1.2. Поняття та елементи відносин у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення

Система пенсійного забезпечення, передбачена Законом України “Про пенсійне забезпечення”, реально функціонує у формі правовідносин, відмінних за змістом, суб’єктами та підставами виникнення і припинення. Їх існування обумовлено як формально-юридичними, так і соціально-економічними чинниками.

На наш погляд, є вірною та обґрунтованою позиція тих дослідників, які визнають, що пенсійні відносини займають особливе центральне місце в соціальному забезпеченні, оскільки пенсії є основним джерелом існування значної кількості громадян (це майже третина населення України) [34, c. 3].

Визнаємо слушною позицію Л.І Лазор, яка наголошує, що пенсійні відносини і відносини щодо виплати допомог і надання іншої матеріальної допомоги відрізняються за рядом ознак: по-перше, мають самостійні підстави; по друге, мають різну форму надання (пенсії завжди існують у вигляді грошових виплат, а допомоги можуть бути не тільки в грошовій формі, а й в натуральній, наприклад, надання палива, засобів пересування, продуктів харчування тощо, або в безготівковій формі, наприклад, надання житлової субсидії для сплати комунальних послуг); по-третє, пенсійні відносини мають довгостроковий характер, а відносини з виплати матеріальної допомоги можуть мати тимчасовий або одноразовий характер наприклад, допомога по тимчасовій непрацездатності, допомога при вагітності та пологах, допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на поховання) тощо [72, c. 183]. Наведена точка зору є підґрунтям для подальшого вдосконалення пенсійного законодавства з врахуванням відмінних ознак пенсійних правовідносин.

Ще одне питання, яке потребує з’ясування і має різні підходи – це галузева приналежність пенсійних правовідносин, в тому числі і з загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Окремі автори стверджуються, що правовідносини, які складаються у сфері соціального страхування є, здебільшого, похідними від трудових правовідносин; значна кількість прав і обов’язків суб’єктів соціально-страхових правовідносин реалізується за умови існування трудових, що неодноразово підкреслювалося у літературі [37, c. 74] .

Така єдність навіть дозволила В.І. Прокопенко стверджувати, що відносини по соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню трудящих відносяться до предмета трудового права [84, c. 19]. Але, дане твердження вважаємо невірним, адже зазначені правовідносини складають предмет окремої галузі – права соціального забезпечення, що неодноразово було доведено багатьма науковцями, зважаючи на зміст, характерні ознаки та особливості правовідносин з соціального страхування. Так, наприклад, особи, які не охоплені загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, можуть добровільно укласти договір з Пенсійним фондом і період сплати страхових внесків зарахується до страхового стажу і буде підставою для призначення пенсії.

Для характеристики загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення необхідно також визначити ознаки правовідносин, які складаються в цій сфері.

З урахуванням поглядів та позицій М.Д. Бойко, Н.Б. Болотіної, І.М. Сироти, Б.І. Сташківа, М.М. Клемпарського та інших правників, з’ясовано, що правовідносини з приводу забезпечення пенсіонерів мають такі особливості: 1) складаються між застрахованою особою, страхувальником та страховиком шляхом сплати страхових внесків, які здійснюються регулярно (щомісяця); 2) застраховані особи беруть участь у відносинах щодо формування джерел виплати пенсій (страхових фондів, держбюджету); 3) розмір щомісячної пенсії залежить від тривалості страхового стажу, розміру страхових внесків та умов праці; 4) право на матеріальне забезпечення виникає внаслідок настання передбаченого законом страхового випадку (досягнення певного віку, настання інвалідності, смерті годувальника тощо); 5) умови, за яких виникає суб’єктивне право на відповідний вид пенсійного забезпечення, вичерпно вказані в законі; 6) відносини щодо призначення і виплати пенсій здійснюються у визначеному законом порядку. З огляду на зазначене, правовідносини у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування – це суспільні відносини, які виникають між суб’єктами загальнообов’язкового державного пенсійного страхування на підставі сплати страхових внесків протягом певного періоду трудової або іншої суспільно корисної діяльності з приводу надання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі настання страхового випадку (досягнення пенсійного віку, інвалідності або втрати годувальника).

Слід погодитися з С.М. Синчук, яка зазначає, що соціальні ризики за правом соціального забезпечення характеризуються наступними ознаками: 1) мають виключно об’єктивний характер: вони настають незалежно від волі особи та не можуть бути усунені нею самостійно через зовнішні чинники, а не з будь-яких суб’єктивних причин; 2) обмежують (чи порушують) життєдіяльність людини та зумовлюють її соціальну незабезпеченість; 3) закріплені національним законодавством як обставини, внаслідок настання яких особа може потребувати допомоги держави чи суспільства; 4) є потенційно закономірними для кожної людини: обов’язково або, як правило, трапляються або можуть трапитись за певних обставин [100, c. 56].

Відповідно до Конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” та Європейського кодексу соціального забезпечення, можна виділити 9 соціальних ризиків: хвороба, безробіття, старість, трудове каліцтво, професійна хвороба, утримання дітей, вагітність та пологи, інвалідність, втрата годувальника [24].

Щодо загальнообов’язкового державного пенсійного страхування визначальним поняттям є термін “непрацездатність”, який часто зустрічається в національному законодавстві при визначенні суб’єктів права на той чи інший вид соціального забезпечення. Відповідно до чинного законодавства, непрацездатність (утрата працездатності) – це стан здоров’я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров’я. Законодавче закріплення цього поняття неодноразово призводило до невирішених проблем у правозастосовчій практиці. Наприклад, щодо тривалого дискутування з питань пенсійного віку (який з одного боку вважається занадто низьким, а з іншого, пропонується в жодному разі не підвищувати пенсійний вік), необхідності призначення пенсій за вислугу років чи у разі втрати годувальника тощо.

В цілому правильним вважаємо визначення, надане С.М. Синчук, яка вважає, що непрацездатність – це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності [100, c. 58]. Такий підхід є найбільш привабливим, оскільки враховує як медичний критерій, та і правовий та соціальний, а також враховує наукові дослідження попередників.

Ґрунтуючись на зазначених положеннях, С.М. Синчук доводить, що потрібно розрізняти об’єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров’я чи при неповнолітті та об’єктивно-юридичну, тобто, коли закон дозволяє вже не працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність. Крім того, як слушно зазначає вчена, непрацездатність можна класифікувати також на реальну та презюмовану: реальна відображається у відсотках втрати працездатності; презюмована непрацездатність настає при досягненні законодавчо визначеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі пенсії за віком [100, c. 60]. За тривалістю непрацездатність можна розділити на постійну, стійку і тимчасову.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи, є старість (пенсійний вік). Вік виходу на пенсію по старості встановлений з урахуванням багатьох аспектів – економічних можливостей країни, вікового складу працівників, ступеня збереження працездатності особами передпенсійного віку, демографічними особливостями розвитку країни, фізіологічним станом і біологічною активністю людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно рівень здоров’я) суттєвим чином залежить від різного роду соціальних чинників: різниці у рівні та якості життя міського та сільського населення; приналежності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров’я; особливості харчування тощо. Фізіологічний та медико-біологічний стан визначається індивідуальними темпами старіння організму, психологічний – самооцінкою особи.

Виникає питання: чи потрібно здійснювати пенсійне забезпечення інвалідів в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування? Відповідно до ст. 30 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” пенсії по інвалідності призначаються лише особам, які є застрахованими за цим законом [4]. При цьому вказана стаття Закону розмежовує надання страхових виплат у разі настання інвалідності за такими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, як пенсійне та від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. У солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування призначаються та виплачуються лише пенсії по інвалідності, яка настала внаслідок загального захворювання, і лише за наявності на час настання інвалідності необхідного страхового стажу.

На нашу думку, підхід законодавця є вірним, але разом з тим, в законі не чітко визначено за рахунок яких кошів повинна здійснюватися фінансування пенсії по інвалідності.

Пенсійне страхування здійснюється на підставі обов’язкових та добровільних страхових внесків до Пенсійного та Накопичувального фондів. Страхові внески є цільовим загальнообов’язковим платежем, який справляється на всій території України в порядку, встановленому Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, вони не включаються до складу податків, інших обов’язкових платежів, що складають систему оподаткування, тобто на ці внески не поширюється податкове законодавство. Страхові внески не можуть зараховуватися до Державного бюджету України, бюджетів інших рівнів, не підлягають вилученню з Пенсійного фонду або з Накопичувального фонду і не можуть використовуватися на цілі, не передбачені цим Законом.

Відповідно до чинного законодавства, вищевказані правовідносини мають складний суб’єктний склад, в якому суб’єктами солідарної системи є застраховані особи, страхувальники, Пенсійний фонд, уповноважений банк, підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій. Враховуючи положення, викладені у ст.ст. 1, 12, 13, 14 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, можна дійти висновку, що законодавством чітко визначено коло цих суб’єктів, надано їм характеристику та зазначено їх правовий статус [4].

Отже, суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-яка застрахована особа, а в окремих випадках – члени її сім’ї. Під пенсійною правоздатністю слід розуміти передбачену законодавством можливість громадянина набувати суб’єктивне право на пенсію та володіти ним, вступати у конкретні пенсійні правовідносини. Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю, тобто здатністю реалізувати права та виконувати обов’язки [103, c. 100].

На нашу думку, необхідно більш докладно зупинитися на визначені правового статусу Пенсійного фонду, який виступає страховиком у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, оскільки він є правонаступником Пенсійного фонду України. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачає, що управління загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням здійснюватиме Пенсійний фонд – самоврядна неприбуткова організація, що виконуватиме свою діяльність на підставі статуту; а вищим органом управління його буде правління, що має формуватися на основі паритетності представників держави, застрахованих осіб і роботодавців (по п’ять представників) [4].

Цілком слушно С.О. Сільченко звертає увагу на таку проблему Пенсійного фонду, як розбалансованість його бюджету, адже останнім часом державою було здійснено низку заходів щодо передачі функцій з призначення і виплати пенсій працівникам силових відомств від галузевих органів пенсійного забезпечення до Пенсійного фонду України, що не сприяє наповненню бюджету Пенсійного фонду [104, c. 51]. На нашу думку, спочатку необхідно на законодавчому рівні врегулювати питання наповнення бюджету Пенсійного фонду (джерел його фінансування) для нарахування пенсій вищезазначеній категорії осіб.

Суб’єктами пенсійних правовідносин у сфері накопичувального пенсійного забезпечення є: особи, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів; підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування внесків до системи накопичувального пенсійного забезпечення; Накопичувальний фонд.Об’єктом правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права та обов’язки, тобто зовнішні предмети, на які направлені ці відносини. Об’єктом всіх пенсійних правовідносин є пенсія певного виду. Такої самої позиції дотримуються вчені І.В. Гущин, А.Д. Зайкін, І.М. Сирота та інші.

У юридичній літературі існують різні визначення пенсії. Дати єдине й вичерпне, яке підходило б до всіх її видів, досить складно, оскільки сутність трудових, соціальних і додаткових пенсій різна. У той же час формулювання стосовно окремих її видів можна дати і на підставі цього з’ясувати головні властивості пенсійних правовідносин. З метою з’ясування визначення та суттєвих ознак такого багатогранного поняття, як “пенсія”, вважаємо за необхідне навести деякі дефініції, наданні вченими у різні часи та які були обумовлені чинним на той момент законодавством, зокрема “пенсія” це:

• грошове забезпечення, яке надається з суспільних фондів споживання громадянам за наявності в них постійної чи стійкої непрацездатності, або що презюмується (за віковою ознакою, у зв’язку з вислугою років), або, що встановлюється через медичне обстеження (для визначення інвалідності); пенсія призначається громадянам за їхню працю в минулому чи іншу суспільно корисну діяльність і покликана служити для них постійним і основним джерелом засобів до існування” [32, c.13].

• періодичні виплати, що проводяться за рахунок коштів соціального страхування з метою матеріального забезпечення працівника чи його сім’ї у зв’язку з завершенням повного великого циклу його трудової діяльності або у зв’язку з остаточним чи тривалим вибуттям його з числа повноцінних працівників [109, c. 23];

• грошове забезпечення, що виплачується престарілим і непрацездатним безоплатно за рахунок суспільних фондів споживання у зв’язку з їх трудовою або іншою корисною для суспільства діяльністю у минулому, призначене бути основним джерелом засобів до існування [106, c. 5];

• регулярна (періодична) грошова виплата соціально-аліментарного призначення, що провадиться особам похилого віку, інвалідам та іншим категоріям громадян та їх сім’ям у випадках, передбачених законом із суспільних фондів споживання у зв’язку з їх (або особи, на утриманні якої вони знаходяться) минулою трудовою або іншою суспільно корисною діяльністю, яка припинена або замінена більш легкою діяльністю з передбаченої законом поважної причини; виплата, розмір якої співвідноситься, як правило, з минулим заробітком. Ця виплата є для непрацюючих пенсіонерів основним джерелом засобів до існування [108, c. 122];

• це, залежно від тривалості трудового (страхового) стажу роботи і величини заробітку, з якого сплачуються страхові внески, щомісячна грошова виплата особі із спеціально створених для цього державою фондів за умов і в порядку, передбачених законодавством [110, c. 90].

М.Л. Захаров, констатуючи надзвичайну громіздкість і складність визначень пенсії, розроблених як юристами, так й економістами, зазначає, що пенсія як інтегральне поняття представляє органічну єдність правових й економічних її ознак. Правові виражаються насамперед у визнанні державою обов’язку по утриманню літніх і непрацездатних членів суспільства, та юридичному її закріпленні, а інші – розподілі частини національного доходу, що спрямовується на споживання [ 58, c. 8].

І.М. Сирота, навпаки, детально зупиняється на ознаках, які пропонувались до включення у дефініцію пенсії, його міркування щодо недоречності введення окремих з них до визначення поняття “пенсія” і необхідності уточнити інші заслуговують на увагу [102, c. 106].

В.І. Прокопенко вказує, що пенсія – регулярна грошова виплата (в розрахунку на місяць), що проводиться в установленому законом порядку певним категоріям осіб із спеціальних фондів та інших джерел, які створюються для цієї мети [95, c. 90].

Б.І. Сташків до характерних рис трудових пенсій відносить такі: пенсія – це платіж, що провадиться державою у грошовому вираженні; вказані платежі здійснюються регулярно, тобто періодично у встановлені законом строки; кошти на виплату пенсій виділяються із спеціально створених для цього джерел (страхових фондів, державного бюджету); розмір щомісячної пенсії залежить від трудового (страхового) стажу, величини заробітку, умов праці; пенсія призначається лише тоді, коли настає передбачений законом страховий випадок (досягнення певного віку, інвалідність, смерть годувальника); участь громадян у створенні страхових фондів, з яких виплачується пенсія; коло осіб, які мають право на пенсію, точно окреслене в законі і розширеному тлумаченню не підлягає [110, c. 90].

Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” поділяє два поняття “пенсійні виплати” та “пенсія”. Відповідно, пенсійні виплати – це грошові виплати в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати; пенсія – щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених цим Законом [4]. Однак, на нашу думку, розмежування цих двох понять є зайвим, оскільки поняття “пенсія” є узагальнюючим та повинно відображати, як всі підстави набуття права на пенсійне забезпечення, так і всі джерела фінансування.

Однією з рис загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є те, що воно є гарантією реалізації конституційного права на матеріальне забезпечення у старості (ст. 46 Конституції України). Тому питання гарантії реалізації зазначеного права потребує наукового дослідження. Гарантія права на пенсію, як і гарантії здійснення інших прав громадян, не висвітлені належним чином у правовій літературі. Ця прогалина потребує вивчення, оскільки реальне забезпечення здійснення названих прав як в економічному, політичному, так і в правовому аспекті, є однією з хактерних рис соціальної, правової держави, якою проголосила себе Україна. Проблема гарантій пенсійних прав громадян включає також питання вдосконалення правових норм, що регулюють порядок їх реалізації. Процесуальні гарантії пенсіонерів є відокремленою частиною єдиної системи юридичних гарантій, наділені при цьому певною специфікою, обумовленою особливостями гарантованих прав [30, c.47].

Питання про поняття гарантій у пенсійному забезпеченні розглядалося і Я.М. Фогелем, який визначив їх як соціальний комплекс юридичних норм, покликаних забезпечувати реалізацію права на пенсію і захист прав громадян та інтересів держави в даній сфері [120].

Під процесуальним гарантіями в пенсійному забезпеченні В.М. Андріїв розуміє закріплені нормами матеріального та процесуального права способи забезпечення повноти і своєчасності здійснення працівником своїх прав.

Залежно від критерію класифікації, В.М. Андріїв виділяє наступні види процесуальних гарантій в пенсійному забезпеченні. За колом осіб, на які поширюють свої дії процесуальні гарантії, і за колом правовідносин: гарантії, що поширюються на всіх пенсіонерів та соціальні гарантії для окремих їх категорій; за юридичним змістом: гарантії, що направлені на забезпечення повноти реалізації пенсійних прав та які не впливають на обсяг матеріальних прав у пенсійному забезпеченні; за стадіями розвитку пенсійного правовідношення гарантії, що виникають: на стадії звернення за пенсією, на стадії подання до призначення пенсії, на стадії виплати пенсії [31, c.46]. Відповідно до ст. 113 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” до гарантій прав і законних інтересів застрахованих осіб віднесено: зобов’язання держави створити умови для функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та гарантувати дотримання законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб стосовно здійснення пенсійних виплат та їх пенсійних активів, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках; зобов’язання держави створити умови для функціонування страхових організацій і гарантувати дотримання ними законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб, які отримують довічні пенсії відповідно до Закону; у разі виникнення дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі (перевищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів Пенсійного фонду) у зв’язку із забезпеченням виплати пенсій в розмірі, не нижчому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, та спрямуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду, такий дефіцит покривається за рахунок коштів Державного бюджету України [4].

Крім того, однією з найважливіших державних соціальних гарантій у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення є встановлення розміру мінімальної пенсії, яка за наявності необхідного стажу, встановлюється відповідно до рівня прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

З урахуванням вищевикладеного, сучасний стан системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування можна охарактеризувати наступним чином:

- по-перше, застраховані особи, тобто фізичні особи, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню беруть участь у формуванні коштів Пенсійного та Накопичувального фондів, тобто сплачують та/або за них сплачують чи сплачували страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Розмір (ставки) страхових внесків, згідно з пп. 1 п. 8 Прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, визначається відповідно до закону України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”;

- по-друге, система пенсійного страхування поєднує в собі не тільки складний механізм обов’язкових накопичень, але й весь комплекс трирівневої, триланкової системи пенсійного забезпечення. Кожний рівень цієї системи має своє призначення.