2.Виникнення й розвиток університетської освіти в Європейських країнах.

Уже задовго до нашої ери в країнах Стародавнього Сходу, зокрема, Єгипті, Ассирії, Китаї існували школи, де молодь із знатних родин вивчала твори мудреців і отримувала в такий спосіб знання про закони природи, небесні світила, управління людьми тощо. У античну епоху неодноразово здійснювалися спроби надати вищий освіті більш систематизований характер. Так, відомий грецький філософ Платон розробив чотирьохступеневу систему освіти, за якої третю ступінь здобували юнаки, що виявили здібності до абстрактного мислення, тобто до вивчення дисциплін не в прикладному, а філософсько-теоретичному значенні. Ті, що закінчили зазначену ступінь ( у віці до 30 років) і виявили хист до філософії, мали продовжити свою освіту ще 5 років, щоб стати правителями. У руслі подібних ідей за часів правління Олександра Македонського в його державі створюється декілька шкіл, де викладалися філософія, філологія, математика, медицина ораторське мистецтво тощо [1, с. 5].

Назвати усі навчальні заклади античної епохи вищими школами, так само як і основи наук, що викладалися в них, навчальними дисциплінами, ми можемо лише зі значною долею умовності. Адже не існувало ніяких навчальних програм і планів, підручників і навіть спеціалізацій. Заняття проходили здебільшого у формі обговорення філософських проблем, диспутів, духовного спілкування вчителя зі своїми учнями - щось на зразок заняття у студентському науковому гуртку.

Прототип сучасного вищого навчального закладу з’являється в Європі лише в епоху Середньовіччя, що було пов’язано, по-перше, з розвитком міст, міської економіки та культури, а, по-друге, з посиленням ролі християнської церкви у духовному житті суспільства, необхідністю належної підготовки священнослужителів. Навчальні заклади нового типу стали називатися університетами (від лат.unsversitas – сукупність, спільнота), що означало співтовариство викладачів і учнів.

Найдавнішим університетами вважаються Болонський, історія якого починається з 1058 р., коли була відкрита вища правнича школа, та Паризький, що був заснований у1150 р. Упродовж ХІІ- ХІV ст. виникли також такі університети: Салернський (Італія), Оксфордський та Кембриджський (Англія), Саламанкський (Іспанія), Лісабонський (Португалія), Краківський (Польща), Празький (Чехія), Віденський (Австрія), Гейдельберзький (Німеччина) та ін. Середньовічний університет складався з чотирьох факультетів: артистичного (підготовчого), а також трьох основних - правничого, медичного, богословського (теологічного). На артистичному факультеті, що пізніше отримав назву філософського, викладали 7 „вільних мистецтв”: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Після оволодіння трьома першими дисциплінами (тривіумом) і складання відповідних іспитів присуджувався ступінь бакалавра мистецтв, після оволодіння наступними чотирма (квадривіумом) – ступінь магістра мистецтв. На вищих факультетах Навчальних курсів як таких спочатку не було, студенти слухали не курс, а певну книгу. Підручників протягом тривалого часу не існувало, книги також були у великому дефіциті, а тому студентам доводилося тримати в голові величезну кількість текстів авторитетних стародавніх мислителів, зазубрювати масу інформації. Для того, щоб успішно вчитися, потрібно було мати неабияку пам’ять. Важливою формою занять були також диспути, під час яких студенти мали обґрунтувати свої судження. Головним чином цитуючи Священне писання та висловлення знаних теологів. [1, с. 7].

Більшість студентів і викладачів жили в гуртожитках (колегіях, коледжах). Тут проводилися й заняття. Різниця між викладачам і студентами не була такою значною, як зараз. Вони являли собою єдину спільноту, корпорацію ( звідки й їхня назва – universitas mаgitrorum etscolarium, об’єднання магістрів і учнів). Люди одружені в університетському товаристві зустрічалися край рідко, адже вважалося, що наука і сімейне життя – речі несумісні. Недарма слово „бакалавр” було синонімом слова „холостяк”[1, с. 7]. Мовою науки і викладання протягом тривалого часу була класична латинь. Тому не було ніяких мовних перешкод для того, щоб студенти і вчені різних країн могли вільно спілкуватися між собою.

Університети були тісно пов’язані між собою, і юнак, який провчився, скажімо, в Празі рік чи два, міг завершувати навчання в Лейпцизі, щоб згодом влаштуватися на викладацьку роботу у Франції. Єдиний європейський освітній простір, який є однією з цілей нинішнього Болонського процесу, зародився вже в епоху Середньовіччя. Занепадали одні університети, розквітали інші. Разом із роздрібненням Італії на низку дрібних держав втратили свій пріоритет і її університети, найстаріші у світі вищі навчальні заклади. В окремих університетах звання професора стали присуджувати не за наукові досягнення, а за принципом спадковості, як титул аристократа.

У ХVІІ ст.провідні позиції в Європі займає Сорбонський університет у Франції, у ХVІІІ-ХІХ – німецькі університети, у ХХ – американські: Гарвардський ( заснований у 1636 р.), Ієльський ( заснований у 1701 р.) та ін. Досить високий авторитет в Європі мали російські університети: Московський університет, який був заснований у 1775 р. за ініціативою видатного вченого М.Ломоносова Лідерство американських університетів значною мірою було досягнуто завдяки тому, що в цих університетах забезпечувалася єдність наукових досліджень і навчання. В кожному університеті створені центри з фундаментальних і прикладних наук. Статистика присудження найпрестижніших Нобелівських премій свідчить про те, що більшість їх лауреатів були професорами американських університетів.