1.Геоморфологія- це наука про рельєф земної поверхні, сформований взаємодією ендо- та екзогенних чинників і характеризується такими ознаками, як морфологія, генезис, вік, динаміка і закономірне взаємне розміщення його форм у часі й просторі.

Об’єкт вивчення геоморфології — рельєф Землі, тобто сукупність нерівностей земної поверхні, утвореної взаємодією ендо- та екзоген­них чинників (особливостями функціонування внутрішніх і зовнішніх оболонок планети), а також зростаючим впливом діяльності людини (антропогенним чинником).

предметом вивчення геоморфології є зовнішній вигляд рельєфу (морфологія), його походження (генезис), вік (час утворення) і динаміка (показники швидкості давнього чи сучасного перетворення)

2.Вільям Девіс американський вчений ХІХст.Головним у його вченні є уявлення про розвитку рельєфу та його еволюцію.Девіс вперше представив поняття про ерозійний цикл,теоретичною основою якого було поняття про пенеплен.За Девісом розвиток рельєфу іде по так званому еволюційному ряду від юності до страрості.Стадію юності характеризують різкі і глибокі розчленування,круті схили,значні коливання висот.У стадії зрілості рельєф загалом знижений,коливання висот менші,обриси долин і вододілів помякшені,схили-пологіші.Потім настає стадія старіння яка характеризується ще більшим зниженням і помякшенням обрисів рельєфу,поступово утворюється пенеплен.

Згідно з теорією Девіса характер трансформації форм, яка відбувається протягом ерозійного циклу (циклу нормальної ерозії) залежить від: 1) структури піднятої ділянки, тобто особливостей внутрішньої будови (складена кристалічними, осадовими, стійкими, нестійкими, горизонтально залягаючими, зім’ятими у складки і т.д. породами), 2) екзогенного процесу, який діє на підняту ділянку (річкова ерозія, діяльність льодовика, еолові процеси, діяльність моря), 3) стадії, на якій знаходиться розвиток рельєфу (юність, зрілість, старість).

3. Пенк слушно вважав рельєф землі ареною і продуктом боротьби зовнішніх і внутрішніх сил. Це дозволило йому виділити основні типи формування рельєфу: висхідний (розмах тектонічних рухів більший від швидкості денудації), низхідний (величина підняття менша від величини денудації), рівноважний (зрівноваження зовнішніх і внутрішніх сил).

Аналіз профілю схилів дозволив Пенку зробити висновок про характер взаємодії ендогенних і екзогенних сил в конкретно взятому випадку. Пенк довів, що при швидкому і значному тектонічному піднятті, яке супроводжується значним глибинним врізом долин, схили мають випуклий профіль.

4.Пенеплен- злегка хвиляста денудаційна рівнина, яка зрізує дислоковані породи різного генезису під один спільний рівень. Утворюється на місці зруйнованих гір як наслідок переходу від ерогенного етапу тектонічного розвитку земної кори до платформного. Цей термін наприкінці XIX ст. запропонував американський геолог В. Дейвіс для стадії старості циклу ерозії. Зокрема, після завершення першої фази об’єднання основних «тіл» сучасних материків, яка відбулася наприкінці палеозою, відбувався досить тривалий цикл глобальної денудації, який здійснювався у відносно спокійній тектонічній обстановці і спричинив утворення так званого глобального пенеплену . Цей давній пенеплен став пізніше основою для формування сучасної поверхні земного суходолу.

5.Педиплени і педименти

Педиплен— вирівняна, слабо нахилена денудаційна поверхня, що утворилася на заключних стадіях педипланації внаслідок злиття педиментів. Поширений у тропічній Африці (у саванах) де вирівняні поверхні займають до 90 % усієї поверхні і лише 10 %' припадає на рідко розміщені острівні гори — останці колишньої значно вищої поверхні.

Педимент - це слабко нахилена денудаційна рівнина, вироблена у корінних породах і вкрита шаром пухких відкладів невеликої товщини. Утворюється зазвичай у напіваридних та аридних умовах під впливом площинно­го змивання й потоків у вигляді струменів біля підніжжя стрімких схилів унаслідок їх паралельного відступу.

6.Класифікація рельєфу за густотою горизонтального розчленуванння.

- Слаборозчленований(1000 м)

- Середньорозчленований(500-1000м)

- Значнорозчленований (100-500)

- Сильнорозчленований(50-100)

- Дуже сильно розчленований(менше 50)

7.Класифікація рельєфу за глибиною вертикального розчленуванння.

1.для плоских рівнин:

-значнорозчленований(5-10м),

-середньорозчленований(2-5),

-нерозчленований(менше 2,5)

2.для горбистих рівнин:

- глибокорозчленований(50-100м),

- середньорозчленований(25-50 м),

- дрібнорозчленований(10-25м).

3.для гірських територій:

- дуже розчленований(більше 1000 м)

- глибокорозчленований(500-1000м)

- середньорозчленований(250-500)

- дрібнорозчленований(100-250)

8.Класифікація рельєфу за крутістю земної поверхні.

- плоский рівнинний 0,5⁰

- хвилястий рівнинний0,5-1⁰

- горбистий рівнинний1-4⁰

- горбистий4-7⁰

- гористий7-24⁰

- гірський більше 24⁰

9.Поняття про форми й елементи форм рельєфу.

рельєф складається з форм, що сполучаються між собою тривимірних тіл, що займають певні обсяги. вони обмежені двовимірними елементами (схилами, горизонтальними, субгоризонтальними поверхнями форми можуть бути позитивними або опуклими (височини, гори) і негативними (уголовини, річкові долини)

в залежності від величини форм розрізняють рельєф декількох порядків :

- планетарні форми рельєфу (материкові виступи і ложа океанів)

- мегарельєф (гірські системи, рівнинні країни)

- макрорельєф (гірські хребти)

- мезорельєф (горби, луки)

- мікрорельєф (карстові воронки)

- нанорельєф (кротові купки)

10.Гіпсографічна крива поверхні Землі

Для формування уявлень про найзагальніші особливості розподілу висот і глибин на земній кулі використовують гіпсографічну криву, на якій виокремлюють два основних гіпсометричних рівні земної поверхні:материковий та океанічний.

Гіпсометрична характеристика рельєфу — одна з найважливіших. За ступенем підняття поверхні суходолу над поверхнею океану розрізняють низовинний (0 — 200 м) і височинний рельєф. Останній залежно від характеру розчленування поділяють на високі рівнини,височини, плоскогір’я та гірський рельєф. За гіпсометричною характеристикою гірський рельєф поділяють на низькогірний (до 1000 м над рівнем океану), середньогірний (1000 — 3000 м) і високогірний (понад 3000 м).

Положення поверхні дна морів та океанів щодо рівня океану називають батиметрією . За цією ознакою виокремлюють неритову (0 — 200 м завглибшки), батіальні (200 —3000 м), абісальну (3000 —6000 м) та гіпабісальну (понад 6000 м) зони.