152

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра правового регулювання економіки

МАГІСТЕРСЬКА ДИПЛОМНА РОБОТА

За темою:

«ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»

Студентки 5 курсу, 3 групи

Спеціальності «Правознавство»

Заочної форми навчання

Бочарнікової Ірини Іванівни

Науковий керівник:

Доцент кафедри цивільного та трудового

права, кандидат юридичних наук

Міщук М. О.

Рецензент

____________________________________

Рецензент

____________________________________

Робота допущена до захисту в ДЕК « » 2013 р.

Завідувач кафедри правового регулювання економіки,

Д-р юрид. Наук, проф.., чл.-кор. НАН України

Опришко В. Ф.

Київ 2014

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ…………………………….7 1.1. Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного

забезпечення………………………………………………………………………7 1.2. Поняття та елементи відносин у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення………………………………………………………...18 1.3. Міжнародно-правове регулювання правовідносин у сфері пенсійного забезпечення ……………………………………………………………………..30

РОЗДІЛ 2. ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ………………………………………………………………..43

2.1. Пенсійне забезпечення у солідарній системі загальнообов’язкового державного забезпечення………………………………………………………43

2.2. Пенсійне забезпечення в накопичувальній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування…………………………………………..61

2.3. Пенсійне забезпечення в системі недержавного пенсійного забезпечення……………………………………………………………………..74РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ……….82 3.1. Недоліки правового регулювання пенсійного забезпечення……………………………………………………………………...82 3.2. Шляхи вдосконалення пенсійного забезпечення в Україні……………………………………………………………………………94ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….104СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...110

ДОДАТКИ

ВСТУП

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості, у разі повної або часткової втрати працездатності, у зв’язку зі смертю годувальника [1]. Пенсійне забезпечення визначається гостротою правових проблем, що виникли у зв’язку з реформуванням пенсійної системи і прийняттям Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, в основу якого покладено страхові засади пенсійного забезпечення [4]. Чинне законодавство в цій сфері потребує вдосконалення з урахуванням положень міжнародно-правових актів, світового досвіду та дотримання принципу соціальної справедливості. В сучасних умовах загальнообов’язкове державне пенсійне страхування має певні недоліки: відсутність належної диференціації пенсійних виплат, обумовленої страховими внесками впродовж трудової діяльності; диспропорцію в пенсійному забезпеченні, пов’язану зі збереженням для окремих категорій громадян спеціальних пенсійних програм; складний та непрозорий механізм розрахунку пенсії, недосконалість правових гарантій тощо.

Актуальність обраної теми полягає в розробці пропозицій щодо впровадження дієвої системи пенсійного забезпечення, спрямованої на забезпечення гідного рівня життя осіб похилого віку та інших категорій громадян, які мають право на пенсійне забезпечення, адекватного їх життєвим потребам. Своєчасність дослідження зумовлена необхідністю вдосконалення чинного законодавства у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення з метою підвищення рівня життя непрацездатних осіб на засадах соціальної справедливості, гармонізації відносин між поколіннями і сприяння економічному зростанню нашої країни. Крім зазначеного, пріоритетним напрямом подальшого реформування пенсійної системи має стати посилення ролі її накопичувальної складової, а тому актуальність теми дипломної роботи визначається також і необхідністю запропонування шляхів реального запровадження загальнообов’язкової державної накопичувальної системи та новаційних підходів щодо визначення нової системи забезпечення пенсіонерів.

Удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення потребує вироблення наукових підходів до визначення теоретичних засад загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення, наукового осмислення правових відносин, що виникають у цій сфері, правового статусу суб’єктів, визначення об’єкта цих правовідносин тощо. Актуальність теми дипломної роботи зумовлена відсутністю комплексного наукового дослідження системи загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення, принципів, правовідносин, які виникають у цій сфері, статусу їх суб’єктів та інших актуальних питань, що потребують свого висвітлення.

Мета магістерської дипломної роботи полягає у визначенні правової природи та особливостей правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні та розробці відповідних пропозицій щодо удосконалення правового регулювання розвитку системи пенсійного забезпечення в Україні.

Для досягнення мети в магістерській дипломній роботі ставляться наступні завдання:

1) проаналізувати правовий зміст, принципи та форми пенсійного забезпечення в Україні;

2) розкрити порядок здійснення управління пенсійним забезпеченням;

3) з’ясувати правові засади накопичувальної та солідарної системи пенсійного забезпечення;

4) розкрити нормативно-правове регулювання загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

5) дослідити міжнародні стандарти у сфері правового регулювання пенсійного забезпечення;

6) проаналізувати правовий статус суб’єктів системи пенсійного забезпечення;

7) систематизувати законодавство, що встановлює та регулює відносини щодо пенсійного забезпечення;

8) дослідити проблеми та шляхи удосконалення законодавства в сфері державного та недержавного пенсійного забезпечення, а також сформулювати відповідні пропозиції щодо його покращення.

Об’єкт дослідження становлять правові відносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення.

Предметом дослідження є теоретичні, практичні й організаційно-правові питання реалізації норм, які регулюють правові відносини в сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення.

Методи дослідження. При написанні роботи використовувалися досягнення загальної теорії права, ідеї та концепції, розроблені в праві соціального забезпечення та інших галузях юридичної науки, теоретичні напрацювання провідних вчених-юристів, соціологів, економістів, при цьому застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Зокрема, історичний і діалектичний методи використовувалися при вивченні розвитку законодавства про пенсійне забезпечення та пенсійне страхування; порівняльно-правовий метод дослідження застосовано при визначенні специфіки правового регулювання пенсійного забезпечення в міжнародній практиці, що дало можливість зробити узагальнення і визначити напрямки вдосконалення вітчизняного законодавства в цій сфері; методи абстрагування та узагальнення – у процесі розробки дефініцій різних правових понять і категорій (загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, пенсія, пенсія за віком); формально-юридичний – у процесі створення нових правових норм і приписів щодо регулювання пенсійних відносин; за допомогою методу раціональної критики проаналізовано нормативні акти, проекти законів і виявлено прогалини та колізії у правовому регулюванні.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять праці відомих вчених-правознавців: В.С. Андрєєва, В.М. Андріїва, Є.І. Астрахана, В.А. Ачаркана, Я.І. Безуглої, Н.Б. Болотіної, А.І. Вишневецького, М.А. Вігдорчика, Л.Я. Гінцбурга, Г.С. Гончарової, І.В. Гущина, В.В. Жернакова, О.Д. Зайкіна, М.Л. Захарова, Р.І. Іванової, А.А. Нечай, П.Д. Пилипенка, С.М. Прилипка, С.О. Сільченка, С.М. Синчук, І.М. Сироти, Б.І. Сташківа, Б.С. Стичинського, В.О. Тарасової, Е.Г. Тучкової, Я.М. Фогеля, О.М. Ярошенка, а також вчених-економістів Б.О. Надточія, В.В. Яценка та інших.

Нормативною базою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, у тому числі конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці, акти іноземних країн, Закони України, а також інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України.

Структура магістерської дипломної роботи обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається: із змісту, вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, в яких послідовно розглядаються всі питання та висновків, а також списку використаної літератури, який налічує 120 літературних джерел. Обсяг магістерської дипломної роботи без списку літературних джерел становить 110 сторінок без списку літературних джерел та додатків.

Розділ 1. Загальна характеристика загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення

1. Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення

Аналіз розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення був предметом дослідження багатьох правознавців. Однак, зазначене питання недостатньо висвітлено у вітчизняній юридичній літературі, на сучасному етапі не проводилося жодного комплексного дослідження, яке обіймало би весь період розвитку законодавства в сфері пенсійного забезпечення. У своїй ґрунтовній праці з історії законодавства про соціальне страхування, яка містила також історію законодавства про пенсійне забезпечення робітників та службовців А.І. Вишневецький висвітлює вказане питання у період до 1926 року [46]. Свою монографічну працю Є.І. Астрахан присвятив розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення працівників, службовців та їх сімей у період з 1917 року до 1970 року [32]. В.С. Сазонов у своєму дисертаційному дослідженні також висвітлює питання розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення. Становлення та розвиток пенсійного страхування, крізь призму соціального страхування, досліджували такі вчені: М.А. Вігдорчик, Б. Михайлов, Б.О. Надточій.

Щоб зрозуміти започатковані сучасні та майбутні зміни у системі пенсійного страхування населення України, необхідно розглянути процес зародження та історичний розвиток пенсійного забезпечення і страхування.

Слід зазначити, що зміст термінів “пенсійне забезпечення” та “пенсійне страхування” постійно змінювався в процесі історичного розвитку під впливом багатьох факторів, серед яких можна виокремити традиції, менталітет народу, економічні та соціальні процеси та інше.

Проблема правового регулювання соціального забезпечення людини в старості, у разі хвороби та каліцтва є однією з найактуальніших для кожного цивілізованого суспільства, яке будується на принципах загальнолюдської моралі і дбає про своїх непрацездатних членів з метою забезпечення гідного рівня життя всім верствам населення.

Основним видом суспільних відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні. І.М. Сирота слушно зазначає, що відносини в галузі пенсійного забезпечення виступають єдиним, внутрішньо-узгодженим і взаємопов’язаним самостійним видом суспільних відносин [102, с. 7]. Тому вдосконалення їх правового регулювання є одним з найактуальніших питань сьогодення.

Створення національної системи пенсійного забезпечення населення – процес довготривалий, багатоступеневий, тісно пов’язаний з економічними, фінансовими, адміністративними реаліями, як вірно відзначає І. Оклей [84, c. 239]. Вибору ефективного шляху реформування діючої системи сприятиме глибокий її аналіз і дотримування необхідної наступності на основі досвіду, який набуто впродовж тривалого періоду, на що правильно звертає увагу фахівець з пенсійного забезпечення О.В. Гаряча [47, c. 17]. Вивчення історичного досвіду становлення пенсійної системи нашої країни дозволить визначити недоліки чинного пенсійного законодавства і на підставі цього розробити шляхи його вдосконалення. Первинні форми матеріального забезпечення осіб похилого віку, які мали ознаки страхування, проявлялися у взаємодопомозі. Організації зі взаємодопомоги існували ще в перші сторіччя нашої ери. У Древньому Римі форми страхування існували в різних колегіях. Одна з таких колегій – collegia tenuiorum. Поряд з релігійними і товариськими вони виконували функції взаємодопомоги і отримали назву похоронних кас. До похоронної каси робилися вступні внески (100 сестерцій), а також щомісячні внески (по 5 ась). У випадку смерті виплачувалися за заповітом 300 сестерцій, іноді ця сума призначалася і для сім’ї, яка втратила годувальника. Страхову суму не отримували спадкоємці у випадку самогубства годувальника або несвоєчасної сплати місячного внеску.

В Середньовіччі ідея допомоги знайшла своє відображення у германських народів у вигляді створених купецьких гільдій, а пізніше цехів, які і започаткували ідею страхування, як колективної організації. Гільдії виконували не тільки функції торгівлі, а й релігійні, військові, товариські. Метою їх створення була допомога один одному у випадку хвороби або смерті. Поетапно встановлювався перелік страхових подій, змінювався розмір внесків та виплат. В різних країнах такі гільдії виникали в різні періоди: в Х-ХІ ст. (в Англії), в ХІ-ХІІ ст. (в Німеччині), в XII ст. (в Данії). Елементи страхування у гільдіях проявлялися в наступному. Спочатку відшкодування збитків або проведення виплат відбувалося із загальної каси гільдії разом із витратами, а згодом вони базувалися на регулярних внесках, обговорювалися розміри страхових виплат. Страховий ризик враховувався при настанні страхових випадків [70, c. 32]. Середньовікові цехи були економічними, релігійними і соціальними спілками. Вони допомагали своїм учасникам при настанні нещасних випадків або у зв’язку з втратою працездатності, що пов’язані зі старістю, а також у випадку смерті. Пізніше з’явився новий вид допомоги – матеріальна підтримка сім’ї померлого, а іноді й виховування сиріт [97, c. 29].

В епоху середньовіччя у страхуванні проявлялися ознаки античного, але з часом відбулися зміни. Так, звичайна допомога трансформувалася у взаємодопомогу, яка мала обмежене коло застрахованих. Були чітко визначені розміри страхових виплат, попередньо створювався фонд. Таким чином, перші спогади про допомогу дослідники пов’язують з діяльністю середньовікових гільдій та цехів, взаємодопомога вже мала страхову природу, коло осіб, які отримували виплати, було обмеженим. Старість пов’язувалася з втратою працездатності й розірванням стосунків з колишніми своїми роботодавцями.

У становленні пенсійного забезпечення необхідно виокремити період інтенсивного розвитку законодавства під керівництвом російського імператора Петра І. Прагнучи викорінити «псевдо жебрацтво», Петро І заборонив під загрозою штрафу до 5 крб. подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить, а радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Саме за часів Петра І було закладено основи державної системи соціального забезпечення [88, c. 77]. Ідеологія петровських часів була продовжена Катериною ІІ, яка підняла систему соціальної опіки на новий рівень, видавши 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт, а у 1775 р. встановила державну систему опіки “для всіх цивільних верств” [34, c. 71].

В Україні перші згадки про відшкодування збитків, завданих життю людини, датовано X-1X ст. Такі дані збереглись у давньоруських літописах, а також у збірнику законів Ярослава Мудрого «Руська правда» [32, c. 91]. Такі виплати були прототипом виплат по втраті годувальника в Україні.

Найбільш значущою подією щодо врегулювання пенсійного забезпечення на території Російської Імперії необхідно виокремити затвердження 6 грудня 1827 року Імператором Миколою І “Статуту про пенсії та одноразові допомоги державним (воєнним та цивільним) службовцям”. Статутом визначалися три принципових положення пенсійного законодавства: 1) виплата пенсій та одноразових допомог повинна провадитися з державного казначейства; 2) розмір пенсій повинен визначатися, виходячи не з розміру окладів платні, а з розміру окладів пенсій цивільним чиновникам, встановленим відповідно до їх посад; 3) вдовам та сиротам цивільних службовців повинно бути гарантовано пенсійне забезпечення.

Фактично без забезпечення царський уряд залишав інвалідів-солдатів. Аж до 1 січня 1913 року відносно них діяли Правила про засоби піклування нижніх чинів та їх родин, видані ще у 1883 році [97], відповідно до яких, тим, що звільняються, через нездатність до служби, інвалідам, у тому випадку, якщо вони взагалі були непрацездатними й не мали засобів до існування, виплачувалася пенсія в розмірі 3 рублів на місяць [115, c. 5].

Що стосується обов’язкового соціального страхування, то необхідно згадати систему солідарного соціального страхування, яку у 1883-1889 роках вперше у світі в законодавчому порядку запровадив Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, запропонувавши нові підходи до політики соціального забезпечення. Бісмарківське страхування мало величезне значення не тільки для Німеччини, а й для інших країн, які згодом наслідували приклад впровадження такого виду страхування.

В тому ж напрямку, з врахуванням досвіду Німеччини, розвивається соціальне страхування і в інших країнах світу. Але разом з цим у деяких країнах спостерігається зародження нової форми соціального страхування, що отримало назву пенсійного страхування або страхування без внесків. Таке страхування було введено Данією в 1891 р. для забезпечення осіб похилого віку. Датський закон дає громадянинові, що досяг 60-річного віку, право на одержання певної довічної пенсії. Ніяких попередніх внесків для цього не потрібно, тому що пенсії надавалися з коштів державного казначейства або з доходів місцевих громад. Подібний закон був прийнятий у 1898 р. у Новій Зеландії, з 1908 р. система пенсій здійснювалася в Англії, за якою в тому ж році пішла Австралія. Австралійський закон ввів забезпечення не тільки за віком, але й по інвалідності. Цей етап становлення та розвитку соціального страхування докладно висвітлює у своїх працях М.А. Вігдорчик [45, c. 27].

Прообраз пенсійної системи України можна угледіти вже в епоху розвитку феодальних стосунків, коли з'являлися перші правові акти, що можна віднести до питань соціального забезпечення. Першим таким джерелом став Судебник Івана IV (1589 р.). У ньому вказувалося, що бездітна вдова після смерті чоловіка мала право на отримання назад посагу і пенсії ("польотне") - "дві гривни в рік"[88, c. 45].

Розвиток системи пенсійного забезпечення в Україні, більша частина якої входила до складу Російської імперії, починається з видання 6 грудня 1827 р. Царського указу про пенсії.  Так як ці пенсії були досить скромними, тодішній уряд започаткував утворення емеритальних (слово "емеритура" означає вислуга років) пенсійних кас різними відомствами. Про це свідчить, зокрема, затверджений у 1886 році російським імператором Олександром ІІІ "Устав эмеритальных касс служащихъ гражданскаго ведомства". Таким чином, державні службовці, які виходили на пенсію і проживали в Україні, почали отримувати дві пенсії - державну і емеритальну [99, c. 45].

За рахунок внесків чиновників через "емеритальні" каси, здійснювалося соціальне забезпечення нижчих служивих людей, а повним інвалідам звільненим із служби і таким, що не мали коштів для існування (у разі їх смерті - членам їх сімей), призначалася пенсія у розмірі 3 крб. в місяць.

Після Кримської війни з 1859 року з’явилися перші каси військово-сухопутного відомства. Зокрема, державна пенсія полковника, яка виплачувалась зі скарбниці, становила наприкінці ХІХ ст. 575 руб. на рік, у той час як пенсія з пенсійної каси, куди він щомісяця відраховував впродовж 35 років служби 6% від платні (жалування) - 863 руб.  

  Інші категорії службовців, які служили в земствах, не мали до середини 60-х років ХХ століття ніяких привілеїв, в тому числі - і пенсій. Тому, щоб утримати їх на службі, земства вирішили взяти на себе зобов'язання щодо пенсійного забезпечення таких працівників за умови, що останні вислужать встановлений мінімум років, як це робилось по відношенню до державних службовців.

На гірських казенних заводах, відповідно до Закону Російської імперії від 8 березня 1861 р., стали створюватися гірничозаводські товариства забезпечення (каси взаємодопомоги), із засобів яких здійснювалося забезпечення робітників у разі отримання ними каліцтва на виробництві, а також забезпечувалися сім'ї загиблих робітників.

Страхування в Україні розпочалось на теренах Галичини і Буковини. У 1861 р. розпочало свою діяльність «Краківське товариство взаємного страхування», назване «Флоріанкою». З 1869 р. товариство розпочало страхування життя.

Розвиток машинного виробництва у всьому світі (у тому числі і в Україні) призвів до почастішання нещасних випадків на виробництві, що призводило до збільшення числа інвалідів. У 1899 р. розпочало свою діяльність перше в Україні Товариство взаємного страхування робітників та ремісників від нещасних випадків із їхніми робітниками.

Тому норми про відповідальність працедавця за каліцтво знайшли своє відображення у Зведенні законів Російської імперії. Проте і в цьому документі, а також в прийнятому в 1903 р. Законі "Про винагороду потерпілих робітників внаслідок нещасних випадків" йшлося не про страхування, а про цивільно-правову відповідальність підприємця. Згодом в Одесі у 1905 р. було створено Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників від нещасних випадків із їхніми робітниками і службовцями, котре діяло у приморських річкових портах та портах Чорного та Азовського морів [52, c. 132].

З 23 червня 1912 року були створені Ради у справах страхування робітників при Міністерстві торгівлі і промисловості, а в найбільш великих містах - страхування присутності, на великих  підприємствах  - лікарняні  каси  і  страхові товариства.  Було встановлено право робітників на лікарську допомогу (амбулаторне лікування, допомога в зв’язку із пологами, лікування в стаціонарі (лікарні), включаючи забезпечення ліками). Оплата перебування в лікарні вироблялася за рахунок засобів лікарняної каси, що складалися з внесків її членів [99, c. 26].

Починаючи з 1870 року на території Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської, Таврійської губерній почала діяти "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок", чисельність якої у 1911 р. складала  майже 100 тис. учасників або 50% від загальної кількості вчителів Російської імперії, а пенсійні активи дорівнювали 8,5 млн. рублів. Участь у багатьох касах була добровільною, але в більшості з них на той час превалював елемент обов'язковості. Їхніми учасниками в обов'язковому порядку були державні службовці, у тому числі - офіцери, а також вчителі, які мали статус земських (муніципальних) службовців. Кількість учасників пенсійних кас залізничників, які також мали статус державних службовців, перевищувала 480 тис. осіб (приблизно така кількість сьогодні працівників "Укрзалізниці"), а їхній загальний бюджет сягав 245 млн. руб.

Згодом виявилось, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими, до того ж вони не в змозі були забезпечити своїм учасникам достатню пенсію. Тому на часі встав перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги неможливість земств покривати дефіцит емеритальних кас, Міністерство внутрішніх справ в травні 1897 р. розробило проект нового "Положение о пенсионныхъ кассахъ для служащих въ земскихъ и городскихъ учреждениях общественного управления" (подано мовою оригіналу) [71]. Це положення було затверджене 12 червня 1900 р., і всі пенсійні каси були підпорядковані страховому комітету при Міністерстві внутрішніх справ. Відповідно до цього положення існуючі емеритальні каси перетворювались в пенсійні каси страхового типу. Однією з перших таких кас було утворено в Таврійській губернії. В основу пенсійної каси нового типу було покладено принцип: "Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку".

В середині 80-х років в Радянському Союзі почали відбуватися зміни у всіх сферах життя: політичній, економічній і соціальній. Виникла потреба змін і у пенсійному законодавстві. У травні 1990 р. ВР СРСР був ухвалений Закон «Про пенсійне забезпечення». Однією із принципових відмінностей стало те, що виплата пенсій передбачалась не з Державного бюджету СРСР, а з принципово нової фінансової інституції - Пенсійного фонду. Стаття 8 цього закону декларувала, що всі державні пенсії фінансуються з коштів Пенсійного фонду як самостійної фінансово-банківської системи, що формується за рахунок відрахувань підприємств, установ, організацій, громадян та коштів держбюджету.

Новий етап розвитку інституту пенсійного забезпечення розпочався з набуттям Україною незалежності і відбувався на базі системи, що існувала в радянський період. Правовою основою пенсійної системи став Закон України „Про пенсійне забезпечення" прийнятий у грудні 1991 року, який відповідно до Конституції України гарантував всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання  трудових і соціальних пенсій. За цим законодавчим актом призначались такі види державних пенсій: а) трудові пенсії (за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років); б) соціальні пенсії.

Пенсійна криза почала проявлятися після трьох років незалежності України. У 1996 році дефіцит бюджету склав 33 млн. грн. накопичувалися борги з виплати пенсій [44]. Головною проблемою подальшої діяльності фонду було несвоєчасне фінансування пенсійних виплат і погашення заборгованості, яка на 01.01.1999 р. склала 1,974 млрд. грн. Основною причиною такого кризового стану в пенсійній системі стало різке зменшення поступлень страхового збору на пенсійне страхування.

Для фінансового забезпечення погашення заборгованості з виплат пенсій, збільшення надходжень до Пенсійного фонду Указом Президента «Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати пенсій» введено збір на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, а саме: з операцій із купівлі-продажу валюти; з продажу ювелірних виробів; з операцій відчуження легкових автомобілів.

Необхідно відзначити, що за 12 років (1991-2003 рр.) незалежності в Україні була сформована всеохоплююча розподільча система державного пенсійного забезпечення, через яку розподілялось до 10% ВВП (у 2003 році). В основу цієї системи було закладено принцип  соціального страхування, але він реалізовувався незначною мірою і по суті, система носила адміністративно-розподільчий характер.

Четвертий етап розвитку пенсійного забезпечення в Україні розпо­чався з прийняттям Верховною Радою 9 липня 2003 р. базових законів „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та "Про недержавне пенсійне забезпечення". З зазначеними законами, що набрали чинності з 1 січня 2004 року в Україні розпочалася повномас­штабна пенсійна реформа, запровадження трирівневої пенсійної системи, яка ґрунтується на відомій в економічній теорії концепції як тріада економічних інтересів членів суспільства: суспільних, групових, індивіду­альних - так званих «трьох колон», яка була розроблена ще у 1957 році Людвігом Ерхардом і яка продовжує використовуватись у практиці промислово розвинених країн. Наступний етап розвитку пенсійного забезпечення розпочинається у 2010 році і триває до 1 жовтня 2011 року, коли набрав чинності Закон України “Про заходи щодо законодавчо­го забезпечення реформування пенсійної систе­ми” , який   9 вересня підписано Президентом України. Згідно із прийнятим Законом всі пенсії, призначені до набрання ним чинності, продовжують виплачуватись у встановлених розмірах, без будь-яких обмежень, в тому числі і працюючим пенсіонерам. Крім того, схвалений Закон передбачає:  встановлення максимального розміру пенсії на рівні 10 прожиткових мінімумів для непрацездатних громадян (з 1 жовтня 2011 року - 7840 грн.); обмеження пенсії максимальним розміром не поширюватиметься на раніше призначені пенсії; поєтапне підвищення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років, починаючи з 01.10.2011 року. Пенсійний вік для осіб, які працювали з шкідливими умовами праці; для жінок, що виховали 5 і більше дітей або дітей-інвалідів; учасників бойових дій; ліліпутів і карликів; а також інвалідів по зору І групи не підвищується;   врахування заробітної плати для обчислення пенсії з 01.07.2000 року за даними персоніфікованого обліку, але за бажанням особи залишено можливість врахування заробітної плати для обчислення пенсії за 60 календарних місяців до 01.07.2000 року за умови підтвердження їх первинними документами; підвищення мінімального страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком, з 5 до 15 років; збільшення страхового стажу, необхідного для призначення мінімальної пенсії за віком та для підвищення пенсії за понаднормовий стаж для нових пенсіонерів: жінкам - з 20 до 30 років, чоловікам - з 25 до 35 років; зменшення необхідного страхового стажу для призначення пенсії особам, які стали інвалідами, та диференційоване підвищення необхідного стажу до         10 (15) років залежно від групи та віку на час встановлення інвалідності;  пенсія особам, звільненим у зв'язку зі скороченням штатів призначатиметься при наявності страхового стажу 30 років у жінок та 35 років у чоловіків;  встановлено одноразову допомогу у розмірі 10 призначених пенсій при виході на пенсію працівникам бюджетної сфери (освіти, культури, охорони здоров'я, соціального захисту) у разі, якщо вони мають необхідний стаж на відповідних посадах (30 років для жінок та 35 років для чоловіків) та не призначали раніше пенсію; змінено максимальну величину бази нарахування єдиного внеску з 15 до 17 мінімальних заробітних плат (з 1 жовтня - 16 745 грн.).

На сьогодні розпочато новий етап розвитку пенсійного забезпечення, який розпочато у липні 2013 року, коли вступив в силу Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо призначення та індексації пенсій. Цим законом внесено зміни до таких законів, як: «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове соціальне страхування», «Про державну соціальну допомогу особам, які немають права на пенсію, та інвалідам». Законом урегульовано низку питань, а саме : 1) про зарахування до страхового стажу часу перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю і пологами; 2) про виплату пенсій у зв’язку з втратою годувальника дітям, які досягли 18-річного віку, в період перерви у навчанні; 3) про зміну механізму перерахунку пенсій з 1 березня кожного року;  4) про оптимізацію заробітної плати для обчислення пенсії шляхом першочергового виключення періодів отримання допомоги по безробіттю; 5) про удосконалення механізму  визначення середньомісячного коефіцієнта заробітної плати застрахованої особи у разі, коли є неповні місяці страхового стажу. 

Отже, реформування пенсійної системи - це складний і комплексний процес, який зачіпає усі сфери соціально-економічного та політичного життя країни. Тому він має бути складовою ринкових перетворень, що відбуваються в державі. Насамперед, це стосується економічних та соціальних інтересів громадян, системи державних фінансів, функціонування ринків праці й капіталу.