35.Українське музичне та театральне мистецтво у хіх ст.

Театр Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Поштовхом для написання "Наталки Полтавки" для Котляревського стала п'єса "Козак-стихотворец" О.О. Шаховського, у якій було зображено тогочасне українське сільське життя. Але автор був погано знайомий з реальним побутом українців, тому допустився багатьох помилок, через що полтавці були дуже розчаровані у театрі. Тому Котляревський вирішив виправити це становище, написавши правдиву п'єсу.

Жанр твору, за визначенням І. Котляревського - опера малороссийская у 2-х діях.

Котляревський вперше в новій українській літературі вводить образ жінки-страдниці - мати Наталки, Терпилиха, що своєрідно відображуються у її імені. За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Іван Котляревський так визначив жанр: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень. Над музичним оформленням п'єси працювали Анатолій Барсицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш та інші. Однойменна опера Миколи Лисенка, написана за мотивами поеми і вперше поставлена у 1889 році стала класикою українського оперного мистецтва

Постановки стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках.

Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського (всі три театри працювали спільно й актори змушені були грати трьома мовами), й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях.

1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький, який однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство). Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка (померла у віці 36 років) Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького.

Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський (Тобілевич-середній). Життя його бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, — починаючи від російсько-турецької війни 1877—1878 рр., у якій він брав участь і отримав Георгіївський хрест за хоробрість, і в подальшому — боротьба за права українського слова й театру в умовах їх заборони.

Щастя посміхнулося Миколі Садовському ще змолоду. Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті. Розповіді сучасників про їхню першу зустріч свідчать, що зблизила майбутніх митців театру українська народна пісня. І це до якоїсь міри символічно. Чи не знаменням є й те, що обоє мали однакові ініціали — М.К.Заньковецька, М.К.Садовський.

Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року.

За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики. Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором:

Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикозві й філологові"

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: "Камо пойду от лиця Твоєго", "Херувимська" та молитву "Боже великий, єдиний" (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень - "Пречиста Діво, мати Руського краю", "Хресним древом", "Діва днесь пресущественного раждаєт".

Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм - це "Українські рапсодії" (gis moll, a moll), "Героїчне скерцо" op. 25,

"Епічний фрагмент" op.20, "Українська сюїта". Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли - "Альбом літа 1900" op. 37, "Альбом особистий" op. 40 тощо.