглянути кожний з вищезазначених видів пенсійних виплат з солідарної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, оскільки кожний вид призначається при дотриманні певних умов.

В першу чергу, потребують ретельного дослідження пенсії за віком, їх поняття, характеристика та проблеми вдосконалення їх правового регулювання.

О. Д. Зайкін вважав, що пенсія за віком – це грошові, щомісячні, соціально-аліментарні виплати, що призначаються, незважаючи на стан працездатності, довічно особам пенсійного віку, які мають необхідний трудовий стаж, і такі що гарантують пенсіонеру охорону життя у розмірах, що співвідносяться з попереднім заробітком і право на заслужений тривалий відпочинок у післятрудовому віковому періоді [47, c. 64].

Провідний російський дослідник теорії права соціально забезпечення О. Є. Мачульська зазначає, що трудова пенсія по старості – це довічна щомісячна виплата, що призначається з метою часткової компенсації втраченого заробітку чи трудового доходу особам, які досягли пенсійного віку та мають встановлений трудовий стаж [76, c. 57].

С. М. Прилипко та О. М. Ярошенко дають наступне визначення пенсії за віком – це щомісячна пенсійна виплата з Пенсійного фонду, що призначаються довічно особам по досягненню ними пенсійного віку в розмірах співрозмірних з трудовим внеском [90, c. 105]. Не менш цікавою є характеристика пенсії І. М. Сироти. За його розумінням – це зароблена працею приватна влавність громадянина, право на яку, за законом, охороняється законом [103, c. 356].

Ми поділяємо думку Б.С. Стичинського про те, що пенсії за віком повинні пов’язуватися не з настанням непрацездатності, а у зв’язку з досягненням певного віку, встановленого законом, так званого пенсійного віку, і з минулою суспільно корисною діяльністю [111, c. 72].

В процесі реформування пенсійної системи дискусійним виявилось питання про підвищення пенсійного віку громадян. Варто зазначити, що пенсійний вік на території України не змінювався з 1928 року проте на той час співвідношення між працюючими й пенсіонерами було набагато сприятливішим, більше того – гарантувалися пенсійному забезпеченню не підлягали колгоспники, які становили більше половини населення, тобто низький пенсійний вік не створював проблем, а навпаки, протягом багатьох років був одним з факторів, які запобігають безробіттю, та вважався здобутком радянської системи соціального захисту населення. Водночас з 80-х років загальна чисельність пенсіонерів неухильно збільшувалась, і зараз вона становить майже третину населення України [68, c. 435].

Якщо зважити на співвідношення жінок та чоловіків у пенсійному віці та статеві особливості структури життєвого потенціалу (середню тривалість працездатного та пенсійного періодів життя), то слід підкреслити, що дійсно дієві результати може дати встановлення рівного пенсійного віку – 63 років для чоловіків і жінок [73, c. 56].

Законом України “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи” внесено зміни до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” згідно яких установлено єдиний для чоловіків і жінок вік виходу на пенсію за віком – 60 років [4]. Однак для жінок процес збільшення пенсійного віку відбуватиметься поступово до 60 років протягом 10 років, тобто до квітня 2021. Але жінки, що народилис з 1 жовтня 1956 року, вже працюватимуть на півроку довше і вийдуть на пенсію у 55 років 6 місяців (див. Додаток 2).Необхідно зазначити, що пенсійний вік для осіб, які мають право на спеціальні пенсії, збільшується до 60 років для жінок і 62 для чоловіків [5].

У зв’язку з цим варто звернути увагу на ч. 3 ст. 22 Конституції: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Конституцією України закріплено право громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 1 ст. 46), а не з досягненням пенсійного віку. Проблему співвідношення конституційних норм та основних положень реформи пенсійної системи, на думку С.М. Сивак, можна вирішити шляхом відмови від поняття “пенсійний вік” при визначенні права особи на трудову пенсію і використовувати його як підставу, що дає право особи на соціальну пенсію. А як основний юридичний факт, що обумовлює право особи на трудову пенсію, використовувати лише страховий стаж.

Свою точку зору С.М. Сивак обґрунтовує наступним. На її думку, відмова від пенсійного віку, як юридичного факту при призначенні трудової пенсії, по-перше, підвищить роль страхового стажу; держава встановлює мінімально необхідний страховий стаж для призначення трудової пенсії та формулу розрахунку її розміру у відповідності з страховим стажем особи, а громадянин, набувши законодавчо встановлений та мінімально необхідний страховий стаж, самостійно вирішуватиме питання продовжувати йому працювати, чи звертатись за пенсією [100, c. 72].

Відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок [4].

До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв'язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу, зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою віку, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку.

Період, протягом якого особа, яка підлягала загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню на випадок безробіття, отримувала допомогу по безробіттю (крім одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності) та матеріальну допомогу у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, включається до страхового стажу.

Час перебування на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до страхового стажу для призначення пенсії за віком, а також до страхового стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством. Страховий стаж обчислюється в місяцях.

У разі якщо зазначену доплату не було здійснено, до страхового стажу зараховується період, визначений за кожний місяць сплати страхових внесків за формулою:

ТП = Св : В, де:

ТП - тривалість періоду, що зараховується до страхового стажу та визначається в місяцях;

Св - сума фактично сплачених страхових внесків за відповідний місяць;

В - мінімальний страховий внесок за відповідний місяць.

Але вказаний підхід вважаємо не зовсім обґрунтованим, адже право на пенсійне забезпечення повинно наставати за наявністю двох обов’язкових умов – юридичних фактів: досягнення пенсійного віку та страхового стажу певної тривалості. Відмова від пенсійного віку, як юридичного факту, при призначенні трудової пенсії може призвести до плутанини та безладдя, адже визначальним галузевим принципом права соціального забезпечення вважається єдність і диференціація правового регулювання. Необхідно погодитися з точкою зору О.Я. Лаврів, яка вважає, що диференціація повинна проходити в межах єдності правового регулювання [71, c. 19]. Диференціація правового регулювання дозволяє врахувати особливості того чи іншого виду пенсійного забезпечення. Зокрема це стосується осіб, які працюють на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років.

Ми поділяємо думку Є.С. Хорошаєва, який вважає, що такий захід держави, як підвищення пенсійного віку, має наступні позитивні моменти: громадяни, які працюють, будуть сплачувати пенсійні внески впродовж більш тривалого терміну, а після виходу на пенсію отримують пенсійні виплати протягом коротшого часу. Цей підхід зменшить загальну чисельність пенсіонерів, що, в свою чергу, дозволить підвищити виплати нинішнім пенсіонерам та відновити платоспроможність національної пенсійної системи [115, c. 301].

С.М. Сивак вважає, що пенсійний вік повинен враховуватися з настанням фізіологічної старості людини, яка за медичними показниками настає у 65-річному віці, в той час як загальний пенсійний вік в Україні становить 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років [100, c. 72].

Крім того, вікова різниця у виході на пенсію чоловіків і жінок створює менш вигідне пенсійне накопичення для жінок. Має місце прихований гендерний конфлікт. Безумовно, слушною є думка С.М. Прилипка з цього приводу, який зазначає, що за умовами цієї системи чоловіки й жінки сплачують однакові обов’язкові страхові внески й отримують однакові пенсії, виражені у відсотковому відношенні від заробітної плати. [92, c. 91].

На наш погляд достатньо доведеною є позиція Н.Б. Болотіної, яка наголошує на застосування в пенсійному законодавстві складних формул, які є недоступними для широкого загалу, що створює труднощі на шляху застосування законодавства, його розуміння і тлумачення [41, c. 35]. Якщо не встановити більш прозорі та зрозумілі правила щодо визначення пенсії, то це може призвести до недовіри з боку громадян до державних інституцій, втрачання заінтересованості у розмірі своєї майбутньої пенсії.

На нашу думку, при розрахунку пенсії потрібно враховувати такі показники: сукупність сплачених страхових внесків за весь період трудової діяльності та середню залишкову тривалість житті після досягнення пенсійного віку. Сукупність сплачених страхових внесків за весь період трудової діяльності визначається за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку.

Розмір пенсії за віком визначається за формулою:

П = Зп х Кс, де:

П - розмір пенсії, у гривнях;

Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи, визначена відповідно до статті 40 цього Закону, з якої обчислюється пенсія, у гривнях;

Кс - коефіцієнт страхового стажу застрахованої особи, визначений відповідно до статті 25 цього Закону.

Особі, яка набула право на пенсію за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, але після досягнення пенсійного віку, виявила бажання працювати і одержувати пенсію з більш пізнього віку,пенсія за віком призначається з урахуванням страхового стажу надень звернення за призначенням пенсії з підвищенням розміру пенсії за віком, обчисленого, на такий відсоток:

на 0,5% - за кожний повний місяць страхового стажу після досягнення пенсійного віку у разі відстрочення виходу на пенсію настрок до 60 місяців;

на 0,75% - за кожний повний місяць страхового стажу після досягнення пенсійного віку у разі відстрочення виходу на пенсію на строк понад 60 місяців.

Жінкам, які народилися у період по 31 грудня 1961 року, після виходу на пенсію встановлюється підвищення розміру пенсії, обчисленого в розмірі 2,5 відсотка за кожні шість місяців більш пізнього виходу на пенсію, починаючи з 55 років до досягнення ними 60-річного віку.

Мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажувстановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, яківтратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі зменшується на розмір зазначеної пенсії.

За кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, але не більш як на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком.

Пенсії індексуються відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення. Крім індексації пенсії щороку починаючи з 1 березня поточного року у разі, якщо середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за минулий рік зросла, здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій із застосуванням заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію, підвищеної на коефіцієнт, який відповідає не менш як 20 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, порівняно з попереднім роком, але не менше зростання рівня інфляції (індексу споживчих цін) за минулий рік. Розмір та порядок такого підвищення пенсії визначаються у межах бюджету Пенсійного фонду за рішенням Кабінету Міністрів України.

Перерахунок пенсій за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, здійснюється за нормами Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” на підставі документів про вік, страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час перерахунку в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло раніше, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

Для перерахунку пенсій враховується заробітна плата (дохід), з якої було раніше обчислено пенсію, за документами, наявними в пенсійній справі, або за вибором пенсіонера - заробітна плата (дохід) за період.

Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1. якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2. у разі смерті пенсіонера;

3. у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку. Відрахування з пенсії провадяться в установленому законом порядку на підставі судових рішень, ухвал, постанов і вироків (щодо майнових стягнень), виконавчих написів нотаріусів та інших рішень і постанов, виконання яких відповідно до закону провадиться в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Розмір відрахування з пенсії обчислюється з суми, що належить пенсіонерові до виплати.

З пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру: на утримання членів сім'ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у зв'язку зі смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках.

З усіх інших видів стягнень може бути відраховано не більш як 20 відсотків пенсії.

Сьогодні в Україні поряд із старінням нації існує проблема поширення інвалідності серед населення будь-якого віку. Негативні техногенні та екологічні чинники призводять до зниження імунітету та погіршення загального стану здоров'я людей. Другим видом пенсійних виплат в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є пенсії по інвалідності. Понад 650 млн людей, що становить приблизно 10-15 % населення світу, живуть з інвалідністю. За даними програми розвитку ООН (ПРООН) 80 % інвалідів живуть у країнах, що розвиваються. Згідно з оцінками Світового Банку 20 % найбідніших жителів Землі становлять інваліди.

Удосконалення пенсійного забезпечення громадян з позиції соціальної справедливості передбачає дослідження поняття інвалідності, умов призначення та виплати зазначеного виду пенсійного забезпечення. В Україні, як соціальній державі, конституційно визначено, що "…пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом" [1]. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні та гарантує їм рівні, з усіма іншими громадянами, можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення потрібних умов, які дають змогу інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями й інтересами [6]. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до потреби в соціальній допомозі і захисті. Інвалідність, як міра втрати здоров'я, визначають шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.

Пенсія по інвалідності призначається у разі настання інвалідності, що призвела до повної чи часткової втрати працездатності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства) при наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії по інвалідності. Величина трудового стажу диференційована в залежності від віку настання інвалідності. Пенсія по інвалідності залежно від групи інвалідності призначається в таких розмірах: інвалідам I групи - 100 відсотків пенсії за віком; інвалідам II групи - 90 відсотків пенсії за віком; інвалідам III групи - 50 відсотків пенсії за віком.

Пенсія по інвалідності призначається на весь строк встановлення інвалідності. Інвалідам, які досягли пенсійного віку, пенсії по інвалідності призначаються довічно. Повторний огляд цих інвалідів провадиться тільки за їх заявою.

У разі зміни групи інвалідності пенсія в новому розмірі виплачується з дня зміни групи інвалідності.

Якщо особа визнана інвалідом нижчої групи, пенсія виплачується за попередньою групою до кінця місяця, в якому змінено групу інвалідності.

У разі визнання особи, яка пройшла повторний огляд, здоровою пенсія виплачується до кінця місяця, по який встановлено інвалідність.

Право розрізняє особливі ознаки інвалідності, сконцентровані в поняттях груп і причин інвалідності. Їхня сукупність визначає самостійне правове значення інвалідності серед інших підстав пенсійного забезпечення (старість, втрата годувальника), що дозволяє розглядати інвалідів не просто як особливу соціальну групу людей, що користуються суспільною підтримкою, але і як самостійних суб’єктів права соціального забезпечення, наділених цілим комплексом специфічних за свою сутністю прав та обов’язків.

Б.С. Стичинський надає таке визначення пенсії по інвалідності – це щомісячні грошові виплати, що призначаються особам у зв’язку з інвалідністю, отриманої в результаті трудового каліцтва, професійного захворювання або інших причин [111, c .98]. Але це поняття було актуальним на час проведення дисертаційного дослідження вченим, за сьогоднішніх умов таке визначення є вузьким, тому що не включає такі ознаки, притаманні для кожного виду пенсії, як сумірність виплат з минулою суспільно корисною діяльністю та заробітною платою.

 Пенсія у зв’язку з інвалідністю призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи [27, c. 11].    

     Пенсії в разі втрати годувальника - пенсія у разі втрати годувальника у солідарній пенсійній системі України – це щомісячна неоподатковувана та гарантована державою грошова виплата, яка не успадковується і яка на умовах і в порядку, передбачених законодавством, сплачується за рахунок Пенсійного фонду у разі втрати годувальника непрацездатним членам сім’ї останнього, які перебували на його повному матеріальному утриманні або одержували від нього допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування, з метою компенсації втрати останніх [69, c. 15 ]. Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії у зв’язку з інвалідністю, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, — незалежно від тривалості страхового стажу [4]. При цьому дітям пенсія у зв’язку з утратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Головна особливість пенсії в разі втрати годувальника полягає в тім, що пенсійне забезпечення членів сім'ї носить похідний характер від права на пенсію особи, що була годувальником. Смерть позбавляє сім'ю померлого доходів від його професійної діяльності. У цьому випадку держава, виявляючи гуманність, робить допомогу сім'ї, що понесла в зв'язку зі смертю годувальника втрату засобів існування. Розмір матеріального забезпечення членів сім'ї (пенсії) залежить від розміру заробітку померлого. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками. Дітям-сиротам пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірах виходячи з розміру пенсії за віком кожного з батьків. Право на пенсію в разі втрати годувальника мають усі сім'ї, чиї годувальники належали до категорій осіб, що підлягали загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку,

- довічно. Зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім'ї здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому склалися обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

На всіх членів сім'ї, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, призначається одна спільна пенсія. На вимогу члена сім'ї із загальної суми пенсії виділяється його частка, яка виплачується окремо.Виділення частки пенсії провадиться з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому надійшла заява про виділення частки пенсії.

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.Непрацездатними членами сім'ї вважаються: 1. чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку,

2. діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; 

3. чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

До членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони:були на повному утриманні померлого годувальника;одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

4. Усиновлені діти мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми.

5. Пасинок і падчерка мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків.

6. Неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення.

7. Положення цього Закону, що стосуються сім'ї померлого, відповідно поширюються і на сім'ю особи, визнаної безвісно відсутньою або оголошеною померлою у встановленому законом порядку.

8. Пенсії у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" [7].

Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.Дітям-сиротам пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірах, виходячи з розміру пенсії за віком кожного з батьків.

Суспільно корисна діяльність годувальника могла бути за своїм характером різною, але саме такою, з якою закон пов’язує при визначених інших умовах можливість пенсійного забезпечення (трудова діяльність працівника, служба в армії, навчання, виконання державних чи суспільних обов'язків, громадського обов'язку і т.д.).

У разі втрати годувальника пенсії призначаються на підставі свідоцтва про смерть або рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою.

На підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» призначається та виплачується лише пенсія в разі втрати годувальника, який помер внаслідок загального захворювання. Пенсії у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та виплачуються за рахунок Фонду загальнообов'язкового соціального страхування від нещасного випадку на виробництві [7].

Згідно зі ст. 36 Закону "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" пенсія у зв'язку із втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у ч. 2 ст. 32 вище згаданого Закону,— незалежно від тривалості страхового стажу [4].

Отже, існуюча в Україні пенсійна система, яка значною мірою ґрунтується на принципах , успадкованих з радянських часів, не дивлячись на неодноразові спроби реформування, є в цілому неефективною як у суто економічному аспекті, так і з погляду соціальної справедливості. Ключовими напрямками реформування пенсійної системи України є суттєве вдосконалення солідарної системи, розширення участі населення та підвищення ефективності діяльності недержавних пенсійних фондів, негайне запровадження накопичувальної пенсійної системи з урахуванням досвіду розвинутих держав світу. Важливим є також поступове підвищення пенсійного віку (в першу чергу – для жінок), яке має здійснюватися одночасно з комплексом інших заходів у соціально-економічній та правовій сферах, зокрема, підвищенням рівня життя та скороченням „тіньової зайнятості”.