Набуття громадянства України[ред. • ред. Код]

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

24. Конституційні права, свободи та обов’язки людини та громадянина.

 Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру можливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх потреб та інтересів. Юридичні обов'язки є мірою належної поведінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної поведінки громадян, висувають обов'язкові вимоги до поведінки, дій особи.        Правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвячені статті 21—68 розділу II Конституції України.        Розміщення цього розділу після розділу "Загальні засади" перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.              До конституційних прав і свобод людини та громадянина належать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні. Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).        Політичні права пов'язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.        До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через представників). Формами безпосереднього здійснення громадянами політичної державної влади є референдуми, всенародні голосування з питань державного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив виборців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.         До політичних прав належать також право на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тощо. Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і сприяють забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конституції України розглядаються економічні права і свободи, у статтях 43—49 — соціальні. їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток.       До самостійних конституційних прав і свобод людини й громадянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використання, а також до участі в їх подальшому розвитку.       До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конституції України). Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, 30, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.        Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України). Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції України).         Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями.  Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64).         Конституція України поряд із найважливішими правами і свободами людини та громадянина встановлює також конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції України). Так, стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов'язує громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.

25. Виборче право в Україні.

Ви́борче право — в об'єктивному сенсі;— система правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни^[1].

Основними принципами виборчого права у більшості країн є:

1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.

2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави

3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;

4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .

5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.

Активне виборче право — право громадян голосувати на виборах (обирати). Вік надання активного виборчого права звичайно встановлюється конституцією. В Україні активне виборче право надано всім громадянам, що досягли 18 років (за винятком осіб, визнаних судом недієздатними).

Пасивне виборче право — право громадянина бути обраним.

26. Виборча система України.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України.

27. Верховна Рада України.

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ)  — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

28. Законодавчий процесс в Україні.

Законодавчий процес (від лат. processus - проходження, просування вперед) - це врегульована Конституцією і законами України, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення. Законодавчий процес становлять логічно-послідовні стадії, встановлені Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".

Стадії законодавчого процесу - це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.

Стадії законодавчого процесу.

1) внесення (подання) законопроекту до парламенту;

2) попередній розгляд і обговорення законопроекту у комітетах парламенту;

3) обговорення, прийняття рішень щодо законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України, тобто прийняття закону або відхилення законопроекту;

4) підписання, офіційне оприлюднення закону та набрання ним чинності. Остання стадія законодавчого процесу обов'язково включає процесуальні дії Президента України, оскільки саме за його підписом закон оприлюднюється, за умови що цей закон не ветований ним.

29. Правовий статус народного депутата України.

Народний депутат України є обраним відповідно до Конституції і законів України повноважним представником українського народу у Верховній Раді України, який протягом строку дії депутатського мандата здійснює законодавчо визначені повноваження.

Правовий статус народного депутата України - це його місце і роль у системі правовідносин як представника українського народу в парламенті, визначені і гарантовані Конституцією і законами України.

Правовий статус зберігається на весь строк дії депутатського мандата.

У своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі, зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших громадян України, утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Народний депутат України не повинен використовувати мандат у корисливих цілях.

Народним депутатом України може бути громадянин України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), який:

* на день виборів досяг двадцяти одного року;

* має право голосу;

* проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ч. З ст. 76 Конституції України).

30. Правовий статус Президента України.

Президент України — глава держави Україна.

Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення йогоповноважень.

Президент України — єдина посадова особа в Україні, хто наділений правом виступати від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина^[1].

31. Кабінет Міністрів України та його склад

Кабіне́т Міні́стрів Украї́ни — вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітнийВерховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечує Секретаріат Кабінету Міністрів України.

32. Порядок формування та повноваження Кабінету Міністрів України.

Склад Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції України):

o Прем'єр-міністр України;

o Перший віце-прем'єр-міністр;

* три віце-прем'єр-міністри;

* міністри.

Кабінет Міністрів України має бути сформований не пізніше ніж у шістдесятиденний строк від дня відставки попереднього складу уряду. Персональний склад Кабінету Міністрів України згідно з ч. З ст. 114 Конституції України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України і за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Формування Кабінету Міністрів України починається з призначення на посаду Прем'єр-міністра України.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, згідно зі ст. 9 названого Закону призначаються на посаду Президентом України за поданням новопризначеного Прем'єр-міністра України

33. Місцеві державні адміністрації.

Місце́ва держа́вна адміністра́ція – місцевий орган державної виконавчої влади в Україні. У межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці країни (область, район, райони Автономної Республіки Крим, міста Київ і Севастополь), а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

В Україні здійснюють діяльність державні адміністрації:

• обласні (24);

• районні (490 районних у областях і АР Крим, 10 районних у Києві, 4 районних у Севастополі);

• міські:

  • Київська міська державна адміністрація

  • Севастопольська міська державна адміністрація

Місцеві державні адміністрації є юридичними особами, знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.

На будинках, де розміщуються місцеві державні адміністрації, піднімається Державний Прапор України.

34. Поняття місцевого самоврядування.

Вивчення цієї теми необхідно почати із з'ясування питання системи місцевого самоврядування. Як визначено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

35. Система місцевого самоврядування.

У систему місцевого самоврядування входять:

— територіальна громада;

— сільська, селищна, міська рада;

— сільський, селищний, міський голова;

— виконавчі органи сільської, селищної, міської ради — органи, які створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених законодавством;

— районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

— органи самоорганізації населення — представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста.

У містах із районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

36. Конституційний суд України.

Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення прийняв 13 травня 1997 року. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Друкованим органом Конституційного Суду України є “Вісник Конституційного Суду України”.

 

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів — по шість призначаються Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України.

Згідно з Конституцією України, суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг віку сорока років, має вищу юридичну освіту та досвід роботи за фахом не менш як десять років (практична, наукова, педагогічна діяльність), проживав в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду призначається на дев'ять років без повторного права бути призначеним на цю посаду.

37. Суди загальної юрисдикції.

суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.

За своєю сутністю суди загальної юрисдикції є державними органами судової влади, уповноваженими здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законів України.

За змістом своєї діяльності суди загальної юрисдикції є органами цивільної, господарської, адміністративної і кримінальної юрисдикції.

За формою суди загальної юрисдикції є колегіальними органами державної судової влади, до складу яких входять судді, призначувані Президентом України та обрані Верховною Радою України безстроково (ст. 128 Конституції України), які здійснюють цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне судочинство.

Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

38. Правоохоронні органи: поняття й структура.

Правоохоро́нні о́ргани — державні органи, що на підставі Конституції і законів України здійснюють правоохоронну (правозастосовну та правозахисну) діяльність.

Діяльність правоохоронних органів спрямована на забезпечення законності і правопорядку, захист прав та інтересів громадян, соціальних груп, суспільства і держави, попередження, припиненняправопорушень, застосування державного примусу або заходів громадського впливу до осіб, які порушили закон та правопорядок.

Отже, правоохоронними органами в Україні можна вважати наступні державні органи, або їх підрозділи, що здійснюють правоохоронні функції:

1. суд;

2. органи прокуратури;

3. органи внутрішніх справ;

4. органи служби безпеки;

5. Військова служба правопорядку у Збройних Силах України;

6. Служба зовнішньої розвідки України;

7. митні органи;

8. органи охорони державного кордону;

9. органи Державної податкової служби (у тому числі підрозділи податкової міліції органів Державної податкової служби);

10. органи і установи виконання покарань;

11. слідчі ізолятори;

12. органи Державної фінансової інспекції;

13. органи рибоохорони;

14. органи державної лісової охорони;

15. Антимонопольний комітет України;

16. Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

17. Управління державної охорони України;

18. Державна санітарно-епідеміологічна служба;

19. Державна екологічна інспекція;

20. Державна інспекція ядерного регулювання України;

21. органи захисту прав споживачів;

22. Державна архітектурно-будівельна інспекція України;

23. адвокатура;

24. нотаріат.

Цей перелік не є вичерпним, він змінюється в залежності від утворення, ліквідації, реорганізації тих чи інших органів. Правильним є підхід до віднесення того чи іншого органу до складу правоохоронних за ознаками, що полягають у безпосередньому здійсненні правоохоронної діяльності. При чому, тут можна виділити:

• органи, головним і основним призначенням яких є правоохоронна діяльність (наприклад, МВС);

• органи, які поряд з іншими видами діяльності, провадять правоохоронну (наприклад, Держсанепідслужба);

• органи, окремі підрозділи яких створені виключно у правоохоронних цілях (наприклад, підрозділи по боротьбі з контрабандою у складі митниць).

39. Система правозахисних органів.

Найбільш загальним групуванням правозахисних органів є поділ їх на державні і недержавні, міжнародні і національні.

Державними правозахисними організаціями є органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України із прав людини, міжурядові правозахисні організації.

Недержавними правозахисними організаціями є: а) адвокатура; б) недержавні нотаріуси; в) інші правозахисні недержавні організації; г) міжнародні неурядові правозахисні організації.

Як державні так і не державні правозахисні організації спрямовують свою діяльність на надання кожній людині та юридичній особі правової допомоги. Така правова допомога надається з метою припинення порушень права, недопущення зловживання правом, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення порушеного права, відшкодування збитків завданих порушенням права.

Отже, правозахисна діяльність в Україні здійснюється державними і недержавними правозахисними організаціями. До державних правозахисних організацій відносяться органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, міжурядові правозахисні організації. Серед недержавних правозахисних організацій розрізняють: а) адвокатуру; б) недержавних нотаріусів; в) міжнародні неурядові правозахисні організації; г) інші правозахисні недержавні організації.

40. Суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносин.

Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні.

Суб'єктами правовідносин можуть бути:

1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації;

3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ;

4) Автономна республіка Крим;

5) держави;

6) міжнародні організації.

Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

Об'єктами правовідносин можуть бути:

1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо);

2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо);

3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності);

4) певні дії суб'єктів;

5) результати певних дій суб'єктів.

Об'єктами правових відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами.

41. Цивільна правоздатність і дієздатність громадян.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всі­ма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров´я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фі­зичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народ­ження свідчить про набуття цих прав людиною.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який має прожити новонарод­жений, а пов´язує його правоздатність з моментом його народження.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов´язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов´язана з активним волевиявленням.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:

1)  повністю дієздатних;

2)  з частковою дієздатністю;

3)  з неповною дієздатністю;

4)  з обмеженою дієздатністю;

5)  недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважати­ся громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років - малолітні´. За загальним правилом, права і обов´язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники - опі­куни.

42. Форми власності.

Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження.

Розрізняють такі форми власності:

1) власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;

2) приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

3) колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

43. Правочин.

Правочи́ном є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

«Правочин» є терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 1920-1930-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ст. 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин, зокрема договір, є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів. Через що інститут правочинів можна назвати одним з найважливіших у науці цивільного права.

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

45. Поняття цивільного договору та його види.

Договір є основною підставою виникнення зобов’я­зально-правових відносин (зобов’язань), що встановлює певні суб’єк­тивні права i суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин.

Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна дiя, тобто незаконна, то такий договiр визнається не­дiйсним.

Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.

Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Такими є умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією із сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Договори, в яких бере участь понад двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про спільну діяльність по спорудженню житла, будівництво шляхів, шкіл і т. п.).

Договори, в яких одна сторона має лише права, а інша — лише обов’язки називають односторонніми. Їх слід відрізняти від односторонніх угод, учасником яких є одна особа. У договорі ж завжди бере участь не менше двох осіб.

Договори, в яких кожна із сторін має і права і обов’язки, називають двосторонніми, або взаємними.

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.